– Виходить, Лідо, ти дарма в Італії стільки років гарувала, бо тепер економиш на найнеобхіднішому? – картає мене сусідка Галина, безцеремонно заглядаючи в мій кошик. – Не думала я, що італійські синьйори шкодують собі черешень купити.
Ми з нею випадково зустрілися в нашому місцевому продуктовій крамниці на кутку. Я якраз стояла біля ящиків із ранніми овочами та фруктами. Галина розпрямила плечі, поправила пишну зачіску й дивилася на мене з сумішшю жалю та якогось прихованого задоволення.
А я і справді дивилася на цінники, бо грошей щось зовсім мало останнім часом. Так хотілося цих стиглих, темно-бордових черешень, від одного вигляду яких слина котилася. Але як глянула, що вони по 100 гривень за кілограм, то зітхнула, покрутила в руках пластиковий лоток і поставила назад на полицю. Вирішила, що обійдуся. Куплю краще буханець свіжого хліба, пачку дешевого макарону та шматочок звичайного масла.
– Та ні, Галю, чого ж дарма, – тихо відповіла я, намагаючись не показувати, як її слова зачепили за живе. – Кожен купує те, що йому зараз по кишені. А черешні… ну що ті черешні? Побалую себе пізніше, коли сезон буде в розпалі й ціна впаде.
– Ой, та годі тобі розповідати! – махнула вона рукою, голосно шелестячи своїм дорогим пакетом. – Усі ж знають: хто з Італії повертається, той гроші лопатою горне. А ти стоїш, копійки рахуєш. Навіщо тоді було здоров’я на чужині лишати?
Я нічого не відповіла. Лише забрала свій скромний пакунок і відійшла до каси. Продавчиня Оленка, яка добре знала і мене, і Галю, лише співчутливо подивилася на мене, пробиваючи товар.
В Італії я була відносно недовго, всього 8 років. Багато хто їде на двадцять, а то й назовсім залишається. Я ж поїхала пізно, в 57 років, коли більшість моїх одноліток уже про пенсію думали та онуків бавили. Думала, що протримаюся там хоч років 10-15, назбираю солідний капітал. Але людина планує, а Бог керує. Останнім часом я стала часто хворіти. Спина почала так боліти, що зранку на ноги важко було підвестися, тиск стрибав від найменшої втоми. Італійський лікар, синьйор Антоніо, у якого я доглядала за його старенькою мамою, якось по-доброму сказав мені: «Лідо, тобі треба додому. Твій організм більше не витримує такого темпу». Подумала я, поплакала вночі в подушку, та й вирішила повертатися на рідну землю.
Коли я сідала в автобус «Неаполь – Чернівці», у моїй дорожній сумці не було пачок із євро. І хоч я була за кордоном всього вісім років, за цей час я зробила те, про що багато хто лише мріє. Я одній доньці квартиру в новобудові купила, а іншій – нашу стару батьківську хату в селі перебудувала так, що тепер там стоїть великий, сучасний будинок із мансардою.
Обидві мої доньки, Маринка й Оксанка, тепер одружені. Кожна має по двоє діток, і, що цікаво, теж усі дівчатка! Чотири мої внучки – моя найбільша радість у житті. Тому тоді, у далекій Італії, коли мені було невимовно важко, коли хотілося все кинути й плакати від туги за домом, я згадувала своїх дівчаток. Я знала, що в першу чергу заробляю їм на житло. Мені хотілося, щоб вони мали свій куток, свій дах над головою і ніколи не знали тих поневірянь, які випали на мою долю.
Якби я зараз почувала себе краще, якби спина не зраджувала при кожному кроці, то, мабуть, зібрала б речі й поїхала б ще раз. Складно психологічно сидіти без діла, коли звикла працювати з ранку до ночі. Але поки що не можу – лікуюся, ходжу по лікарях, купую дорогі ліки.
Грошей з собою після повернення я привезла зовсім небагато, і всі вони вже витратилися на перші обстеження, аналізи та медикаменти. Зараз часи важкі, ціни в магазинах ростуть ледь не щодня, а гроші на все йдуть як вода в сухий пісок. От я і змушена тепер економити на всьому, кожну гривню перевертати. Пенсія в мене дуже маленька, за всі роки праці на заводі держава нарахувала стільки, що навіть три тисячі гривень не маю. Спробуй проживи на ці копійки, коли треба і за комуналку заплатити, і в аптеку зайти.
