— Валю, це тобі.
Василь простягнув мені такий букет троянд, що я спершу навіть не наважилася його взяти.
— Ти що, дату переплутав? — засміялася я. — До річниці ще пів року.
— А дружину зустріти вже не можна?
Він обійняв мене, притиснув до білої сорочки. Пахнув одеколоном. Поголений, усміхнений — наче не з нічного автобуса мене зустрічав, а на побачення прийшов.
За двадцять років моїх заробітків такого ще не було.
— Мамо, сумки давайте, — Стас потягнувся до валіз. — Ви там цеглу везете?
— Подарунки вам, невдячним.
— То я обережно, — усміхнувся син.
На порозі махала рукою невістка.
— Мамо, ходіть швидше! Я вже каву поставила.
Я стояла біля хвіртки, притискала до себе квіти й думала: невже дочекалася? Невже тепер можна просто бути вдома?
Нам із Василем по шістдесят. Сорок років шлюбу. Двадцять із них я провела в Італії — біля чужих ліжок, у чужих кухнях, із телефоном під подушкою, щоб не пропустити дзвінок від дітей.
— Валентино, ви ж із нею не впораєтеся, — казала колись господиня, коли я погодилася доглядати її лежачу матір. — Її удвох треба піднімати.
— А скільки платитимете?
Тільки це й питала.
Де іншим давали тисячу євро, я бралася за півтори, іноді за тисячу вісімсот. Не спала ночами, перевертала, мила, міняла постіль. А потім телефонувала додому:
— Василю, гроші отримав?
— Отримав. Треба ще за дах доплатити.
— Добре. Вишлю.
Пізніше дзвонив син:
— Мамо, нам би на квартиру трохи додати.
Потім донька:
— Мамочко, ти ж розумієш, самим нам не потягнути.
Я розуміла. Усе розуміла.
Так у нас виріс великий будинок. Так у дітей з’явилося по трикімнатній квартирі. А в мене — потріскані руки й звичка рахувати, скільки можна заощадити на собі.
Цього разу я їхала додому з іншими думками. Досить. Усі мають де жити. Може, нарешті й мені не треба нікуди поспішати.
— Валю, ти чого стоїш? — покликав чоловік. — Ходімо до столу.
Невдовзі приїхала Оля. Обхопила мене за шию, притиснулася щокою.
— Мамо… Ну нарешті.
— Та не плач, я ж удома.
— От і залишайся.
— Побачимо, доню.
Я розклала подарунки, вислухала, як виросли онуки, хто чим хворів і що посадили на городі. Ще й кави не допила, коли Стас почав:
— Мам, я хотів із тобою порадитися. Машина зовсім сиплеться. Може, поміняти?
— То міняй.
Він ніяково посміхнувся:
— Ну, треба трохи докласти.
— А ми ванну надумали переробити, — озвалася Оля. — Там уже труби страшні. Без тебе, мамо, ніяк.
Я поставила чашку.
— Діти, я тільки з автобуса.
— Та ми ж не зараз, — швидко сказав Стас.
— А коли? Після обіду?
Невістка опустила очі. Оля торкнулася моєї руки:
— Мам, ну не ображайся. Ми просто говоримо.
Я хотіла відповісти, але Василь раптом відклав виделку.
— Добре, що всі тут. Мені треба дещо сказати.
— Ще й тобі гроші потрібні? — спробувала пожартувати я.
Він не усміхнувся.
— Валентино, ми багато років прожили. Ти була доброю дружиною. Багато зробила для сім’ї, і я тобі вдячний…
— Василю, ти чого так говориш?
— Дай закінчити.
— Та говори вже.
Він подивився просто на мене.
— У мене інша жінка. Я хочу розлучитися.
Стас повільно поклав пиріг на тарілку.
— Тату?..
— Я зараз із матір’ю розмовляю.
Я дивилася на Василя й чекала, що він відведе очі, засміється, скаже щось іще. Щось, після чого ці слова перестануть бути правдою.
— Ти… давно це вирішив?
— Так.
— І зустрів мене з квітами?
Він глянув на букет біля мого стільця.
— Я хотів по-людськи.
— По-людськи, — повторила я. — З дороги посадив за стіл. При дітях. Із квітами.
— А як треба було? По телефону? Я чекав, щоб сказати у вічі.
— Дочекався.
Оля різко відсунула стілець.
— Мамо…
— Сиди, — попросила я й знову повернулася до чоловіка. — Є інша — йди. Я тримати не буду.
