Іван привіз наречену Валентину у своє село, до батьківської хати. Мати зраділа: у тридцять із гаком років син нарешті вирішив одружитися. Нагулявся. Повернувся. Буде їй поміч на старості літ.

Дім повна чаша, мати — справжня господиня. Батько пішов з життя рано, залишивши міцну хату й велике господарство. Старався для сім’ї. Та от син один, більше дітей не було. Сільська робота важка, господарство велике, догляд щоденний — без вихідних і відпусток. Жінка навчилася й трактор водити, й із будь-якою худобою давати раду.

Валентина була молодою. Років на десять молодша за Івана, прикинула Галина. Молода, тендітна. Себе згадала — така ж була: ледь душа в тілі трималася. І чемоданчик у Валентини маленький, речей — кіт наплакав. Та син вибрав — нехай живуть. Та й сирота вона. Може, воно й на краще.

Усі сільські дівчата Валентині заздрили: упіймала й багатого, й гарного чоловіка. Усі до однієї намагалися залицятися до одруженого Івана. Та він не звертав уваги. З роботи додому біг до дружини, до діток. Валентина виносила двох синів і доньку.

Коли молодшій було п’ять, а старшому десять, вирішив Іван із другом податися на заробітки до міста.

— Тобі грошей не вистачає? У нас же всього повно, — відмовляла його мати. — Їжа є, дві ваші зарплати, моя пенсія. А господарством хто займатиметься? Я вже не можу так багато.

— Надоїло мені ваше господарство, мамо! Влаштуюся на роботу, та й сім’ю в місто перевезу. Дітям учитися треба. Та й хату час продати. Разом з нами поїдеш.

— Ваню, у нас школа поруч, — намагалася зупинити чоловіка Валя.

— Ти ж міська. От і поїдемо до міста.

— Якщо дитячий будинок у місті, то, звісно, міська. Я ж не пам’ятаю. Мала була. А мама як? Це ж твоя мама, їй допомога потрібна. Та й ми як у місті з трьома дітьми? — Валя навіть нишком змахнула сльозу.

— Усе! Не обговорюється. А ти приведи себе до ладу.

Валя з Галиною жили дружно. Галина, пам’ятаючи себе в молодості, ставилася до невістки добре. А коли з’явилися онуки, то й зовсім стала оберігати Валю. Іноді навіть можна було подумати, що Валя — її рідна дочка. Валя теж полюбила свекруху, майже одразу почала називати її мамою.

Валя заплакала.

— Зібрався? Їдь! Ми подумаємо, — сказала мати.

Іван поїхав. Писав листи — мобільних телефонів тоді ще не було. Повернувся через пів року. Привіз подарунки, трохи грошей залишив і знову на пів року зник. Його друг, із яким вони разом їхали, повернувся. А дружина того друга якось розповіла Галині, що Іван живе в якоїсь багатої жінки, у якої вони робили ремонт. Живе й не працює.

Галина вирішила Валі нічого не казати, раптом то неправда. Але по селу поповзли чутки.

Одного разу Валя повернулася додому бліда, сама не своя, і почала збирати речі.

— Ти це куди? — запитала Галина.

Валя мовчки простягнула листа. Точніше, записку:

“Валентино. Пробач, але в мене інша. Дім після матері мені дістанеться, тож не втрачай часу, їдь. Зможеш ще влаштуватися і дітей підняти. Ось гроші на перший час. Далі розраховуй на себе. Іван.”

— Поїхав він. От нехай і живе там. А вас я нікуди не відпущу. Немає чого дітей по чужих кутках тягати. Та й я без вас не зможу. Нікуди він вас не вижене. Не дозволю, — твердо сказала Галина.

Через рік Іван приїхав з новою дружиною. Він і гадки не мав, що діти залишилися в домі матері. Не знав, бо Галина не вважала за потрібне йому про це казати. Дочка, якій уже виповнилося дванадцять, кинулася батькові на шию й заплакала. Старший син підійшов. Іван хотів обійняти його, але той мовчки взяв сестру за руку й повів у дім.

Середній син пішов слідом.

— Зрадник він, а не батько. Ходімо, треба працювати, — кинув старший.

Іван мовчки дивився, як син сів у трактор і поїхав орати поле за хатою. Другий син і донька поралися з кроликами. Господарство не зменшилося, а навпаки — розширилося: кролів раніше у них ніколи не було. Діти виросли, а він цього й не бачив.

— А де їхня мати? — запитав він у Галини. — Одна поїхала, на тебе все кинула?

— По собі не суди. Валентина її звати. Чи забув уже? Скоро з роботи прийде. А ви що, таку честь нам зробили — удвох приїхали?

— У нас розмова до тебе.

— То говори свою розмову й іди, поки Валюшка не повернулася.

— Ми за тобою приїхали.

— А я думала, за дітьми.

— У них мати є. А тобі краще з сином жити. Продавай хату та перебирайся. Разом із господарством і землею багато виручиш. Ми тобі вже й квартирку поруч підібрали. Грошей вистачить.

— А дітей куди? — тихо запитала Галина. — Чого мовчиш?

— Хай і Валентина їде в місто. Квартиру зніме. Дітям там більше можливостей.

— Можливості є, тільки бажання в них немає. А то б давно поїхали, — відповіла жінка.

— Ми тобі сказали. Думай. І покупця вигідного знайшли. Але думай недовго.

— А мені й думати немає сенсу. Я тут не господиня, — з гіркою іронією мовила мати.

— Ти що, мамо, таке кажеш?

У цей час у дім зайшла Валентина.

— Які люди… — тихо промовила вона.

За ті роки, поки Іван не бачив Валентину, вона розквітла. Одягнена гарно, у вухах — сережки, зачіска модна. Від колишньої несміливості не лишилося й сліду. Красуня. Ніякого порівняння з його новою дружиною. Іван аж задивився, поки його не штовхнула у бік його нова дружина.

— Що, мамочко, чаєм пригостите? Гість дорогий приїхав, — спокійно сказала Валя.

— А гість уже йде. Що треба — сказав. Пора йому. Дякую, сину, що матір навідав, не забув. А вам, красуне, — прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимось, — відповіла Галина.

— Ось, мамо, телефон. Надумаєш — дзвони, — чоловік поклав папірець на стіл і вийшов.

Іван приїхав наступного разу лише на похорон матері. Валя подзвонила, бо все ж син. Діти на той час виросли. У старшого були свої діти. З батьком вони спілкувалися сухо, як із чужим. А донька взагалі навіть не підійшла.

— Валентино. Діти вже дорослі. А дім мій. Маю право тут жити. Розлучився. Вирішив перебратися назад. Хочеш — залишайся. А ні — то й не тримаю тебе, — холодно промовив Іван.

Валя мовчки дістала документи з комоду. Дім Галина давно переписала на неї. І якраз у той рік, коли Іван надіслав Валентині того самого листа. Іван мовчки розвернувся й пішов. Валентина його не стала зупиняти. Її нічого з ним не пов’язувало. У неї були діти, а тепер ще й онуки.