– Не вір їм! – прошипіла Марина братові в обличчя, коли виштовхала на кухню.

– Марино, ти чого? – здивувався Андрій. – Це ж наші бабусі й тітки!

– Знаю я, хто це, – продовжувала шепотіти Марина, – тому й кажу, не вір!

– Слухай, якщо ти з ними посварилася через щось, то я в цьому не винен! А до мене вони приїхали, щоб допомогти! А мені зараз без допомоги важко буде!

– Я сама тобі допоможу, – Марина посадила брата на табурет.

– Я ж просив, а в тебе все справи, – знизав плечима Андрій.

– Розберуся я зі справами! – відмахнулася Марина. – Післязавтра я замовлення віддаю, якраз і гроші будуть! Наведемо тут у тебе порядок!

– Гроші в мене є, – відповів Андрій.- Мені руки потрібні! Поради! А ти зайнята вся! А вони всі приїхали самі! Навіть кликати не довелося!

– Ух, ти! Як цікаво! – Марина посміхнулася. – І що сказали?

– Ну, що допомогти готові порядок навести, обжитися, – говорив Андрій. – Квартира стільки років закритою стояла! Ти б бачила, скільки я звідси пилу вимів у перший день!

– Андрію, а от скажи, звідки вони могли знати, що ти випустився з дитбудинку і в квартиру в’їхав? – хитро запитала Марина.

– А мені сказали, що збиралися мене в дитбудинку відвідати, а їм там сказали… – вимовив Андрій, але фрази не закінчив.

– І бажання це в них з’явилося вперше за п’ятнадцять років, що ти в дитячому будинку провів!Довго щось вони чекали з першим візитом! – заявила Марина і замовкла.

Андрій задумався. Хвилини три провів у ступорі, а потім запитав:

– І що, мені тепер їх вигнати? І як? Вони вже там спати зібралися, постелилися…

– А я помітила, що господаря вони на кухню виселили! І це в трикімнатній квартирі!

– Ну, якось – так! – усміхнувся Андрій. – Смішно!

– А мені – ні! – серйозно відповіла Марина. – Я не хотіла тобі розповідати, як вони мене зустріли.

Та й узагалі нічого розповідати не хотіла. Чомусь подумала, що один урок від мене їх переконає хоча б до тебе не лізти. Але, не розуміють, мабуть…

– Щось сталося? – насторожився Андрій.

Зі слів сестри він нічого не зрозумів, його змусив напружитися голос. Інтонація була нехороша.

– Ну, мене вони теж зустріли, коли я у квартиру в’їхала, – відповіла Марина. – І з тією ж самою пропозицією: прибрати, обжитися, допомогти! А я купилася! Ось, як ти зараз, погодилася. Тільки я встигла задню дати, але я й розумніша!

– Мене так просто не обдуриш! Я жіночу натуру знаю!

– А ти помітив, що тільки жінки приїхали? Ніби в нас рідні чоловічої статі немає? І тебе вони оброблять тільки в дорогу!

– Ні, ти розкажи, що було, – попросив Андрій.

– А то й було, що налетіли всією дружною компанією в кількості шести осіб із принципом допомогти сирітці.

Тільки годувалися вони тиждень моїм коштом, на мої підйомні, а потім пропозицію зробили, від якої я не повинна була відмовитися!

– І що за пропозиція? – запитав Андрій.

– Ну, нам із тобою по трикімнатній залишилося, спасибі бабусі Олені Сергіївні за це! А в них, по всякому, – продовжувала Марина. – От мені й запропонували, щоб я переїхала в однокімнатну, бо мені зараз більше не треба, а в мою трикімнатну хтось там із дітьми і чоловіком.

А коли я сама заміж вийду, то когось зі старих у ту однокімнатну, а мені з чоловіком нададуть двокімнатну!

– А-а, – Андрій водив пальцем у повітрі. – Так це все з переоформленням чи по-родинному?

– Звісно, з переоформленням! – кивнула Марина. – І, зауваж, без жодних доплат! Тобто, за підсумком усіх обмінів, навіть якщо вони не обдурять, у мене мінус кімната!