Живу я в однокімнатній квартирі. Цю оселю я отримала ще за радянських часів від заводу, де важко працювала в цеху. Квартирка маленька, кутова, але мені одній на старість вистачить, багато місця не треба. Косметичний ремонт тут, звісно, вже б здався: шпалери подекуди пожовкли, паркет старий рипить під ногами. Але то все вже другорядне, абсолютно неважливе. Головне, що гріє мою душу щодня, – це думка про те, що я своїх дітей забезпечила, дала їм твердий ґрунт під ногами.
Ми колись із дівчатками жили дуже бідно. З чоловіком моїм, Степаном, життя не склалося майже одразу. Він любив заглядати в чарку, роботу міняв частіше, ніж сорочки, а коли Маринка й Оксанка були ще зовсім маленькими, просто зібрав свої речі й пішов до іншої жінки. Більше ми його не бачили, ані аліментів, ані простого людського «як ви там?» від нього ніколи не було.
Доньок я виховувала абсолютно сама. Бувало так важко, що хоч вовком вий. Працювала на заводі у дві зміни, брала додаткові підробітки, вечорами ще й під’їзди мила, щоб копійчину заробити на хліб та на взуття дівчатам. Трохи допомагали мої покійні батьки. Вони жили в селі, тримали господарство і щонеділі передавали нам автобусом домашні продукти: картоплю, бурячки, банку свіжого молока, шматочок сала чи десяток яєць. Завдяки цій допомозі ми, мабуть, і вижили в найважчі дев’яності роки.
А коли батьків один за одним не стало, їхня стара дерев’яна хата перейшла мені у спадок. Взагалі-то, доньки та сільська рада хотіли, щоб я на себе її переписувала, оформлювала всі документи. Але я категорично відмовилася.
«Навіщо мені ці папери на старості років? – казала я тоді Маринці. – Кому ж я потім усе це залишу, як не своїм рідним дітям? Давайте зразу на тебе, як на старшу, все й оформимо. Так буде правильно і менше клопоту з переоформленням колись потім».
Так ми все зразу на мою старшу доньку й записали. Вона спочатку дуже сумнівалася, не була впевнена, що взагалі колись буде там жити. Хата була стара, крива, дах під час дощів протікав, а зручності всі, самі розумієте, на вулиці. Маринка тоді тільки зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком Ігорем і казала:
– Мамо, та що ми з цією розвалюхою робитимемо? Тут же стільки роботи, що простіше нову збудувати, а в нас таких грошей зроду не було й не буде.
Але коли я поїхала до Італії і почала надсилати їй перші великі суми грошей саме з цією метою – на перебудову та ремонти – справа зрушила з місця. Ігор виявився дуже роботящим хлопцем, руки має золоті. Вони найняли бригаду, знесли старі сіни, добудували велику кухню, ванну кімнату, обклали все сучасною цеглою, зробили теплу підлогу.
Тепер той будинок просто не впізнати! Справжнє родинне гніздечко. Альпійська гірка на подвір’ї, зелений газон, великі вікна, з яких видно весь сад. Маринка тепер натішитися не може. Вони як тільки розписалися з Ігорем, відразу туди й переїхали.
Село наше знаходиться зовсім недалеко від міста – всього якихось десять кілометрів. У зятя є машина, працює він у місті, так що з добиранням на роботу чи по магазинах все доволі зручно й швидко. А мати своє власне, затишне подвір’я, коли в тебе ростуть малі діти – то зараз, по теперішніх часах, неабияка розкіш. Дівчатка цілими днями на свіжому повітрі, бігають по травичці, в басейні надувному влітку купаються. Серце радіє, коли я приїжджаю і бачу це.
У молодшої моєї доньки, Оксанки, щось довго особисте життя не складалося. Усі подруги вже з візочками гуляли, а вона все сама та сама, повністю в роботу поринула. Я дуже за неї хвилювалася, молилася в італійських храмах перед іконами, просила в Бога хорошої долі для своєї дитини. І доля почула. Нещодавно вона знайшла собі чудового, спокійного й надійного чоловіка, Сергійка, і вийшла заміж.
Їй я теж зробила подарунок, про який вона навіть мріяти не сміла. За гроші, що я важкою працею відкладала в Італії, обмежуючи себе в усьому, я купила їй двокімнатну квартиру в престижній новобудові. Вони з зятем там своїми силами зробили дуже гарний, сучасний ремонт у світлих тонах. А головне – діток уже мають! Причому Бог нагородив їх подвійно: у них народилася двійня, дві прекрасні дівчинки-близнятка. Так що я тепер не просто мама, а ще й чотири рази щаслива бабуся.
