– Мамо, – Христина тихенько, долаючи страх, підійшла до матері, – я їсти хочу. Налий мені, будь ласка, супу.

– Швидко у свою кімнату! – рявкнула Поліна, – тебе сьогодні покарано, спати лягаєш без вечері. Швидко! І не смій до ранку мені попадатися на очі!

Христина у свої неповні сім років уже знала, що мамі вона не потрібна. Її мати ніколи не обіймала, не гралася з нею, не цілувала, дитині від мами часто діставалися тільки ляпаси й образи.

Христина маму боялася, як вогню, але любити не переставала. Дівчинка, бажаючи заслужити хоч крапельку уваги, намагалася добре вчитися, виконувала хатню роботу, не чекаючи, поки її про це попросять.

Поліна наче прагнення доньки не помічала. На Христину їй було наплювати.

Дитину жінка привела на світ тільки тому, що так хотів її чоловік. Дмитра вона кохала без пам’яті, ловила кожне його слово, жити без нього не могла.

Коли підвела контрацепція, і Поліна розповіла про дитину чоловікові, той безапеляційно сказав:

– Ось і чудово! Ми з тобою два роки в шлюбі живемо, час і діток заводити. Будемо залишати!

Поки Дмитро був живий, Поліна вміло приховувала свої справжні почуття. Вона за донькою доглядала, іноді з нею гралася, годувала, але в хвилини роздратування, коли донька, розпустувавшись, не хотіла лягати спати, Поліна тихенько її щипала і пошепки говорила:

– Якби не батько твій, не було б тебе взагалі. Ненавиджу! Усе життя ти мені зіпсувала!

Дмитро пішов з життя, коли Христині виповнилося чотири рочки.

Поліні більше не було перед ким грати роль турботливої матері, і вона остаточно розперезалася.

Дитину до дитячого будинку жінка не здавала тільки з однієї причини – на неї платили пенсію по втраті годувальника.

Працювати Поліна не звикла та й не хотіла, жила на допомогу від держави і на щедру грошову допомогу, яку щомісяця пересилала рідна бабуся Христини, мати Дмитра.

Жила Антоніна Микитівна дуже далеко, онуку в кращому разі могла відвідувати не частіше ніж один раз на рік.

Такий стан речей більш ніж влаштовував Поліну – чим далі живуть родичі, тим вони ближчі й рідніші.

Бабуся практично щовечора телефонувала маленькій онучці по відеозв’язку. Антоніна Микитівна й не здогадувалася, що Поліна кожну розмову контролює.

Жінка стояла поза зоною досяжності камери телефону, і Христині від страху доводилося підбирати слова. Дівчинка знала, якщо вона скаже щось зайве, тут же буде покарана матір’ю.

Улюблений метод покарання Поліни був жорстоким – мати позбавляла доньку їжі на вечір, а то й на добу.

Доходило до того, що маленька Христина, дочекавшись, поки мати засне, крала їжу з холодильника.

Крики і плач дитини чули всі сусіди, але вважали за краще мовчати – навіщо влазити в чужу сім’ю і наживати собі неприємності?

Тільки одній людині в багатоповерховому багатоквартирному будинку була не байдужа доля маленької дівчинки…

Єсенія жила поверхом вище, просто над квартирою Поліни. Молода дев’ятнадцятирічна дівчина, вперше почувши гучний, несамовитий крик Христини, не злякалася, одразу ж спустилася донизу і подзвонила у двері.

Поліна відчинила не відразу:

– Ти хто? – грубо запитала жінка. – Що треба?

– Це у вас так дитина кричить? Щось сталося? Може, потрібна допомога?

– Ніхто в нас не кричить, тобі здалося, – відрізала Поліна, – телевізор голосно працює, донька якийсь фільм жахів дивиться.

– Вибачте, але у вас дитина ж зовсім маленька. Мені здається, такий жанр дітям показувати не можна…

– Не твоя справа, – відштовхнула Поліна Єсенію від дверей, – коли свої діти з’являться, тоді й будеш їх виховувати. До мене не лізь, я не раджу зі мною сваритися.

Пізніше Єсенія все ж здогадалася, що кричить не героїня кінофільму, а маленька Христина. Було зрозуміло, що мати її карає фізично.

Небайдужа сусідка, якось півгодини вислуховуючи крики, зателефонувала до органів опіки.

Їй пообіцяли розібратися і прислати комісію.

Перевіряльники справді були, про це Єсенія пізніше дізналася від іншої сусідки, що живе через стінку від Поліни.

– Я не лізу, – чесно зізналася жінка, – по-перше, мені не до цього, а по-друге, не хочу з Поліною зв’язуватися. Вона ж скажена!

У мене іноді виникає відчуття, що вона не зовсім здорова. Цікаво, хто комісію викликав?

Приїжджали, подивилися, сказали, що живуть добре, у холодильнику є їжа, у дівчинки є одяг, синців на тілі, начебто, б не видно. Акт склали і пішли.

– А ви комісію бачили?

– Звичайно, бачила. Вони приходили, питали, як сім’я живе.

– А ви що сказали?