– А ти тоді що подумала? – запитав Андрій.

– Подумала я, що двокімнатної мені не бачити, як своїх власних вух без дзеркала! – відповіла Марина. – І от просто впевнена, що послали б вони мене, тільки-но ми б помінялися.

А коли я в лоб це в них запитала, ти навіть уявити не можеш, як вони розкричалися!

Ми ж рідня, ми так не зробимо! Ми одна кров! Ми бабусю твою знали, батьків поважали!

– І що? – вимагаючи продовження, запитав Андрій.

– Виставила я їх добрим словом, – сказала Марина. – І відтоді вони про мене не згадували! Три роки, якщо що! А тут ти випустився!

– А вони тут як тут, – кивнув Андрій.

– Вони тобі вже говорили, як вони наших батьків любили й поважали? А про бабусю Олену Сергіївну розповідали? – усміхаючись, запитала Марина.

– Так, – кивнув Андрій. – Навіть фотографії привезли! Два альбоми!

– Ну, так! Спорідненість і близькість доводити, – закивала Марина. – Андрію, мені бабусина квартира дісталася, а тобі наших батьків. Це бабуся спеціально так зробила. А мені вона залишила лист. Я його в речах знайшла.

А коли прочитала, правда, було це, коли я родичів прогнала, усе зрозуміла. І про рідню, і про бабусю, і чому так усе вийшло.

Я із собою взяла, щоб ти почитав. Це не мої слова, бабусині. Мені ти можеш і не повірити, а людині, яка подбала, щоб у нас житло було, і не найгірше, ти зобов’язаний повірити!

Марина витягла з сумки кілька аркушів паперу і поклала перед братом:

– Читай! Читай і думай!

Олена Сергіївна письменницею ніколи не була. Та й висловлювати свої думки на папері ніколи толком не вміла.

Але зараз від того, наскільки грамотно вона зможе донести свою думку, залежали долі її онуків.

Вона відклала ручку і подивилася на п’ятирічну Мариночку:

– Ех, дівчинко, могла б ти зараз мене зрозуміти, не билася б я тут над кожним словом!

– Бабуся! – Марина показала альбомний аркуш. – Дивись, яке сонечко велике! Воно нас усіх зігріє!

– Так, моя дівчинка, – кивала Олена Сергіївна. – Це сонечко нас обов’язково зігріє! А як там Андрюшка? Спить?

Марина збігала в спальню і сказала:

– Спить! Він же ще маленький! Він весь час спить!

– А ти в мене вже велика! – усміхнулася Олена Сергіївна. – А була б ще більшою, мені було б не так складно, – літня жінка важко зітхнула. – Малюй, моя хороша! Малюй! А бабусі треба лист написати!

Олена Сергіївна посміхнулася власній думці:

“Писати листа ось цій маленькій радісній дівчинці! А може, і не цій, а тій, яка виросте з цієї дівчинки.

А якою вона виросте? Добре б, якщо із зубками, – кивала вона сама собі. – Зубки їй знадобляться!”

“Ніколи нікому не вір! – почала Олена Сергіївна. – Особливо тим, хто приходить із посмішкою і пропонує допомогу просто так!”

Початок їй сподобався. А тепер їй треба було описати, що відбувалося останнім часом.

Олена Сергіївна привела на світ доньку пізно. Лише в тридцять п’ять вона змогла стати матір’ю. Хоча її сестри до цього часу могли похвалитися двома, а то й трьома дітьми.

А Олені Сергіївні була байдужа стороння думка. Головне, що матір’ю вона стала! А сил, щоб виростити доньку, вивчити й онуків дочекатися, у неї точно вистачить.

Донька Олени Сергіївни, Оля, теж не поспішала з появою дітей. Нехай і заміж вийшла у двадцять, Марину на світ привела, тільки в тридцять.

Але на цьому не зупинилася. Через три роки після Марини з’явився на світ Андрій.

