Вероніка сиділа за накритим столом і дивилася, як майстерно вона приготувала романтичну вечерю.
Тільки з ким насолоджуватися смачними стравами?
Олексій, її коханий чоловік, не зміг приїхати на побачення…
А причина банальна – вдома його чекає родина!
Те, що Олексій одружений, Вероніку вже не бентежило. Вона давно перейшла ту межу, за якою залишилися докори совісті.
– Зрештою, я маю право, – вважала вона.
І вирушала на недозволену територію, де на неї чекала ласка, визнання, любов, хоча розуміла, що офіційно він їй не належить.
І ось сьогодні, коли він мав приїхати до неї, дружина вигадала причину залишити чоловіка вдома. Ну а Вероніці залишалося лише причаїтися і чекати свого часу…
– Ну й добре! – подумала вона. – Наступного разу він буде мій.
Та й узагалі треба поставити Олексію конкретне питання – коли, нарешті, він до неї переїде?!
Право так міркувати дали їй нещодавно сказані Олексієм слова:
– Життя мені в сім’ї все одно немає…
А тому, вважаючи себе коханою жінкою, вона вже розглядала свою квартирку з думками, як зробити перестановку, щоб було зручно жити вдвох.
– А що?! – думала Вероніка. – Донька одружена, прилаштована, можна сказати, внук підростає.
Ну а зятем вона взагалі натішитися не могла. Як же ж пощастило доньці!
У зятя свій бізнес, все в дім несе, сина обожнює. Інна з ним, як за стіною – вдома сидить, займається вихованням дитини, працювати виходити потреби немає.
Підробляє бухгалтеркою з дому, щоб кваліфікацію не втратити. З дружиною й тещею Микола дуже ввічливий – завжди подарунки, квіти. Що ще потрібно для щасливого життя?
Так, зятя Вероніка майже обожнювала. Сама рано розлучилася, від колишнього допомоги жодної не було. І от хоч у дочки в сім’ї все добре! Залишається тепер і своє життя налагодити, взяти своє, як вважала вона.
Її думки зупинив дзвінок телефону. То була Інна. Голос доньки був засмучений, якийсь знесилений.
– Мамо, приїдь до мене пошвидше… – тільки й попросила Інна.
На запитання матері по телефону вона відповідати не стала.
Вероніка, відчувши холодок усередині, стурбовано почала збиратися.
– Микола кілька днів тому поїхав у відрядження. Невже з ним щось трапилося?! – думала теща вже будучи в дорозі. – Якби щось дуже погане, то Інна сказала б одразу…
Так заспокоювала себе Вероніка.
Зайшовши до дочки, вона застала її в сльозах. Інна була якась неохайна, непричесана. А це було зовсім невластиво для неї. Дочка завжди стежила за собою.
– Що сталося?! – ахнула Вероніка. – Щось із Миколою?! Щось у дорозі сталося?!
– Чому ж з Миколою? – крізь сльози запитала Інна. – Улюблений зять твій, найдорожчий, так?!
Дочка говорила ображено.
– Це зі мною дещо сталося! – продовжила Інна. – Я – тепер одна! Як ми далі будемо жити з сином?!
Вероніка здивовано застигла посеред кімнати, як укопана.
– Нормально можеш сказати, що сталося? – запитала нарешті мати.
– Що, що?! – вигукнула дочка. – Твій любий зять пішов від мене!
– Як пішов?! – оторопіла Вероніка. – Куди пішов?!
– До коханки… Зі мною розлучається, там нове життя, як він мені сказав, буде влаштовувати…
Інна вже перестала плакати і сумним голосом розповіла, як Микола поїхав два дні тому у відрядження, і таких поїздок у нього вже було чимало, як зателефонував сьогодні, сказавши, що треба поговорити.
Потім з’явився, сказав, що йде з сім’ї, попросив без сварок і нервів поставитися до його рішення, пообіцяв допомагати синові.
Потім зібрав речі та й пішов…
Вероніка сіла на куточок дивана і хвилин п’ять не могла нічого сказати дочці.
Повірити у таке було важко.
Їй здавалося, що це поганий сон, що це не з ними відбувається: ні з Інною, ні з Миколою, а з іншими людьми.
Неможливо було уявити, що зять, яким вона пишалася, міг так зробити. У думках Вероніка вже уявляла ту жінку, яка посміла зайти на територію її дочки, порушити налагоджений роками ритм їхнього життя.
– Та як вона посміла?! Хто вона? Звідки взялася? Хто їй дав право брати чуже? – починала «заводитися» від злості Вероніка.
Вона зовні була спокійна, але всередині все кипіло, через ту жінку, яка так безсоромно відібрала щастя її дочки.
Телефонний дзвінок відвернув Вероніка від думок. Дзвонив Олексій…
Вона відповіла. Почула його бадьорий голос. Олексій сказав, що завтра приїде до неї.
– Не треба, – раптом відповіла вона.
– Чому це?! – чоловік був збентежений. – Що трапилося?
– Нічого. Просто не треба. Я потім передзвоню. А приїжджати до мене НЕ ТРЕБА…
Вона сама не очікувала, що так швидко ухвалить рішення. Зіпсований щлюб дочки охолодив її, ніби крижаною водою. І все одразу стало зрозуміло…
Вона обійняла Інну, яка сиділа і плакала.
– Перестань… Треба заспокоїтись, у тебе син, а в мене внук. Ми потрібні йому.
– А Микола? – запитала Інна.
– А Миколо… Час покаже. Але все ж таки звикай справлятися сама. А я допомагатиму. Повір, це треба пережити і почати все з чистого аркуша. І пробач мені…
– За що, мамо?!
– Потім якось розповім… Обов’язково розповім. Ти тільки тримайся, а я буду поряд. Ми теж будемо будувати нове життя…