– А що я маю сказати? – раптово розлютилася жінка, – сказала, що нормально! Ще раз повторюю: мені не потрібні проблеми!

Єсенія обурилася:

– Тобто вам абсолютно не шкода дитини? Невже у вас серця немає? Ви ж теж чуєте ці крики!

– Відчепись,- вилаяла Єсенію сусідка Поліни, – не лізь не у свою справу, якщо жити спокійно хочеш!

Спроб врятувати дитину Єсенія не залишила: звернення були регулярними, кілька разів вона навіть викликала поліцію, але Поліна методів виховання не змінила.

Христина нікому ніколи не скаржилася, просто звички такої не мала. Та й залякана дитина була матір’ю.

Єсенія, яка зрозуміла, що, крім неї, більше нікого з мешканців будинку доля Христини не хвилює, спробувала для початку поговорити з дівчинкою.

Їй пощастило. Поліна за дочкою не стежила, ні до школи її не водила, ні зі школи не зустрічала.

Підстерегла Єсенія дитину біля входу в під’їзд. Дівчина відвела Христину вбік, опустилася перед нею навпочіпки і привітно сказала:

– Привіт. Мене звати Єсенія. А тебе як?

– Христина, – несміливо посміхнулася дівчинка.

– Давай дружити?

– Давай. Тільки мені додому потрібно, мама хвилюватиметься, якщо я зі школи запізнюся.

– А ти гуляти виходиш?

– Так, виходжу. Мама мене відпускає.

– Давай тоді сьогодні побачимося і підемо морозиво поїмо? А в тебе телефон є? Дай свій номер? Смс писати вмієш?

Христина закивала:

– Тоді, коли будеш на вулицю виходити, мені напиши. Біля магазину он того зустрінемося.

Єсенія кілька місяців крадькома зустрічалася з дівчинкою і всіма силами намагалася увійти до неї в довіру.

Христина, спочатку затиснута, скута, поступово розкріпачувалася – дитина зрозуміла, що нова знайома її не образить.

Усе частіше й частіше в розмовах почали з’являтися особисті запитання, на які Христина відповідала неохоче. Страх сидів глибоко в душі дитини.

Єсенія кожну зустріч докладно розпитувала нову “подружку”:

– А хто-небудь, крім мами, у тебе є?

Христина спочатку на подібні запитання відмовчувалася, але потім все ж розповіла:

– Є бабуся, татова мама. Бабуся часто мені по відеозв’язку дзвонить, ми ввечері розмовляємо. Я за нею дуже сумую! Бабуся до мене може приїжджати тільки один раз на рік, коли її з роботи відпускають.

Єсенія зраділа: ось він, шанс, Христину вирвати з лап божевільної матусі.

– Христино, а ти можеш мені номер бабусі дати? Я теж дуже хочу з нею познайомитися.

Єсенії вдалося взяти контакт Антоніни Микитівни і того ж вечора вона їй зателефонувала:

– Доброго дня, мене звати Єсенія. Ми з вами не знайомі. Я вас дуже прошу, вислухайте мене.

Мова йде про вашу онуку. Поліна над Христиною знущається, вона її ображає!

Я кілька разів зверталася до органів, але, напевно, вони матір про свій візит попереджають, та готується. Загалом, мені потрібна ваша допомога!

Антоніна Микитівна до Києва прилетіла через три дні.

Зустріла бабусю Христини в аеропорту Єсенія і привезла до себе додому. Увечері Антоніна Микитівна своїми власними вухами почула весь “виховний процес”.

Бабуся, ще відносно молода, міцна жінка, одразу ж кинулася вниз.

Поліна, відчинивши двері, здивувалася:

– Ви? А що ж ви без попередження прилетіли? Зачекайте, у мене не прибрано!

Свекруха відштовхнула невістку і швидким кроком пройшла в кімнату Христини.

Онуку жінка виявила в кутку:

– Христина, сонечко, йди сюди! Господи, її всю трясе! Єсенія, будь ласка, виклич сюди швидку і поліцію. А ти…

– Та кому ви вірите? – почала виправдовуватися Поліна. – Нічого подібного… Я взагалі її пальцем не чіпала!

– Я тебе знищу, – пообіцяла Антоніна Микитівна, – за Христину я не знаю, що я з тобою зроблю! Ти стільки часу знущалася над дитиною, над моєю єдиною онукою, користуючись тим, що я нічого не знаю! Ти хіба мати?

– Та це син ваш мене змусив! Не хотіла її ніколи, не хотіла! – вибухнула Поліна, – не потрібна вона мені, я її ненавиджу! Треба було її в пологовому будинку залишити!

Дитина, нарешті відчувши себе в безпеці, пізніше розповіла бабусі правду.

Напевно, Христина просто не витримала. Вона втомилася мовчки зносити знущання і прикривати матір.

Антоніна Микитівна розвинула бурхливу діяльність і змогла домогтися судового засідання щодо позбавлення прав.

У Поліни дитину відібрали, передали під опіку бабусі.

Поліна відразу ж після засідання суду з квартири з’їхала. Виявилося, нерухомість належала Антоніні Микитівні.

Єсенія спілкуватися з дівчинкою продовжила, вони часто зідзвонюються і листуються.