— Як же ти тут сама даси собі раду, бабусю, коли я поїду? — запитав Назар, перекладаючи в сумці зошити та креслення.
— Не переживай за мене, синку, я ще маю силу. Тобі треба свій шлях верстати, професію здобувати та на ноги ставати. Поки можу сам себе доглянути — радитиму собі. А як уже зовсім сили покинуть, тоді й будемо щось думати, — тихо, але впевнено відповіла Ярослава Василівна.
Вона чудово розуміла, що в їхньому невеличкому селищі для талановитого хлопця майбутнього немає. Назар ізмалку гарно малював, годинами сидів над кресленнями і більше за все мріяв будувати гарні й міцні будинки. Він працював некладаючи рук, вчився ночами, і врешті-решт його зусилля дали омріяний результат.
— Бабусю, мене зарахували! І на безкоштовне навчання! — вигукнув він із порога, повернувшись із обласного центру.
— Соколику мій, золота дитина! — Ярослава Василівна не втримала сліз.
Вона пишалася онуком, бо знала, що той усього досяг власним розумом і працею, без жодних знайомств чи грошей. Вона благословила його на дорогу, і хлопець вирушив назустріч дорослому життю.
— На канікули обов’язково приїду. Не сумуй тут, — сказав Назар, міцно обійнявши рідну людину на прощання.
Гуртожитське життя закрутило хлопця. Навчання давалося легко, бо він справді жив цією справою. Викладачі одразу помітили його хист і старанність.
Після однієї зі студентських виставок, де роботи Назара привернули увагу керівництва закладу, йому запропонували пройти співбесіду. Так здійснилася ще одна його мрія — хлопця перевели на архітектурний факультет.
Тепер доводилося вчитися вдвічі більше, щоб наздогнати нових одногрупників. Назар майже не спав, але завдяки своїй упертості та працьовитості склав першу сесію на відмінно.
Навчання на архітектурному вимагало колосальних зусиль. Нескінченні креслення, макети, розрахунки й малюнки забирали весь час. Бували дні, коли Назар від утоми просто забував набрати бабусю. Проте Ярослава Василівна ніколи не дорікала. Вона все розуміла і пишалася кожним успіхом онука.
Вона часто розповідала сусідкам біля хати, який у неї росте розумний онук і яке велике майбутнє на нього чекає.
І хлопець не підвів. Його курсовий проект посів призове місце на конкурсі, після чого Назара запросили на стажування до великої будівельної компанії.
— Бабусю, цього разу на канікули не приїду, бо залишаюся працювати. Але якщо добре себе покажу, мені обіцяють платити хорошу винагороду! — ділився він радістю по телефону.
Досі Назар жив на скромну стипендію та невеликі заощадження, які лишили йому батьки. Ці кошти він берег як міг, і їх вистачало лише на найнеобхідніше.
Але стажування відкривало нові можливості. Назар поставив собі за мету не просто здобути досвід, а зачепитися в компанії, почати самостійно заробляти й нарешті віддячити бабусі за всю її турботу та любов.
Заради цієї мети довелося пожертвувати вільним часом і відпочинком.
Ярослава Василівна трохи засмутилася, адже дуже сумувала за онуком. Проте жодним словом не обмовилася про свій сум. Вона розуміла, що для хлопця це вирішальний крок у житті, тому намагалася лише підтримувати його.
Вона навіть приховала, що останнім часом у неї все частішепоболювало серце і тиснуло в грудях.
— Працюй, синку, не хвилюйся за мене. У мене все добре, — казала вона кожного разу.
Минали місяці. Назар успішно завершив навчання та залишився працювати в тій самій компанії вже на постійній основі. Спочатку грошей вистачало тільки на оренду невеликого куточка та скромне харчування, але хлопець вірив у власні сили.
Згодом у його житті з’явилася дівчина Богдана — щира, добра й підтримуюча. Життя поступово налагоджувалося. Назара навіть подали на підвищення. Єдине, що краяло йому душу, — це думки про стареньку бабусю, яка залишалася зовсім одна в селищі.
А Ярослава Василівна тихо жила на свою невелику виплату від держави, розмовляла з котом, заварювала чай і годинами чекала на дзвінок.
