– Вам би вже з онуками поратися, а не чуже місце займати, – кинув Богдан і, навіть не дочитавши резюме, закрив теку.
Керівникові відділу постачання було трохи за тридцять. На його зап’ясті поблискував дорогий годинник.
– Я тридцять років працюю в постачанні. Ви навіть не поцікавилися, з якими постачальниками я мала справу.
– А навіщо? У нас молодий колектив, усе змінюється дуже швидко. Сьогодні одна програма, завтра інша, постачальники пишуть у месенджер, а не надсилають факси. Не ображайтесь, але це не для вас.
– Я не ображаюся. Я роблю висновки, – спокійно відповіла Ольга Петрівна й забрала зі столу свою теку.
Компанія, в якій вона віддала тридцять років, закрилася навесні. Власник продав склади, працівникам видали розрахунок і побажали щастя.
За чотири місяці вона розіслала понад шістдесят резюме й побувала на одинадцяти співбесідах. Відмови звучали по-різному, але сенс усіх був один: їй п’ятдесят вісім.
Увечері приїхала дочка і з порога перейшла до головного.
– Мамо, досить уже ходити на ті співбесіди й принижуватися! До пенсії тобі два роки, гроші в тебе є. Сиди вдома, помагай мені з Сашком. У вересні мені виходити на роботу, а садок тільки з січня.
– Тобто я маю перестати шукати роботу, щоб безкоштовно сидіти з онуком, поки ти працюєш?
– Ти ж бабуся! Усі нормальні бабусі сидять з онуками безплатно. А не бігають по офісах, як молоді.
– Мені п’ятдесят вісім, а не вісімдесят! Записувати себе в бабусі ще рано.
– Тато казав, що ти вперта, а я не вірила, – образилася Ірина.
Попри розлучення батьків, дочка з батьком спілкувалася цілком охоче. Валерій пішов від дружини десять років тому до жінки, яка була на п’ятнадцять років молодша.
Він відкрив фірму з постачання металопрокату і на кожному святі, куди його кликала Ірина, з гордістю розповідав, як у нього все добре. Ольга Петрівна на ті свята намагалася не ходити.
Вона хотіла бути потрібною, і слова доньки про вік її боляче зачепили… Тож Ольга Петрівна й далі розсилала резюме, і за два тижні їй зателефонували з незнайомого номера.
– Ольго Петрівно? Це Анастасія Коваль. П’ятнадцять років тому ви взяли мене до відділу постачання, коли начальник твердив, що від мене не буде користі.
– Настя! Звісно, пам’ятаю. Ти ще в перший місяць переплутала накладні на арматуру, а я тебе прикрила, – усміхнулася Ольга Петрівна.
– Так! – засміялася вона у відповідь.
– Як ти, Настусю? Рада тебе чути.
– Усе добре! Тепер у мене своя компанія. Учора я переглядала список кандидатів після співбесід і побачила ваше прізвище. Біля нього мій керівник постачання написав: “Оль, не впишеться в колектив”.
– Я з цим не згодна! Я хочу, щоб ви у нас працювали. Але одразу скажу: підете рядовою фахівчинею в його відділ, на звичайний випробувальний термін. Жодних поблажок через те, що ми знайомі. Справитесь — тоді вже говоритимемо далі.
– Мені не потрібні поблажки. Мені потрібна робота, – погодилася Ольга Петрівна.
– Тоді виходьте з понеділка.
Ірина дізналася про все того ж вечора.
– Ти пішла працювати до людини, яка тебе принизила? Мамо, де твоя гордість?
– Я пішла працювати до Насті, а не до нього.
– А Сашко? Я на тебе розраховувала!
– Добре. Якщо ти платитимеш мені зарплату, тоді я зміню посаду на няньку.
– Та ну… Ну і добре! Розбирайся сама. Тільки потім не телефонуй і не скаржся, що тебе там з’їли та ще й не подавилися, – буркнула дочка.
“З’їсти” її Богдан справді спробував із першого дня.
– Ольго Петрівно, якщо йдете останньою, вимикайте світло. З віком пам’ять підводить, – голосно заявив Богдан другого дня, і двоє менеджерів у кутку засміялися.
– Не хвилюйтеся, Богдане. Я, наприклад, чудово пам’ятаю, що вчора ви пішли пізніше за мене.
Сміх у кутку одразу стих.
У п’ятницю вона прийшла на роботу й побачила на своєму столі пакет, перев’язаний подарунковою стрічкою. Усередині лежали тонометр, флакон корвалолу, лупа та листівка:
– Нашій найдосвідченішій співробітниці — для бадьорості духу.