Василь потер пальцями край серветки.
— Спершу треба вирішити питання з майном.
— З яким майном?
— Валю, не починай. Із будинком.
Я навіть нахилилася до нього, ніби недочула.
— Що з будинком?
— Продамо й поділимо гроші. Або я тобі виплачу половину й залишуся тут.
— Ти мені виплатиш?
— Так.
— Чим, Василю?
— Домовимося.
— Чим?! Моїми ж грошима?!
Він скривився:
— Не треба кричати.
— А як мені говорити? Пошепки? Щоб тобі зручно було мене з хати виставляти?
— Ніхто тебе не виставляє. Я пропоную нормальний поділ.
Я підняла перед ним руки.
— Бачиш? Це твій нормальний поділ. Цими руками я людей піднімала. Цими пальцями ночами білизну прала. Ти пам’ятаєш, як я дзвонила й казала, що спину розігнути не можу?
— Пам’ятаю.
— І що ти відповів?
Він мовчав.
— «Валю, потерпи, нам ще опалення закінчити». Оце ти відповів.
— Я теж тут не лежав! — підвищив голос Василь. — Господарство тримав, за будівництвом дивився, з майстрами домовлявся. Ти була в Італії, а я тут!
— Я була на роботі!
— Ми були в шлюбі. Усе спільне.
— То коли гроші слати — я дружина. А коли додому повернулася — ділимося?
— Мам… — тихо сказав Стас.
Я повернулася до нього:
— Що, сину?
Він опустив голову.
Оля вже не стримувалася:
— Тату, тобі самому не соромно? Мама приїхала відпочити! Вона ще валізи не розібрала!
— Ти не втручайся.
— А ти нас для чого за столом зібрав? Щоб ми послухали, як ти їй дякуєш перед тим, як забрати пів хати?
— Не смій зі мною таким тоном!
— А з мамою можна будь-яким?!
Невістка взяла Стаса за руку.
— Ходімо на хвилинку.
— Ідіть усі, — сказала я. — Будь ласка.
Я встала, вхопилася за спинку стільця, бо ноги раптом стали ватяні.
— Валю, нам усе одно доведеться поговорити, — сказав Василь.
— Ти вже все сказав.
До спальні я дійшла, не озираючись. Лягла на ліжко поверх покривала. Майже рік не спала вдома. Так хотіла цієї подушки, цієї кімнати.
За дверима ще лунали голоси.
— Тату, ти хоч розумієш, що зробив? — питала Оля.
Потім грюкнула хвіртка.
Я заплющила очі, а переді мною знову його біла сорочка, троянди й спокійне: «Я виплачу тобі половину».
Ближче до вечора Оля тихенько сіла поруч.
— Мам, ти хоч води пила?
— Не хочу.
— Треба.
Вона піднесла склянку. Я зробила ковток.
— Збирайся, — сказала донька. — Ми їдемо в Карпати. Стас котедж знайшов.
— Які Карпати, Олю?
— На тиждень. Усі разом.
Я повернула до неї голову.
— І він?
— Так.
— Ні.
— Мамо, послухай…
— Я не хочу з ним нікуди їхати.
Оля затиснула мою долоню між своїми.
— А тут ти що робитимеш? Лежатимеш у цій кімнаті? Поїдь із нами. Онуки будуть. Ми будемо.
— Ви хочете нас помирити?
Вона не відповіла одразу.
— Я хочу, щоб ви поговорили. Не так, як сьогодні. Сорок років, мамо… Невже все ось так?
— Це не я перекреслила сорок років.
— Знаю.
— То не проси мене зараз усе виправляти.
Оля заплакала.
— Я просто не знаю, що робити.
Я погладила її по руці. І погодилася. Не заради Василя. Просто не мала сили залишатися в тій кімнаті.
У Буковелі діти старалися так, що аж боляче було дивитися.
— У нас два зайві квитки на підйомник, — сказав Стас.
— А ви?
— Ми з малими побудемо. Їдьте.
— Стасе, — я взяла його за рукав. — Не треба влаштовувати нам побачення.
Він почервонів.
— Мам, там просто гарно.
На підйомнику Василь спитав:
— Тобі не холодно?
— Ні.
— Можеш ближче сісти, тут вітер.
— Мені добре.
Більше він нічого не сказав.
За вечерею Оля згадувала, як ми колись їздили до моря, як Василь загубив капці, як я сміялася на весь пляж.
