Нещастя, втрати, важкі події — все це трапляється з кожним незалежно від віку, статусу чи життєвих переконань. На жаль, від бід неможливо ні сховатися, ні захиститись. І ще важче те, що ми не можемо заздалегідь підготуватися до них — вони обрушуються на нас, як грім серед ясного неба.
Будучи людьми, а не пророками, ми не знаємо, що принесе нам завтрашній день. Ми будуємо плани, сподіваємося на краще — і раптом все летить шкереберть.
Так, одна молода вчителька, припустившись незначної помилки у звіті для керівництва, буквально згорала від сорому. Вона чекала жорсткої догани, морально налаштовувалася на приниження та докори. Але все склалося інакше. Директор, виявивши доброту та розуміння, спокійно пояснив, що помилку легко можна виправити і що такі дрібниці не привід для бурхливої реакції. Дівчина полегшено видихнула: її найгірші страхи не справдилися.
Але життя буває непередбачуваним і може повернутися зовсім по-іншому.
Молодий лікар, який працював у педіатричному відділенні, завжди сумлінно ставився до своїх обов’язків, виявляв увагу та увагу до маленьких пацієнтів. Ранок обіцяв чудовий день — попереду була довгоочікувана відпустка, і він поспішав на роботу з легкістю в душі. Але ще не переодягнувшись, почув страшну новину: одна з його підопічних, дитина, померла вночі через ускладнення після операції. Температура не спадала всю ніч – і малюк не пережив її.
Для лікаря це стало справжнім ударом. Світ одразу померк, відпустка перетворилася на порожній звук. Залишився лише біль, вина, безсилля.
Подібні події завжди несподівані, і тим більше ранять. Але багато залежить від того, як ми впораємося з болем. Реакція на біду – це не просто емоції, це показник внутрішньої зрілості та сили духу.
Люди по-різному зустрічають страждання. Одні починають всюди розповідати про своє лихо, волаючи до жалю, і вимагають співчуття мало не від кожного перехожого. І якщо спочатку це викликає співчуття, то згодом викликає втому та відторгнення — адже багато хто бачать у їхніх скаргах не трагедію, а звичку жити в позиції жертви.
Ось, наприклад, жінка, яка поховала чоловіка понад двадцять років тому. Рідні щиро підтримували їх у момент втрати. Але згодом вона ніби прив’язалася до статусу вдови, що страждає. Маніпулювала жалістю, викликала співчуття, нагадувала про трагедію при кожній нагоді. Вона ніби знайшла в горі сенс і не хотіла виходити з нього.
Інші жінки десятиліттями пам’ятають про чоловіків, які одного разу їх зрадили. Ходять до психологів, скаржаться на зраду, плачуть та проклинають. А коли їх запитують, скільки часу минуло, із подивом відповідають: «Майже десять років…»
Але образа, як і раніше, глине їхню душу. Адже несправедливо він щасливий, а вона одна. І тому все зло світу, всі невдачі та біди вона проектує на його образ.
Однак така модель мислення руйнівна. Не можна вічно жити в минулому.
Звісно, бувають приклади жертовності. Люди, які присвятили себе служінню іншим, трапляються й у наш час. Але справжня жертовність народжується не з образи, не з жалю, а з глибокої любові — до Бога, до ближнього.
Згадаймо святу Ксенію. Втративши коханого чоловіка, вона не стала замикатися у стражданні. Натомість вона пішла дорогою подвигу: роздала все своє майно, покинула рідну домівку, одягла одяг покійного чоловіка і почала блукати, молячись за його душу і допомагаючи нужденним. Люди не розуміли її. Вважали божевільною. Кидали в неї каміння, сміялися, ображали. Але Ксенія не відповідала злом на зло. Її жертовність була театральної — вона була справжньої, глибоко духовної.
Так роблять ті, хто любить Бога всією душею і здатний прийняти страждання, не запеклий.
Але як часто ми забуваємо про головне. Як рідко ми дякуємо Богові, коли все добре. У стражданнях ми біжимо до храмів, плачемо, молимося, просимо. А на радість? Чи дякуємо?
Інокіня Надія (Бреннер) навчала: у найважчі моменти життя треба говорити три прості слова. «Слава Тобі, Господи». За все. За скорботу та за радість.
Ця сама думка звучала і в старця Паїсія Святогорця. Він нагадував, що ми самі ускладнюємо собі життя, гонитву за зайвим, за модним, за зовнішнім. Забуваючи, що для душевного світу потрібно так небагато — бути вдячним, задовольнятися тим, що є, та спростити свій шлях.
Коли людина спрощує своє життя, вона звільняється від мирської метушні і знаходить можливість жити глибоко, духовно. Не в біганину, не в жадібності до речей, не в вічній гонці, а в справжньому спокої та Божому світлі.
Людина, у якої серце відкрито до подяки, приймає все з любов’ю: і біль, і радість, і випробування. І саме таким людям Господь відповідає – щедро, незримо, але завжди з любові.
А ми… Ми часто не бачимо головного. Ми нарікаємо, скаржимося, звинувачуємо. Ми забуваємо, що жодне випробування не дається без сенсу. І що навіть найгірше в житті може обернутися благом, якщо серце наше в смиренності.
Адже якщо страждання сприймається з довірою до Бога, воно очищає і підносить. Так і каліка, який прийняв свою долю зі смиренністю, може стати світлим праведником.
А що ви думаєте про це?Чи вчитеся ви дякувати не тільки у світлі дні, але й у темні?
Залишити відповідь