Я ні про що в цьому житті не шкодую. Абсолютно. Бо коли я купувала квиток в один бік до Неаполя, я їхала на заробітки, власне, з одним єдиним, чітким наміром – допомогти своїм донькам із житлом, витягнути їх із тієї бідності, в якій ми колись жили. І я з цим завданням справилася на всі сто відсотків. Так, трохи шкода, що через раптове повернення та хворобу не встигла ще й собі особисто заробити якусь копійку на спокійну старість, щоб не дивитися на ціни в магазинах. Але вже як вийшло, так вийшло. Головне – діти щасливі.
Коли я розрахувалася на касі й вийшла в тамбур магазину, щоб скласти продукти в полотняну торбу, почула знайомий голос. Сусідка Галина відійшла від мене до іншого прилавка і, думаючи, що я вже пішла, почала голосно говорити іншій нашій спільній знайомій, Олені з третього поверху:
– Ой, Оленко, ти б бачила нашу Ліду! Сильно доробилася в тій своїй Італії, нічого не скажеш! Стоїть, нещасні черешні в руках крутить і назад ставить, бо дорого їй. На всьому економить, купує найдешевшу марку макаронів. От тобі й закордонні заробітки. Усе здоров’я там лишила, приїхала хвора, згорблена, а грошей – кіт наплакав. Певно, все там на курортах протринькала, а тепер удає з себе бідну овечку.
Мені всередині все аж перевернулося від таких слів. Мені було неймовірно прикро й образливо чути цю відверту брехню та заздрість. Хотілося повернутися, підійти й усе їй висказати. Розповісти про безсонні ночі, про важку стареньку синьйору, яку я на собі тягала, про кожне євро, яке я відправляла дітям до копійки.
Але я глибоко вдихнула, заспокоїлася і вирішила, що не буду зважати на неї. Кожен живе так, як може, і думає в міру своєї вихованості. У Галини чоловік, покійний нині Петро Васильович, все життя в великих начальниках ходив. Вони завжди жили в достатку, вона ніколи не знала, що таке рахувати копійки до зарплати чи думати, чим нагодувати дітей завтра. Їй не треба було думати про заробітки на чужині, тому вона мене ніколи в житті не зрозуміє. Для неї критерій успіху – це повний кошик дорогих делікатесів і золоті каблучки на пальцях.
Вийшла я з магазину на сонячну вулицю. На душі було трохи похмуро після цієї розмови. Іду повільно, тримаю свою торбинку. Аж раптом чую – у сумці телефон співає. Дістаю – Оксанка, молодша донечка.
– Мамо, привіт! Ти де зараз? – лунає в трубці її веселий, дзвінкий голос.
– Привіт, донечко. Та ось, тільки-но з магазину вийшла, йду потихеньку додому. А що таке?
– О, супер! А ми якраз тебе під під’їздом чекаємо. Давай швидше, бо тут у нас сюрприз!
Я прискорила крок, наскільки мені дозволяла моя хвора спина. Повертаю за ріг нашого будинку й бачу: стоїть Оксанчина машина, а біля дверей під’їзду стоїть моя дитина. В руках у неї дві величезні, повні торби з супермаркету, а з однієї з них виглядає великий пластиковий лоток, ущерть наповнений великими, стиглими черешнями та ароматною полуницею.
Я підійшла ближче й аж розгубилася. Там продуктів було стільки, що мені одній на місяць вистачило б: і хороше м’ясо, і дорогий твердий сир, і масло, і фрукти, і якісь мої улюблені цукерки. Це все точно коштувало не одну тисячу гривень.
– Діти мої, ну навіщо ви так витрачаєтеся? – розхвилювалася я, відчуваючи, як до очей підступають сльози. – Вам же самим зараз грошей треба! У вас малі діти, двійнята, їм же стільки всього купувати треба щодня. А ви мені такі дорогі пакунки возите.
– Мамочко, рідна моя, це навіть не обговорюється! – Оксанка поставила сумки на лавочку, підійшла і міцно-міцно мене обійняла, уткнувшись носом у моє плече. – Ти нам у цій житті так допомогла, ти нам усе дала, своє здоров’я заради нас поклала. Невже ти думаєш, що ми тепер можемо тебе просто так залишити саму зі скрутою? Не хвилюйся за нас, Сергій добре заробляє, нам на все вистачає. А ти маєш їсти найкраще і відпочивати.
