Досі не розумію, як могли так зі мною вчинити. Можливо це і не несе суттєвих змін, але забути це важко.

Я народилася в маленькому селі Кривотули, що на Івано-Франківщині. У нашій хаті було п’ятеро дітей — четверо старших, і я, найменша. Батьки ледве зводили кінці з кінцями, роботи не було. Моя мама, Ганна, була простою жінкою, змученою життям і бідністю. А ще по сусідству жила її рідна сестра, тітка Людмила. Вона була бездітна, а їй дуже хотілося дитину.

Коли мені було кілька місяців, батьки вирішили мене віддати Людмилі. Я росла, називаючи її мамою, і не знала іншої правди. Для мене вона була найріднішою людиною на світі, а моя справжня мама — просто тітка Ганна, яка жила за парканом.

Я дізналася правду у 16 років. Одного дня прийшла тітка і сказала:

— Марійко, треба поговорити. Ти знаєш, що я твоя мама?

Пам’ятаю, як закалатало серце.

— Що ви таке говорите?

— Ми віддали тебе Людмилі, бо не мали вибору. Нам було дуже важко…

Не чула її виправдань. Було боляче, наче вдарили. Чому саме я стала зайвою? Чому з 5 дітей саме мене вирішили віддати?

Минуло багато років. Тітка Людмила для мене залишилася мамою. Я часто до неї їжджу, допомагаю по господарству. А от до Ганни не могла змусити себе навідатися. Після смерті батька брати й сестри роз’їхалися по світу. Хтось у місто, хтось за кордон. А вона залишилася сама, в старій хаті.

Мені зараз 47 років, своя сім’я, діти. І от нещодавно наважилася піти до Ганни. Побачила її через вікно — сиділа на лавці, витирала сльози. 

— Марійко, ти прийшла… 

Вона заговорила про минуле, знову повторювала, що любила мене, що не мала вибору. Але я не могла позбутися відчуття, що мене віддали, як непотрібну річ.

— Мамо… — ледь стримуючи сльози. — Як можна було віддати свою дитину? Як можна було мовчати 16 років?

— Думала, так буде краще… — її голос тремтів.

Я мовчки встала і вийшла. Надворі сутеніло. Серце стискалося від болю, але пробачити я так і не змогла. І досі не знаю, чи зможу коли-небудь.