Добре пам’ятаю той день, п’ятнадцять років тому. Я стояла перед мамою, як завинивша школярка, смикаючи в руках край своєї блузки. Мама неквапливо відломила шматочок тістечка, запила його чаєм, і нарешті промовила:
– Я тобі кажу востаннє: не роби, як остання недолуга! У тебе багато перспектив, все життя попереду, а ти хочеш зв’язати себе по руках і ногах дитиною! Та ще й від цього злидня!
– Ми кохаємо одне одного, – несміливо захистилася я.
Але мати тільки посміхнулася:
– Не кажи дурниць! Я розумію: перший чоловік у твоєму житті, й таке інше. Але це не привід губити себе. Де ви житимете? І на які гроші?
Я мовчала, та й що могла сказати? Справді, у нас зі Славкою не було нічого. Нічого, крім нашого кохання, та крихітки, яку я вже носила під серцем, і яка через дев’ять місяців мала з’явитися на світ.
Мама допила чай, підвелася:
– Загалом так. Я вже зателефонувала Вірі Андріївні, домовилася, вона чекає тебе завтра. Зробить все швидко та акуратно, вона чудовий лікар.
Всю ніч я не стуляла очей. Так уже склалося, що я ніколи не перечила мамі, і, треба сказати, вона дійсно завжди мала рацію. Відвела мене в престижну школу.
Втлумачувала зі скандалом у мою голову англійську, яка мені дуже знадобиться в житті. Відсівала небажаних подружок, від яких я могла нахапатися поганих манер.
Познайомила мене з перспективним молодим чоловіком: міністерським синком, у якого все було схоплено. Але я покохала свого Славка: веселого, безшабашного, й абсолютно безперспективного.
Може, мама має рацію і цього разу? Може, через рік-два сімейного життя я втечу від Славки, наївшись по горло його несерйозності та безвідповідальності?
І який, по суті, з нього вийде чоловік, якщо він досі збирає обгортки від цукерок, і любить мультики?.. Але я відразу згадала, як Славка дивиться на мене, відчула, як зараз, дотик його рук і губ… Як я зможу від нього відмовитись?!
Вранці мама сказала:
– Виходь раніше, щоб не застрягти в тягнучці. У Віри Андріївни робочий день розписаний по хвилинах.
Я доїхала до клініки, зайшла у відділення, і сіла під кабінетом. Повз ходили майбутні мамочки, підтримуючи свої величезні животи.
Вирази облич у них були однакові: трохи розсіяні та мрійливі, ніби в думках вони вже колихали на руках своїх немовлят. Я встала, і вийшла геть.
Додому сама йти не наважилася, взяла із собою Славку – для моральної підтримки. І взагалі, нехай мати краще з ним познайомиться.
«Він обов’язково їй сподобається, – повторювала я про себе. – Він просто не може не сподобатися!
Мама, схоже, була шокована моїм вчинком. Не соромлячись присутності, поки що чужого їй хлопця, вона повалила на мою голову лайку та прокляття.
Я й не підозрювала, що вона знає стільки лайливих слів! Славко спочатку мовчав, приголомшений, як і я, таким натиском, але поступово його обличчя почервоніло, на щоці запульсували жовна.
Раптом він узяв мене за руку:
– Ходімо!
Мама зло розреготалася:
– “Ходімо”! Та куди ти її можеш привести, голодранець! У тебе ні кола, ні подвір’я. Нічого, завтра я сама відведу її в лікарню, а ти зникнеш із її життя назавжди!
Я міцніше стиснула руку Славка, розвернулась, і пішла з ним до виходу.
– Якщо не схаменешся, можеш забути дорогу додому! – Кричала нам услід мама. – Я не збираюся вішати собі на шию вас, і вашого вилупка, так і знайте. Взагалі забудь, що в тебе є мати!
Весілля ми відсвяткували студентське: у гуртожитку, куди мене на напівлегальних правах поселила комендант, сприйнявши близько до серця нашу історію.
На столі стояла пательня зі смаженою картоплею, ковбаса, кілька пляшок біленької, та «Фанта» – для мене.
Через кілька місяців ми винайняли квартиру, вірніше, хижину на околиці міста. Забиваючи щілини, Славко мене заспокоював:
– Та це ж справжня романтика! Потім розповідатимемо на старості років своїм дітям, що жили в курені.
Коли мій Славко спав, я й досі не розумію. Вранці ми разом йшли в інститут на пари, після занять він вирушав у крамницю, де прилаштувався вантажником, а ввечері та вночі перевтілювався в офіціанта в нічному шинку.
Майже до останнього терміну я теж підробляла, де могла: розклеювала листівки, роздавала рекламу. Коли з’явилася Олександра, я зателефонувала мамі, та привітала її з онукою. Мені здавалося, що вона вже охолола, і пробачила нам.
– Яка онука? – байдуже спитала мати. – У мене й доньки ніякої немає!
Зима того року була люта, в нашій халупці стояв такий холод, що ми спали в пальті. Нічого дивного, що Санька захворіла на бронхіт. Після лікарні я наважилася поїхати додому до мами.
Нам треба було до весни перекантовуватись у теплі, адже педіатр попередила, що Саньці категорично не можна переохолоджуватись.
Мама відчинила двері, та так і залишилася стояти на порозі. Я переминалася з ноги на ногу, плутано розповідаючи про бронхіт, холод, здоров’я Олександри.
– Виходить, ти приповзла проситися назад? – Запитала мама. – Що ж, я не звір, прийму. З умовою, що ти негайно розлучаєшся зі своїм… не пам’ятаю, як його звати.
У мене виступили сльози. Санька на руках закрутилася, зарюмсала.
– Мамо, ну навіщо ти так? У нас дитина…
– У такому разі – прощавай! Я милостиню не подаю!
Я і зараз здригаюся, згадуючи ту зиму. Холод та суцільна безпросвітність. Я часто прокидалася ночами, дивилася на Славка, потім на Саньку. А що, якщо вона знову захворіє в холоді, і не виживе через те, що я не захотіла поступитися своїм коханням?
Але все колись минає. Наше життя почало налагоджуватися. Славці довелося таки кинути інститут, зате він влаштувався працювати в солідну фірму, і потихеньку пішов угору.
Ми винайняли пристойне житло, а згодом, купили в кредит власну квартиру. На світ з’явився наш молодший, Вітя.
Я більше не намагалася помиритися з мамою, іноді мені навіть здавалося, що її немає в живих. Чи в мене її взагалі не було?
…І ось вона стоїть на порозі моєї квартири! П’ятнадцять років по тому. Вона постаріла, погладшала, але все одно виглядала представницькою, та респектабельно. Поки не помічаєш, наскільки вицвіла її кофта, і як сильно зношені туфлі.
– У мене проблеми зі здоров’ям: діабет, тиск, серце, – сказала вона, як ні в чому не бувало. – Лікарі прописали купу ліків, та й догляд за мною потрібний. Тепер настала твоя черга про мене дбати!
Вона сказала це таким тоном, ніби не сумнівалася – я схоплю її в обійми, благатиму дозволити за нею доглядати!
– Не можу сказати тобі зараз нічого певного, – відповіла я їй, – я маю порадитися з чоловіком.
І я зачинила перед нею двері. Відповідь я знала відразу – ніякого догляду не буде! Як постелишся, так і виспишся. Можливо це жорстко, але справедливо! Як ви вважаєте, я маю рацію?