Останнім часом вона почала багато чого забувати, іноді навіть плутала дні тижня.
Але її очікування не були марними. Напередодні зимових свят пролунав стукіт у двері. Спираючись на ціпко, бабуся повільно пішла відчиняти.
— Назарку?! Дитино моя! — старенька сплеснула в долоні. — А я ж нічого й не приготувала… Проходь, швидше проходь!
Вона так розхвилювалася, що не одразу помітила дівчину, яка стояла поруч із онуком.
— Бабусю, це Богдана. Моя наречена.
Дівчина одразу припала до серця Ярославі Василівні. Бабуся так зраділа гостям, що наче скинула кілька років. Звідки й сила взялася: на столі швидко з’явився гарячий чай, домашнє варення та запашний пиріг.
— Ви надовго до мене? — з надією запитала вона.
— Ні, бабусю, роботу залишати не можна…
— А як же свята?.. — очі старенької згасли.
— Ми залишимося з вами на всі свята, — втрутилася Богдана, тепло всміхнувшись. — Якщо ви не проти.
З приїздом молодих людей старий будинок наче ожив, наповнився сміхом і затишком.
Свято зустрічали в вузькому колі: Назар, Богдана, Ярослава Василівна, двоюрідна тітка Назара — Любов Петрівна з чоловіком, та сусідка Галина.
Гостям було цікаво дізнатися про життя у великому місті, а Назар залюбки розповідав про нові проекти та будинки, які вони зводили. Бабуся витирала сльози радості, слухаючи онука.
У новорічну ніч вона загадала лише одне — щоб у її дитини все в житті склалося якнайкраще. Для себе вона вже нічого не просила.
Та свята минули, і молодим час було повертатися до справ.
— Бабусю, може, поїдеш із нами? — запитав Назар перед виїздом.
— Та куди ж я поїду, синку? Тут у мене свій куточок, все знайоме, аптека й магазин поруч. Та й навіщо я вам там заважатиму, — м’яко відмовила Ярослава Василівна.
Вона розуміла, що у молодих немає власного житла, вони орендують крихітне помешкання, де їй просто не буде місця.
— Добре, але якщо тільки передумаєш — одразу кажи, — мовив онук.
Вона проводжала їх із сльозами на очах, але з легким серцем, знаючи, що в онука все добре.
А через деякий час у хату старенької прийшла біда. Ярослава Василівна невдало оступилася на ганку й травмувала ногу.
Дізнавшись про це, Назар негайно переказав необхідні кошти на лікування. Сам приїхати через термінові справи на роботі не мав змоги, тому домовився з тіткою Любою, щоб та взяла на себе догляд. За цю турботу Назар обіцяв щомісяця надсилати їй виплату, як справжній сиділці.
Тітка Любов мала медичну освіту, тому спочатку все робила справно.
— Назарку, ти краще гроші переказуй напряму Любі. Вона й ліки купує, і продукти носить, і за хату платить, — казала бабуся в рідкісних телефонних розмовах.
Назар погодився, вважаючи, що так буде надійніше. Бабуся через вік часто плутала речі, тож краще було мати справу з дорослою родичкою.
Тітка гроші брала охоче і не скаржилася. Аж поки Ярослава Василівна в розмові з нею випадково не згадала, що Назар отримав нову посаду.
Насправді в хлопця дійсно справи пішли вгору, і вони з Богданою вирішили оформити в розстрочку власне помешкання. Бабуся дізналася про це, але через забудькуватість усе перекрутила, додала власних фантазій, і в уяві тітки Назар перетворився на справжнього багатія.
Вже за кілька днів Любов зателефонувала Назарові й заявила, що вимагає збільшити суму, яку він їй надсилає.
— Тітонько Любо, але ж я й так надсилаю вам цілком достатньо. Бабуся ж майже не витрачає свою пенсію, ви всіми коштами розпоряджаєтеся самі, — здивувався хлопець.
— А ти знаєш, скільки зараз коштують продукти та ліки?! Вона з кожним днем усе вибагливіша стає, то їй одне подай, то інше! За такі дрібниці я бігати не збираюся. Якщо не додаш грошей — шукай когось іншого! — обурилася родичка.