Тут до під’їзду під’їхала ще одна машина – це була старша донька Маринка разом із зятем Ігорем. Вони вийшли з машини, посміхаючись. Маринка підійшла, поцілувала мене в щоку й каже:
– О, Оксанка вже тут як тут! Мамо, ми з Ігорем приїхали сказати, щоб ти збирала речі. На вихідні, а краще на тиждень-два, ми забираємо тебе до себе в село. Там зараз така краса! Сад цвіте, свіже повітря, діти за бабусею скучили – просто жах. Будеш на сонечку відпочивати, ми тобі крісло-гойдалку на терасі поставили.
– Ой, дівчата, та як же я свою квартиру лишу… – почала було я.
– Мамо, ніяких «але»! – суворо, але з посмішкою перебив зять Ігор. – Свіже повітря і домашня їжа – це те, що лікар прописав. Ми тебе і жити до себе назовсім кличемо, ти ж знаєш, місця в новому будинку повно, цілий другий поверх вільний.
– Дякую вам, мої золоті. Але жити назовсім я не хочу, щоб не заважати молодій сім’ї, та й я вже так звикла у своїй маленькій однокімнатній квартирі, тут кожен куточок рідний. А от у гості на кілька днів – з радістю поїду.
Дівчата допомогли мені занести торби в квартиру. Ми посиділи, попили чаю, вони розцілували мене й поїхали у своїх справах, домовившись забрати мене завтра зранку.
Увечері, коли спека нарешті спала, я вимила цілу велику миску тих самих черешень – темних, солодких, соковитих. Вийшла на свій маленький балкон, сіла на стілець і почала повільно їсти їх, насолоджуючись кожною ягодою. На душі було так спокійно, так тепло й затишно.
І тут мій балконний спокій порушив знайомий голос знизу. На лавочці під будинком стояла та сама сусідка Галина. Вона тримала біля вуха телефон і на весь двір, не соромлячись, сварилася зі своєю єдиною донькою Альоною. Вони з’ясовували стосунки так голосно, що чути було кожне слово.
– Як це ти не приїдеш на вихідні допомогти мені на дачі?! – кричала Галина в трубку, аж лице їй почервоніло. – Я для кого все життя жила? Батько тобі машину купив, ми тобі на весілля стільки грошей подарували! А від тебе ніякої подяки не дочекаєшся! Ти егоїстка!
Мабуть, донька на тому кінці дроту щось різко їй відповіла, бо Галина аж задихнулася від обурення:
– Що?! Це я замало тобі дала?! Та інші батьки взагалі нічого не дають! Ах, квартира тобі замаленька, яку ми розміняли? Ну знаєш що…
Вона ще довго щось доводила, звинувачуючи доньку в невдячності, а донька, судячи з усього, звинувачувала маму в тому, що та все життя нею керувала і дала менше, ніж мала б. Зрештою, Галина просто кинула слухавку, розплакалася від безсилля і пішла в під’їзд, грюкнувши дверима.
Я сиділа на балконі, тримаючи в руках хвостик від черешні, і думала. Так що – в кожного в цьому житті все складається по-різному. Можна мати купу грошей, великі статки за плечима і все життя дорікати дітям кожною копійкою, вимагаючи натомість якоїсь особливої поваги, а в результаті залишитися самотньою на лавці біля під’їзду.
А я… Я дивлюся на свої натруджені, покручені роботою руки, згадую італійську спеку та важкі будні, і розумію: я абсолютно щаслива жінка. Бо я маю найголовніше багатство – моїх добрих, вдячних і люблячих дітей. І я зовсім, ні на одну секунду не шкодую про те, що допомогла їм усім, чим могла, коли мала таку можливість. Гроші – річ заробітна, вони приходять і відходять. А щира дитяча любов та турбота – це те, що не купиш за жодні євро у світі.
А як вважаєте ви? Чи правильно вчинила Ліда, віддавши все до останньої копійки дітям і залишившись на старості з мінімальною пенсією? Чи, можливо, треба було спочатку подумати про власний комфорт і фінансову подушку, а вже потім купувати квартири донькам? Як би ви вчинили на її місці?
Спеціально для Українці Сьогодні Сьогодні.
Фото ілюстративне.