– Хоч на старість років, а яка радість! – бабуся Олена божеволіла від любові до онуків. – Доню, а привези ти їх мені!

– Мамо, так їх двоє! Впораєшся? – запитувала Оля з посмішкою.

– Ще б пак! Та заради онуків я тут гори зверну! Вези!

– Матусю, тільки якщо втомлюватимешся, скажи, – попереджала Оля, – одразу заберу!

– Чоловікові краще час приділи! – говорила Олена Сергіївна. – Дивись, і третім обзаведетеся!

Оля приділяла чоловікові багато часу. А завдяки Олені Сергіївні, могла з чоловіком і на курорт, і світ подивитися, і розважитися, як у юності.

А в юності вони своє не догуляли, бо на квартиру заробляли. Трикімнатна квартира ледь не поховала їхні божевілля і радість.

Ось вони, Оля і Гена, відпочивали, ніби немає в них ні дітей, ні проблем, ні турбот.

Гірська річка, страшні пороги, сплав наприкінці сезону. Ховали їх у закритих трунах.

– Жах! – казали люди. – Що може бути страшніше?

А Олена Сергіївна на собі дізналася, що може бути страшніше.

– Двоє дітей осиротіли в одну мить! – ридала вона на похороні. – П’ять і два! І як їм тепер жити?

Тільки жах на цьому не закінчився.

Олена Сергіївна об’єктивно розуміла, що її сил, щоб виростити онуків, не вистачить. Ну, п’ять років. Максимум десять. А потім їй самій знадобитися допомога.

Чи то сама Олена Сергіївна згадала про рідню, чи то рідня зрозуміла, що приданим запахло.

Але зібралися у квартирі в Олени Сергіївни, де проживали і її онуки, кілька зацікавлених осіб.

Обидві сестри Олени Сергіївни та чотири племінниці.

– Питання таке, – сказала Олена Сергіївна. – Марині та Андрію потрібен догляд і виховання.
Моїх сил на це не вистачить. Не проживу я стільки.

Дякую Наталя і Рая, що ви приїхали, але звертаюся я до ваших дочок. Візьмете дітей на виховання?

Галя одразу відхрестилася:

– Я ще незаміжня навіть! А з двома дітьми на мене жоден чоловік не подивиться! Це ви без мене!

Ліда задумалася, але практично відразу відповіла:

– Мій чоловік своїх не дуже любить. А якщо чужі, так він просто піде і все! А я без чоловіка залишатися не хочу!

Світлана з Христиною переглядалися, але Світлана виявилася спритнішою:

– Так у діток квартира у спадщині! Якщо на мене її оформите, то я вирощу сиріток!

– Ти хочеш, значить, передоплату за огляд у вигляді квартири? – запитала Олена Сергіївна.

– Так їх утримувати треба! А з допомоги, що на них платитимуть… ну, ви самі розумієте!

– Жадібна ти, Свєтко! – вимовила Христина. – Я візьму дітей! А квартиру їм віддам, коли вони виростуть! А поки ми там усі разом жити будемо!

Тітонько Олено, треба буде так оформити, щоб ми могли її розміняти або продати, а потім, коли їм самим житло знадобитися, ми їм виділимо! Грошима або купимо!

– А ти здоров’ям своїх рідних дітей поклястися готова, що повернеш їм житло? – запитала Олена Сергіївна.

– Ви що, з глузду з’їхали? – обурилася Христина. – Хто ж здоров’ям дітей клянеться? А я, як рідна людина, дітей обманювати не стану!

– Тобто, за квартиру ти дітей узяти готова? – запитала Олена Сергіївна.

– Якщо вона буде наша – так! А так, – Христина поморщилася. – Ну, знаєте, два зайвих ліжка, та два зайвих рота! Це, вибачте!

– А з твоєю квартирою як? – запитала Наталя. – Тебе ж не стане, кому житло відпишеш?

– Наталко, я нібито ще жива! – зауважила Олена Сергіївна. – А квартиру я теж онукам відпишу.