Назар розумів, що знайти чужу людину в селищі буде важко, та й родичці він усе ж вірив більше. Тому погодився надсилати більшу суму, хоч це й стало відчутним ударом по його власному бюджету.
Він сподівався, що бабуся отримує належний догляд і нічого не потребує. Коли він телефонував, Ярослава Василівна завжди раділа його голосу, але вже через п’ять хвилин забувала, про що вони розмовляли.
Назар спокійно працював, іноді виїжджав у тривалі відрядження, будучи впевненим, що вдома все під контролем. Гроші він переказував регулярно.
Після чергової важкої поїздки вони з Богданою вирішили зробити бабусі сюрприз і навідати її без попередження. Назар зателефонував тітці, щоб повідомити про приїзд.
— Не треба їхати, вона занедужала, лежить із температурою, їй потрібен спокій, — відрізала тітка й швидко поклала слухавку.
Така відповідь лише насторожила молодих людей.
— Щось тут не так… Давай усе одно поїдемо, — запропонувала Богдана.
Коли вони підійшли до знайомих дверей, Назар занімів.
— Замок новий… — шепнув він. — Змінили і мені нічого не сказали.
Він постукав. Наступні кілька хвилин минули в повній тиші. Тітка Люба на дзвінки більше не відповідала.
На щастя, на шум у коридорі вийшла сусідка Галина.
— Тітонько Галино! — зрадів Назар. — Ви не знаєте, де бабуся? Що з нею?
Сусідка подивилася на нього з докором і лише скрушно похитала головою:
— Огадався… Згадав про бабусю? Чи про хату згадав?
— Про яку хату?! Що сталося, скажіть нормально!
— Продала Любка хату. Немає в твоєї бабусі більше житла. І не кажи, що ти про це нічого не знав! Як вам тільки совісті вистачає… Вона ж для тебе все віддавала!
Поки Назар намагався оговтатися від почутого, до будинку підійшла незнайома жінка з пакетами. Вона дістала ключі й почала відчиняти ті самі двері.
— Вибачте, а ви хто така? — перепинив її Назар.
— Я тут проживаю. А ви хто?
— Я онук власниці цієї хати!
— Якої власниці? Документи оформлені на Любов Петрівну. Вона мені цю хату спочатку здавала, а тепер я внесла завдаток і купую її. Так що вибачайте, це вже майже моя власність.
Жінка суворо подивилася на них і зачинила двері зсередини.
Назар із Богданою кинулися шукати Ярославу Василівну. Знайшли її в місцевомій лікарні. Виявилося, що старенька мала важкий напад і потрапила до стаціонару.
Тітка Любов останні місяці майже не доглядала за нею: приходила раз на тиждень, кидала найдешевші продукти й залишала стареньку напризволяще. Скориставшись тим, що бабуся мала проблеми з пам’яттю та перебувала в безпорадному стані, Любов переконала її, ніби Назар про неї забув і більше не надсилає жодної копійки.
Залякавши стареньку тим, що вона залишиться сама без шматка хліба, тітка змусила її підписати документи на відчуження будинку на свою користь. Ліки, які були вкрай необхідні бабусі для підтримки судин та пам’яті, Любов просто не купувала, а гроші Назара забирала собі.
Після того, як бабуся потрапила до лікарні, тітка просто залишила її там, сподіваючись, що старенька вже не підведеться, і вона зможе спокійно завершити продаж майна.
Проте Ярослава Василівна виявилася сильнішою. Єдине — повертатися їй було нікуди.
Назар діяв миттєво. Він забрав бабусю з лікарні до міста, залучив юристів і розпочав судовий процес проти тітки. Оскільки угода укладалася під тиском та з використанням безпорадного стану старенької, її вдалося визнати недійсною та повернути майно.
Ярослава Василівна відтоді переїхала жити до онука та Богдани. Вони облаштували для неї затишну кімнату у своєму новому помешканні, оточили любов’ю та найняли кваліфіковану помічницю, яка постійно була поруч.
А що стосується тітки Любові, то після судових розглядів, сорому перед усім селищем та втрати легких грошей її власне здоров’я дало збій. Вона залишилася сама у порожньому будинку, відчувши на собі, що таке людська байдужість.
Життя завжди розставляє все на свої місця.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.