— Пам’ятаєш, мамо?
— Пам’ятаю.
— А тато тоді…
— Олю, я все пам’ятаю.
Вона замовкла.
На четвертий вечір діти пішли в колибу. Онуки вже спали, я сиділа на заскленій веранді й дивилася на сніг.
Василь підійшов не відразу. Постояв у дверях.
— Можна?
— Сідай. Тут не моя хата.
Він сів навпроти.
— Валю, я дурень.
Я мовчала.
— Я страшний дурень. Не знаю, що на мене найшло.
— Як її звати?
Він підняв очі.
— Наталя.
— Скільки їй?
— Сорок п’ять.
— Давно?
Василь потер обличчя долонями.
— Валю…
— Я запитала: давно?
— Майже чотири роки.
Я відвернулася до вікна.
— Чотири.
— Спочатку ми просто спілкувалися. Вона в аптеці працює. Я зайшов по ліки, розговорилися. Потім підвозив її…
— Не розказуй мені про каву й підвозив. Ти чотири роки мені брехав?
— Так.
— Коли я дзвонила ввечері, ти де був?
— По-різному.
— А казав: удома, телевізор дивлюся.
Він кивнув.
Я довго мовчала. Василь спробував узяти мене за руку, але я прибрала її зі столу.
— Вона знала про мене?
— Знала.
— І що ти їй казав?
— Що ми давно живемо окремо.
— Я не окремо жила, Василю. Я на нас працювала.
— Знаю.
— Тепер знаєш?
Він опустив голову.
— Вона казала, що ти вже не повернешся. Що тобі там краще. Що тобі тільки заробітки потрібні…
— А ти не міг спитати в мене?
— Міг.
— Двадцять років я просила: «Приїдь хоч на тиждень, подивишся, як я живу». Ти щоразу не міг. А вона сказала — і ти повірив?
— Я чув те, що хотів.
Від цієї відповіді мені стало ще гірше.
— І будинок ви теж обговорювали?
— Вона винаймає квартиру. Хотіла свого житла.
— То ти вирішив продати моє?
— Наше, — вихопилося в нього.
Я глянула на нього. Василь здригнувся.
— Пробач. Я не те…
— Саме те. Ти ж усе порахував. Скільки візьмеш, що купиш. Я тільки заважала.
Він зісковзнув зі стільця переді мною на коліна.
— Валю, пробач мене.
— Встань.
— Я все зруйнував. Побачив, як діти на мене дивляться… Стас слова до мене не каже. Оля плаче. Я ж можу всіх вас втратити.
— А мене ти коли побачив?
Він завмер.
— Не дітей. Не онуків. Мене, Василю.
— Я тебе бачу.
— А за сніданком?
Він заплакав. Я вперше за багато років бачила, як він плаче, — не витирає одну сльозу, а схлипує, не може вдихнути.
— Я злякався, Валю. Уявив, що онуки більше не приїдуть. Що діти відвернуться. А Наталі я без грошей навіщо? Пробач. Кращої дружини в мене не було й не буде.
— Ти зараз про мене говориш чи про те, що втратиш?
— Про нас. Я хочу залишитися з вами.
Він дістав телефон.
— Я зараз усе закінчу. При тобі.
— Василю…
Але він уже натиснув виклик і ввімкнув гучний зв’язок.
— Васильку? — почувся жіночий голос. — Нарешті. Ти де пропав? Поговорив із нею?
Він ковтнув.
— Наталю, між нами все скінчено. Я залишаюся з дружиною.
У слухавці стало тихо.
— Що?
— Не дзвони мені більше.
— Ти серйозно? А те, що ти обіцяв? Ти ж казав, що вона приїде, ти все вирішиш, що вона тут не залишиться…
— Я сказав: усе.
— Василю, почекай…
Він обірвав дзвінок і заблокував номер.
— Ось. Більше її не буде.
Я дивилася на телефон у його руці.
— Ти їй обіцяв мене вигнати?
— Валю, я міг що завгодно наговорити.
— От саме.
Мені раптом стало шкода й ту жінку. Не так, щоб виправдати. Вона знала, що він одружений. Але щойно я почула, як легко він перекреслив і її — разом з усіма своїми обіцянками.
Додому ми повернулися ніби примирені.
— Ну слава Богу, — видихнула Оля, коли ми зайшли на кухню.
Стас обійняв мене.
— Мам, тепер усе буде добре.
Я не спитала, звідки він знає.
Василь справді змінився. Принаймні зовні.