– Нічого собі! – вигукнули Христина і Світлана. – За двох сиріток дві трикімнатних! Коротше, відписуйте на нас житло, а ми їх виховаємо краще за своїх!

– Так! – Олена Сергіївна прикрикнула на родичів. – Встали й пішли звідси!

Бачу я, як вам діти потрібні! Вам би тільки квартири захапати! А як захапаєте, так їх у дитбудинок, якщо не на вулицю! Нічого вам не буде!

Олена Сергіївна витратила півроку, щоб зробити документи так, щоб після випуску з дитячого будинку, куди, скриплячи серцем, їй доведеться віддати онуків, у кожного було по квартирі.

А поки житло буде онуків чекати, щоб ніхто права не мав ним користуватися, володіти чи переоформити.

Тільки підстрахуватися треба було, щоб онуків не позбавили житла, коли вони його отримають.

Рідня дрімати не буде, одразу вчепляться своїми жадібними рученятами в незміцнілі свідомості.

Олена Сергіївна була впевнена, що відібрати житло захочуть. Тиснутимуть на родинні зв’язки, на добре ставлення.

Треба було попередити онуків, щоб вони не вірили рідні.

Олена Сергіївна детально описала, як рідня лише за житло готова дітей узяти. І не в користування, а у володіння. А так діти були не потрібні.

Лист для онуків вона залишила у своїй квартирі. Марина перша покине дитячий будинок і їй дістанеться квартира бабусі.

– Вона буде підготовлена до зустрічі, а потім і братові допоможе відбитися від цих шакалів!

– І це все правда? – запитав Андрій, прочитавши.

– А ти думаєш, що людина, яка подбала про наше житло більше ніж через десять років, брехати буде? – з усмішкою запитала Марина. – Бабуся Олена тоді нас від них врятувала, так ще й зараз попереджає, щоб ми не вірили! Ну, я свою квартиру відстояла…

– Марино, так вони ж рідня! Кажуть, що люблять! Піклуватися хочуть!

– А де вони були всі ці роки? До нас у дитячий будинок хоч одна з них приходила? – запитувала Марина. – Я тиждень чекала на їхню пропозицію, квартирами мінятися. Чекати будеш чи сам запитаєш?

– А як? – запитав Андрій.

– Вийди в передпокій і вигукни: “Що мені робити з такою великою квартирою?” Я впевнена, що вони одразу ж прокинуться і почнуть пропонувати мінятися!

А Марина, коли до брата йшла, зателефонувала йому на телефон, а не у двері. Рідня не була в курсі, що Марина в гостях.

– Іди й скажи, а я тут на кухні посиджу!

Андрій вийшов у передпокій, і сказав, як сестра порадила. І тут вийшли тітоньки й бабусі й давай пропонувати однушки в різних частинах міста, де Андрію буде так зручно, що ридати від щастя захочеться!

І, звісно ж, усе оформлять офіційно, щоб за законом!

– А як же я потім? Я ж одружуся! Діти в мене будуть!

– Поміняємося на квартиру побільше. У двокімнатну переїдеш! Ми ж рідня, ми не обманюємо одне одного!

І тут вийшла з кухні Марина.

– Справді, чи що, не обманюєте?

– Хто цю змію сюди пропустив? – закричала Христина. – Викиньте її звідси! Вона йому зараз голову задурить! І ця квартира з рук попливе!

Їй, звісно, рота закрили, але було вже пізно.

Андрій дістав із кишені телефон:

– Самі підете чи поліцію викликати? – запитав він.

Бабусі й тітоньки лаялися, на чому світ стоїть, але речі збирали і прямували до дверей.

І тільки Марина стояла на виході й обшукувала рідню:

– З моєї квартири ви ж навіть виделки потягли, коли я вас виганяла! А брата обібрати я не дам!

Коли двері було замкнено за останньою родичкою, Марина сказала:

– Навіть гидко, що в нас із цими … кровна спорідненість!

– У мене тільки одна родичка, – сказав Андрій. – Тільки сестра! А ще була бабуся, Вічна їй пам’ять!