Вона засміялася, помітивши, що хтось із менеджерів знімає її на телефон.
– Можу й поділитися, склероз нині молодшає, – сказала Ольга Петрівна й прибрала пакет у шухляду столу, після чого увімкнула комп’ютер. Було неприємно, але вона трималася.
Увечері, проходячи повз кімнату відпочинку, вона почула голос Богдана.
– Місяць, максимум півтора — і сама піде. У її віці вже пора на пенсію, а не чуже місце займати. Я Насті з самого початку казав, що в мене був нормальний кандидат, молодий. Нічого, вона швидко зрозуміє, що помилилася. Я їй це влаштую…
У понеділок зранку Ольга Петрівна поклала на стіл Насті заяву про звільнення.
– Що сталося?
– Мені п’ятдесят вісім, Настю, і в мене вже немає сил воювати з хлопчиком, який дарує мені корвалол і нишком знімає на телефон.
– Чому ж ви не сказали одразу? Ви колись не дали мене звільнити, хоч усі були проти. Тепер моя черга. З моєї компанії підете не ви. Дайте мені трохи часу, – сказала Настя й, склавши заяву навпіл, порвала її.
Часу й справді не знадобилося. Через три дні головний постачальник повідомив, що не встигне відвантажити сорок тонн арматури для будівельної компанії — найбільшого клієнта Насті.
У заявці на відвантаження стояла дата двадцять друге, а клієнту метал був потрібен до наступного четверга.
Зрив загрожував штрафом на кілька мільйонів і втратою угоди. На терміновій нараді Богдан вийшов до екрана з роздруківкою.
– Я розібрався. Замовлення постачальнику оформляла Ольга Петрівна, через її логін. Вона помилилася в даті на десять днів, і постачальник поставив нас у чергу на кінець місяця.
– Я розумію, що нові системи у її віці освоювати непросто, але ціна помилки зараз — це угода.
– Я ставила дванадцяте. Я пам’ятаю це точно, – сказала Ольга Петрівна, коли всі повернулися до неї.
– У системі стоїть двадцять друге. Сперечатися із системою безглуздо, – знизав плечима Богдан.
– З датами розберемося потім. Зараз мені потрібно сорок тонн на наступний четвер. У кого є варіанти? – спитала Настя й занотувала щось у блокнот.
Менеджери до вечора обдзвонювали постачальників, Богдан обіцяв, що ось-ось домовиться, але вже о шостій стало зрозуміло: вільної партії такого обсягу в регіоні немає.
Ольга Петрівна знала, у кого вона є. Валерій хвалився своїми складами на дні народження Ірини так голосно, що, здавалося, це чули навіть сусіди за стіною.
– Настю, у мене є один варіант. Але дзвонити я буду при тобі, – сказала вона.
– Телефонуйте. Нам треба вирішити це питання за будь-яку ціну.
Ольга Петрівна зібралася з духом і набрала номер колишнього чоловіка.
– Оля? Оце так сюрприз. Що, пенсії не вистачає? Ірина казала, що ти влаштувалася на роботу. У твоєму віці, – відповів Валерій після п’ятого гудка.
– Валеро, мені потрібно сорок тонн арматури на наступний четвер. У тебе на складі є, я знаю.
– А, он воно що. Десять років жодного слова, а тут одразу сорок тонн. Приповзла, значить. Я ж тобі казав, коли йшов: без мене ти ніхто. Так і сталося.
– Ти багато чого казав, коли йшов. Наприклад, що я стара й нудна, і що тобі потрібна жінка, з якою не соромно вийти в люди. Я не прошу милості.
– Я пропоную тобі постійного замовника. Компанія купує по двісті тонн на квартал. Закриєш це постачання вчасно — наступний контракт обговоримо.
– Без передоплати я незнайомій фірмі сорок тонн не відвантажу.
– Оплата протягом трьох робочих днів після відвантаження, неустойка за прострочення — за вашою угодою. Я, Катерина Соколова, власниця компанії, угоду та поруку підпишу особисто, – втрутилася Настя, нахилившись до телефону.
– Оце вже ділова розмова. Тільки в мене одна умова. Нехай Оля вголос скаже, що без мене їй не впоратися. Хочу це почути, – сказав Валерій.
– Без тебе це постачання не закрити, Валеро. Ми не впораємося. Задоволений? – сказала Ольга Петрівна, притягнувши телефон ближче, хоч Настя хитала головою.
– Інша справа. Надсилайте угоду.
Настя підписала все того ж вечора. Метал виїхав зі складу Валерія в середу вночі, і в четвер зранку будівельна компанія отримала все до останньої тонни.
У п’ятницю зателефонувала Ірина.
