Наречена для Василя.
Василь народився і виріс в селі. Але десять років прожив у місті з Анною – своєю ровесницею. За ці роки нічого путнього з їх життя не вийшло: суперечки виникали на рівному місці, дітей теж не нажили, в загальному, розбіглися.
У Василя в селі не стало батька (матері не стало ще раніше), залишився будинок, десять курей, собака і кішка. Прийнявши господарство, вирішив перебратися в село, тим більше що життя в місті йому не до душі було. Ось і влаштувався він в рідному гнізді.
Був час, коли батьки кілька корів тримали, молоко продавали; Василь теж вирішив фермерством зайнятися: купив корову на свої заощадження і ще десять курей. Зиму перезимував, навесні ще корівчину купив. Молоко спочатку дачникам продавав, які з весни до осені жили в селі, а потім став в місто возити. На наступний рік двоє телят в господарстві з’явилися.
Все б добре, але господиню в будинок треба, – цим і перейнявся початківець-фермер. Часу на пошуки немає, тому купив він собі ноутбук і сказав: «Інтернет, виручай».
На першу зустріч прийшов в кав’ярню, дочекався дівчину. Тільки розмова про роботу зайшла, вона від слова «фермер» засмутилася:
– Ні, – каже.
– Таке життя не для мене, я дівчина міська.
– Гаразд, – каже Василь.
– На ні й суду нема, я не ображаюся, кожному своє.
Через тиждень знову сидів в тій же кав’ярні; в цей раз ще в листуванні освідчився, що живе в селі і тримає корів. Дівчина стала охоче розпитувати про господарство і дуже здивувалася, що ферми у нього немає, тільки своє підсобне господарство. Чекала зустріти багатого фермера, у якого свої працівники і багато грошей. Загалом, цього разу знову зірвалося.
Василю вже і їздити-то ніколи, роботи вдома повно. Він в анкеті все чесно написав, що корів тримає, молоко продає і т.д.
– Кому цікаво, – напишуть, – вирішив він.
Написала дівчина, заявивши, що з таким серйозним чоловіком, як він, хоче познайомитися. Василь знову рвонув у місто. Після двох годин переговорів, повіз її до себе: будинок, господарство показати. Вона впевнено пройшлася по садибі, зайшла в будинок, попили чаю.
– Ну, каже Василь, – хочеш, підемо разом в сарай, де корови знаходяться.
Дівчина погодилася, – цікаво їй. Зайшли в сарай, а там дві корівки рогаті стоять, вим’я повне у кожної, доїти скоро треба. Дівчина як глянула на корів, так свідомість і втратила. Василь на руках її додому приніс, до тями привів, очі відкрила:
– Ну, що, як самопочуття? Швидку викликати чи таксі? – запитав Василь.
– Таксі, – відповіла дівчина.
– От і добре, а то я перелякався, думав, в лікарню треба везти.
Таксі оплатив, попрощався, дівчина вибачилася і зізналася, що корів так близько ніколи в житті не бачила. А Василь і не ображається, шкода, звичайно, дівчина йому сподобалася.
Прийшов додому засмучений, відкрив ноутбук, став листи читати і зрозумів, що слово «фермер» для багатьох дам звучить, як мільйонер. Вони думають, що сидить у себе в котеджі молодий і багатий, а на фермі його працівники трудяться, а йому гроші рікою ллються. Було і таке лист, в якому дівчина зізналася, що взагалі не уявляє, звідки молоко береться, не кажучи вже про сметану і сири.
Засмутився Василь, і вже зневірився наречену собі знайти, як раптом побачив анкету молодої жінки. Читає і очам своїм не вірить: живе жінка не в місті, а в сусідньому селі, в двадцяти кілометрах від нього. На фотографії, правда, лиця особливо не видно, але ж зустрітися можна. Тут же написав їй, що готовий хоч зараз приїхати, оскільки живе поруч і що теж корів тримає. У той же день відповідь отримав:
– Приїжджай, – писала Олена.
– Якщо не злякаєшся.
Василь завів свій жигуль і помчав до чергової нареченої. Приїхав за вказаною адресою, в хвіртку зайшов, – ніхто не зустрічає. Дивиться, хлопчисько, років дванадцяти сіна оберемок поніс в сарай, побачив Василя і питає:
– Ви до кого? Якщо до мами, то вона в будинку.
Василь підійшов до хлопчика і запропонував допомогти, а він у відповідь:
– Ні, я обіцяв мамі, що сам все зроблю.
Тут з будинку жінка молода вийшла: в куртці робочій, на голові хустка. Василь як глянув на неї, побачив пасмо волосся, що вибилося з-під хустки, відразу ногами в землю начебто вріс. Начебто нічого особливого, дівчина одягнена по-домашньому, а притягує Василя як магніт.
У Олени теж дві корови і кури. Живе одна з сином і з матір’ю, займається господарством, вже не сподівається, що пару собі знайде.
Через півроку Олена переїхала до Василя з сином і з усім своїм фермерських господарством. Об’єднавшись, жити стало легше; Денис – син Олени – завжди допомагає. А коли донька народилася, то, спасибі тещі, приїхала поняньчитися.
Минуло сім років, спільна дочка Василя та Олени вже в школу пішла. А вони збільшили своє господарство в кілька разів, працюючи разом, і розуміючи один одного, – в одній упряжці обидва. У місто продукцію щосуботи возять в один і той же двір; люди їх вже знають, тому молоко, сметана і сир нарозхват. Ще й м’ясом торгують.
Ось так Василь поміняв своє міське життя на сільське. Мільйонером не став, але живе з сім’єю в достатку. Часто любить повторювати:
– Гроші – справа наживна, головне, щоб людина поруч була така, з якою життя можна побудувати, – і з гордістю дивиться на свою дружину Олену. А ще у нього приказка є:
– Не шукай далеко, шукай, де близько.