— Валюню, каву з молоком?
— Так.
— Я сир свіжий купив. Той, що ти любиш.
— Дякую.
— Може, в Трускавець поїдемо? Спину підлікуєш. Я все замовлю.
Колись я б зраділа. Колись мені вистачило б того, що він помітив мою спину.
Тепер я дивилася на чашку й згадувала троянди.
Якось він повернувся з новим букетом.
— Поставиш у вазу?
Я застигла посеред кухні.
— Не треба мені квітів.
— Ти ж любила.
— Любила.
Він постояв із ними в руках, а потім сам знайшов вазу.
Увечері сів поруч.
— Ти мене так ніколи й не пробачиш?
— Не знаю.
— Я ж стараюся.
— Бачу.
— То що мені ще зробити?
Я подивилася на нього.
— Скажи мені чесно: якби діти тоді промовчали, ти б залишився?
Василь розтулив рота й одразу стулив.
— Навіщо тепер про це?
— Бо я про це весь час думаю.
— Я тут. І хочу бути з тобою.
— А я хочу тобі вірити. Тільки не можу наказати собі.
Він узяв мене за руку. Цього разу я не забрала. Але й не стиснула у відповідь.
Я пам’ятаю наш гуртожиток, перші куплені стільці, як ми вдвох збирали дрібні гроші до зарплати. Пам’ятаю Василя молодим, із маленьким Стасом на плечах. Пам’ятаю, як він тримав мене під лікоть, коли я принесла з пологового Олю.
Усе це було. Нікуди не поділося.
Але тепер поруч із тими спогадами стоїть інший Василь. У білій сорочці, за святковим столом.
«Я виплачу тобі половину».
Не від злості сказав. Не в сварці. Підготувався. Купив квіти.
Саме цього я не можу забути.
Через місяць закінчується моя відпустка. Треба телефонувати синьйору Антоніо й казати, чи повернуся доглядати його матір.
— Не їдь, — просить Василь. — Нам вистачить грошей. Скільки вже можна працювати? Будемо вдома. Сад посадимо, з онуками побудемо.
— Раніше ти так не казав.
— Я був дурний.
— А я була здорова.
Він нахиляється, цілує мої покручені пальці.
— Дай мені ще один шанс.
Я мовчу.
Діти телефонують щодня.
— Мамо, як ти? — питає Оля.
— Нормально.
— Тато каже, ти знову про Італію думаєш.
— Мені треба відповісти людям.
— Ну навіщо тобі назад? Він же все зрозумів. Он як коло тебе ходить.
— Доню, турбота — це не гумка. Нею чотири роки не зітреш.
— Але ж треба якось жити далі.
— От я й намагаюся зрозуміти — як.
Стас говорить ще простіше:
— Мам, усі помиляються. Не розбивай родину.
Я довго слухаю його дихання в слухавці.
— Сину, а чому тепер це залежить від мене?
— Я не це мав на увазі.
— Знаю. Але ви всі чекаєте, що я пробачу — і знову буде добре.
— Ми хочемо, щоб ти була вдома.
— Я теж цього хотіла.
Уночі прокидаюся близько третьої. Звичка з Італії: перевірити, чи дихає підопічна, чи не треба води, чи не сповзла ковдра.
Тут нікого перевіряти не треба.
Василь спить поруч. Іноді крізь сон намацує мою руку.
— Валю… Ти чого не спиш?
— Не спиться.
— Лягай. Я ж тут.
Я дивлюся на його обличчя в темряві й думаю: так, ти тут. А де я тепер поруч із тобою?
Для сусідів у нас усе добре. Повернулася господиня, чоловік зустрів із трояндами. Діти забезпечені, онуки здорові, будинок — хоч гостей приймай.
— От і відпочинеш нарешті, — сказала нещодавно сусідка через паркан. — Заслужила.
Я кивнула.
А ввечері дістала з шафи валізу. Поклала на ліжко й відкрила.
Василь зупинився на порозі.
— Ти вже вирішила?
— Ні. Треба речі розібрати.
Він постояв, ніби хотів щось сказати, і пішов ставити чайник.
А я так і залишилася біля порожньої валізи.
В Італії на мене чекає чужий дім і знову робота. Тут — мій дім, у якому я більше не почуваюся захищеною.
І я досі не знаю, що страшніше: поїхати й знову бути самій серед чужих людей чи залишитися — і щоранку прокидатися поруч із чоловіком, якому вже не віриш.