Зараз мені 60 років, а коли приїхала в Італію, було 50. Роки заробітків минули дуже швидко, хоча за цей час мені довелося пережити всього і багато.
Після того, як мене покинув чоловік, я залишилася з двома малими дітьми на руках. А колишньому чоловікові було байдуже, як я одна ставитиму дітей на ноги. Відразу після розлучення він поїхав з нашого містечка і за весь час він навіть жодного разу не прислав ні аліментів, ні подарунків дітям. Але як і більшість жінок, що колись опинялися в моїй ситуації, я справилася – виростила синів, дала їм освіту.
А коли одружила молодшого сина, то я вирішила їм все залишити і поїхати на заробітки. В Італії до того працювала моя родичка, то ж вона відразу знайшла мені роботу баданте, за що я їй дуже вдячна. Перша моя робота була в однієї літньої італійки, зараз її вже немає, але я її надовго запам’ятаю.
93-річна Алессія тоді говорила мені ті речі, які я зрозуміла значно пізніше.
Як живуть наші жінки? Кинув чоловік – вони все тягнуть на собі, щоб довести, мовляв, я без нього не пропала. А в Італії не так, чоловіки бояться навіть заговорити про розлучення, тому що в такому випадку тут закон повністю на стороні жінки.
А наше відношення до дітей? Та українські жінки до кінця життя вважають своїм святим обов’язком допомагати дітям, тягнуть, поки можуть, як не грошима допомагають, то продуктами з села, але від свого святого обов’язку «віддати все найкраще дітям» не відмовляються ні при яких обставинах.
А в Італії все зовсім не так. У них виросла дитина – і давай, йди на свої хліби. Там навпаки – обов’язок дітей допомагати своїм батькам. Так, частіше вони з батьками не живуть, але і самотніми їх не залишають – наймають баданте, таких заробітчанок, як я.
Я розповіла італійці свою історію, а вона лише хитала головою і казала, що я роблю все неправильно. Але тоді я ще не розуміла, що хоче сказати мені синьйора Алессія. Коли я їхала в Італію, у мене була конкретна мета – заробити гроші, щоб купити дітям житло. Планувала старшому синові купити квартиру, а молодшого лишити в селі біля себе, але для цього потрібно було відбудувати наш будинок.
В Україні я була бухгалтером, то ж без проблем порахувала, скільки мені треба пробути на заробітках, щоб реалізувати свій план. В кінці кожного місяця зарплату мені видавав син Алессії, а я ділила її на дві частини і чемно відправляла бусом в Україну. Так роблять більшість наших жінок-заробітчанок. Собі інколи залишала якихось 50 євро на дрібні витрати, і то мене мучила за це совість. Я ж приїхала дітям допомагати, а не розважатися.
– Анно, – повчала мене вечорами Алессія. – Ти вже з чоловіком помилку зробила – відпустила його і все тягла на собі, то хоч з дітьми не роби помилки. Вони дорослі і самі мають собі давати раду, а ти – живи для себе.
Через три роки мудрої Алессії не стало. Я щиро сумувала за нею, за ці роки вона стала мені рідною, чимось нагадувала мені маму. Потім прийшлося шукати іншу роботу, за цей час я змінила майже десять італійських сімей. У кожної були свої звичаї, але наших звичаїв ніхто з них зрозуміти не міг.
Коли наші жінки показували італійцям, які величезні будинки вони зводять в Україні на гроші, зароблені у них, ті лише розводили руками, мовляв, навіщо такі палаци. «Для дітей, щоб хоч вони жили краще, ніж ми», – пояснювали наші дівчата, але нашим італійським синьйорам зрозуміти це було не під силу. Але що нам до того, що вони нас не розуміють, ми знаємо, чого їдемо на заробітки.
Додому я приїжджала рідко, всього кілька разів, влітку, на тиждень-два і назад. Сини гроші по вітру не пускали, вкладали в справу. Старший син купив, як і планувалося, квартиру, а молодший – так розбудував нашу хату, що коли я приїхала, то не впізнала.
Але в ті короткі приїзди я не встигла розгледіти, що я своїм дітям не потрібна. Очі мені відкрилися, коли я минулого року вперше приїхала додому на Різдво. От тоді і відкрилося істинне відношення синів і невісток до мене. В своєму домі я була чужою, а невістка поводила себе так, ніби вона тут господиня.
У старшого сина вдома мене теж приймали без особливої радості, невістка на свята накрила стіл, запросила сватів, коло своєї мами бігала, як коло писаного яйця, а до мене за столом мало що і говорила.
Коли я поверталася в Італію, мене навіть ніхто не проводжав, я тихенько зібрала свої речі і поїхала. Таке враження, що саме цього вони і чекали. Всю дорогу назад я згадувала слова Алессії і тільки тепер до мене почало доходити, про що вона мене попереджала.
Відтоді я змінилася, працювала, як завжди, але гроші перестала висилати. Сини швидко це помітили, стали частіше мені дзвонити, питати, як у мене справи. Я їм кажу, що все добре, а на свята цього року не приїду через ситуацію, що склалася в світі. Але навіть і якби не ця причина, я б все одно не поїхала. Не хочу більше таких свят, де я вдома почуваюся самотньою і непотрібною.
А нещодавно на вулиці я зустріла сина Алессії. Він був дуже радий мене бачити, сказав, що став вдівцем і вже три роки живе сам. У нас зав’язалося спілкування, коли у мене вихідні, ми завжди ходимо кудись разом. Зараз він запропонував мені, щоб я переїжджала до нього. Я ще думаю, але, можливо, навіть відповім йому згодою.
А що – вдома я не потрібна. Треба ж хоч колись подумати і про себе.