– Мамо, тато всім розповідає, як ти йому дзвонила та просила! Він учора за вечерею сміявся, що ти сама визнала: без нього ти ніхто.
– Ти хоч розумієш, як це виглядає? Заради чужої фірми принижуватися перед людиною, яка тебе покинула! Ти зовсім себе не цінуєш! Мені було так соромно!
– Треба було врятувати замовлення. А як це виглядає, хай обговорює той, кому більше нічого робити.
Рахунок Валерія Ольга Петрівна завантажила в систему в середу, одразу після відвантаження. За регламентом кожен рахунок постачальника спершу погоджував керівник відділу постачання, а вже потім він ішов у бухгалтерію.
Три робочі дні спливали в понеділок. У понеділок о шостій вечора Валерій надіслав їй повідомлення: «Оплати немає. Завтра о десятій подаю претензію з неустойкою. І весь ринок дізнається, з ким ти мене звела».
– Рахунок від цього постачальника до нас не надходив. Мені ніхто нічого не передавав, – відповіла головна бухгалтерка.
Через п’ятнадцять хвилин Настя відкрила рахунок у системі. Він висів у статусі «Відкладено керівником відділу» з коментарем, який він залишив у середу: «Не оплачувати до кінця тижня, постачальник зачекає».
– Він хотів, щоб угода, яку ви привели, зірвалася зі скандалом. Щоб винною знову були ви, – сказала Настя, дивлячись на екран.
Одразу після поставки Настя доручила системному адміністратору підняти історію змін того самого замовлення.
Він приніс результат, поки вони сиділи над відкладеним рахунком, і мовчки розвернув до них ноутбук. Дванадцяте число на двадцять друге виправили тієї ж ночі, коли Ольга Петрівна оформила замовлення. Вхід під її логіном був виконаний з комп’ютера Богдана.
Вранці, рівно о дев’ятій, рахунок пішов першим платежем. О пів на десяту Валерій надіслав повідомлення: «Гроші надійшли».
О десятій ранку Настя викликала Богдана до себе. Ольга Петрівна, начальник відділу кадрів і юрист компанії сиділи за тим самим столом.
– Богдане Сергійовичу, за підсумками перевірки у вас два варіанти. Перший: сьогодні ви пишете заяву за власним бажанням, і ми відпускаємо вас без відпрацювання.
– Другий: ми звільняємо вас за статтею за грубе порушення і передаємо в поліцію матеріали про вхід у систему під чужим обліковим записом. Обирайте.
– Настю, це непорозуміння, я хотів як краще для компанії…
– Ви затримали оплату постачальнику, підставили співробітника й поставили під удар репутацію компанії! Тож обирайте.
Заяву за власним бажанням Богдан написав за десять хвилин.
– У мене новини для всіх! – сказала Настя. Перед обідом вона зібрала відділ і оголосила, що керівником постачання від цього дня буде Ольга Петрівна.
Разом із Богданом заяви подали ще кілька людей, яким не подобалася нова політика компанії, але колектив не надто засмутився через втрату кадрів.
Поки Богдан збирав речі, Ольга Петрівна відкрила шухляду свого столу, дістала пакет із подарунковою стрічкою й поклала його поверх паперів Богдана.
– Візьміть. Тонометр, корвалол та лупа. Вам тепер потрібніше.
Богдан сердито глянув на Ольгу й викинув свій же подарунок у смітник.
Переговори про річний контракт Настя доручила новій керівниці постачання та сама затвердила умови, на яких компанія була готова працювати. За тиждень зателефонував Валерій.
– Ну що, Олю, давай обговорювати контракт. Двісті тонн на квартал, ціна як минулого разу, передоплата п’ятдесят відсотків.
– Мінус сім відсотків. Відтермінування платежу — тридцять днів. І жодних особистих порук. Якщо не влаштовує, у мене в списку ще три постачальники.
– Ти що? Я ж тебе врятував!
– Ти на мені заробив, Валеро, і змусив мене при директорі сказати, що без тебе я не впораюсь! Ти ж сам казав, що я без тебе ніхто. Тепер подивимось, хто ти без двохсот тонн на квартал!
Валерій передзвонив через два дні та погодився на всі умови.
Увечері в п’ятницю зателефонувала Ірина.
– Мамо, тато каже, що ви тепер із ним працюєте. Він задоволений…
– Побачимо, як воно буде.
– Слухай, а в суботу посидиш із Сашком? Ми з Костею хочемо в кіно сходити.
– У суботу в мене звірка з постачальниками. У неділю привозь. Тільки до десятої, а не до восьмої. Хочу поспати довше.
– Гаразд. І це… дякую, мамо…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!