Нелегку зиму пережила молоденька вербиця. Цілу зиму вітрюган намагався зламати її гілочки, дув щосили і пригинав до землі, але вона не здавалася, гнулася, жалібно змахувала руками-гілочками, та не ламалася.
І коли несміливе весняне сонце почало голубити землю, і в її скованому стовбурі почало прокидатися життя.
Вербиця хотіла розплющити очі, та поки ще не могла – її бруньки не налилися соком, а міцно спали на гілочках. Та не надовго. Під теплими променями сонця сік розтав і побіг по стовбуру.
– Годі спати, дівиці-сестриці, весна вже! – бадьоро співав він, біжучи стовбуром та гілочками.
Ось так поступово бруньки почали наливатися соком, набрякати і ставали все більшими й більшими, аж поки не виросли стільки, що змогли відчинити віконечка і показали світу свої пухнасті біленькі голівки.
– Ой, які гарненькі котики! – замилувалася синичка. – Пухнасті й білі, немов сніг!
Але, на відміну від снігу, пухнасті котики могли нагрівати. Ось чому, коли мороз ще боровся за своє існування і намагався скувати землю і все живе, до вербиці зліталося мале птаство і вмощувалося поміж гілочками, тулячи до котиків свої змерзлі дзьобики, аби нагрітися.
Та й самі котики, дарма що маленькі й тендітні, дуже стійко витримували мороз завдяки своїй пухнастій одежині.
Але в природі все живе поступово змінюється. З кожним днем сили морозу меншали, а теплого сонечка – більшали. Сніг перетворився на струмочки і побіг долами-гаями, з вирію почали повертатися перші перелітні птахи, а галявини уквітчали весняні квіти.
За цей час і з вербою сталися зміни – котики почали міняти свою одежину і ставали все жовтішими й жовтішими, аж поки вербиця і зовсім скинула свій пухнастий наряд. Замість нього на світ визирнули малесенькі зелені листочки.
А одного дня прийшли люди і набрали цілий оберемок вербових гілочок.
– Ой, куди ж це ви? – захвилювалася синичка, яка вже встигла подружитися із вербою.
– До церкви, – гордо мовило вербове гілля, – через кілька днів настане Вербна неділя, яка без нас не може обійтися.
Як ви добре знаєте, цікавості у синички не бракує. Вона полетіла за людьми і почала за ними спостерігати. Через деякий час побачила, як безліч людей почало збиратися у церкві, а згодом залунали дзвони і кожен, хто виходив з церкви, мав при собі гілочку верби.
– Не я б’ю, верба б’є, за тиждень – Великдень! – промовляли люди і легенько хлестали один одного свяченою вербовою гілкою.
І ця радісна звістка піднімалася все вище й вище в небо, розносячи радість усім віруючим. Господарі почали прибирати в садках, а господині взялися завзято за писанки та паски, але про свячену вербу не забули – одні поклали її над дверима, інші – над іконою, вірячи в те, що вона обереже їх від злих сил та напасті.
Автор казки: Людмила Дорош
