– Ви дверима помилилися?, – я підозріло оглядала двох молодих людей.

– Ні, тітко Валю, ми до вас.

– До мене? Я вас зовсім не знаю, – я була певна, що ніколи не бачила цих хлопців в житті, проте, коли вони мені сказали, хто вони, то я лиш руками сплеснула від здивування.

Але в той вечір я дивувалася не лише тим, хто вони, а й тим, як вони стали такими як є.

Десь п’ятнадцять років тому у наш під’їзд вселилася пара: чоловік і жінка та двоє діток років дванадцяти-тринадцяти, два хлопчики. І в той же час хтось почав в ліфті писати, стіни дряпати і смітити. Ми всі здогадалися чиїх це рук справа.

Але далі нам довелося познайомитися й з веселим характером подружньої пари.

Коли ж я цю жінку ще й у себе на роботі помітила, то вже мені терпець урвався.

– Невже так важко вчасно виключати музику. Ти ж дітей маєш, їм в школу зранку.

– Ой, Валю, ти сама не веселишся і іншим не даси. Тому в тебе й нема нікого, чоловіки люблять усмішку і легкий характер.

І вона усміхалася на все обличчя.

Я тішила себе думкою, що ця Зіна після таких вечорів не приходитиме на роботу, а далі її й звільнять. Але ж ні. Як би вона не веселилася до другої чи третьої ночі, але на роботі вона була вчасно.

Натомість я почала запізнюватися, бо такий гамір, що я довго не могла заснути, а далі перед ранком поринала в глибокий сон і не чула будильник. Як бачите, ця сім’я вже персонально впливала на мене.

Пару разів викликали поліцію, але ті тільки попереджали про правила спільного проживання і все.

– Квартиру вони купили, проживати тут мають право, – відказували нам, сусідам.

Знаєте, ми ще мали надію, що вони якось одумаються, далі, що переїдуть, але як така постановка питання, то чому порядні люди, які досі один одному не заважали і мирно жили, тепер попали в таку ситуацію і не можуть собі дати раду?

На нас махнули рукою.

Зіна веселилася, її діти псували спільне майно, допізна сиділи на вулиці, не вчилися.

Не знаю, скільки б ще це тривало, але Зінин чоловік втратив роботу, не мав він тієї сили волі, яка була у його дружини, що робота – то кожного дня. І поступово вже Зіна стала розуміти, що на одну її зарплату вони вже собі не так багато дозволять. І думаєте, що вони зробили? Правильно – почали залучати друзів до своїх веселощів.

Ми з сусідами лишень шепотілися, але зробити нічого не могли.

І ось йду я якось додому, вже сутеніло і бачу, що хлопці Зінині все ще на вулиці. Мені б піти далі, але побачила, що одягнені вони не по погоді, менший труситься…

– Що, батьки не відкривають?

– Ні.

– Ходіть до мене, – сказала нехотя, бо ж діти.

При світлі подивилася на них і одразу відправила в ванну. В мене не було дитячих речей, тому видала їм по халату, поки їхні речі пралися. Поки вони були в ванній, я приготувала вечерю, нічого особливого, підсмажила картоплі та по котлеті, салат і на десерт чай з печеням.

– Речі висохнуть на батареях, а ви лягайте на дивані, – сказала я їм.

Сама ж підсунула комод під двері, бо мало що могли вони затіяти, за цінності не переживала, бо їх у мене й не було, я сама, відкладати багато не можу, бо зарплата невелика і то все йде на оплату комунальних.

Та ніч була напрочуд спокійна – Зіна не галасувала, я чула, як хлопці посопують в залі, а я думала про те, що я так хвилююся чи зможу дитину на ноги поставити і чи взагалі ризикувати самій привести на світ дитя. А тут людина весело живе і навіть не думає чи вона забезпечить майбутнє дітям.

Зранку я зробила дітям сніданок, вони знову жадібно все з’їли і подякували та пішли геть.

І з того моменту почали діятися дивні речі. По-перше, раптом приїхала соціальна служба і забрала хлопців від Зіни. Та раптом почала спізнюватися на роботу, більше відпочивала, ніж працювала і її звільнили.

Далі вони зникли з нашого під’їзду і ми з радістю його вимили, побілили і пофарбували. Нові сусіди були звичайними людьми, які через закриті двері не видавали свої секрети, якщо вони у них були, на загальний розгляд.

Я наважилася на дитину. Мені давно подобався наш завгосп, але я не знала, як до нього підійти з таким проханням. Тому почала так здалеку запрошувати скуштувати обід, який я буцімто не можу сама з’їсти, бо брала на всіх дівчат, а вони на дієті. А далі вже він звик, що ми разом обідаємо і почав приносити десерт: каву і мої улюблені заварні тістечка.

А далі вже й почав у мене вечеряти. Ми нічого такого один одному не говорили. Живемо собі й живемо, нам по сорок років, ми ж уже не діти аби в казочки вірити.

А далі я зрозуміла, що чекаю дитину, свою радість приховати не змогла і Дмитро мене прямо спитав, що сталося, а я й зізналася.

Несподіванкою для мене стало те, що він одразу запропонував одружитися.

– Дитина має рости в повній родині.

Я погодилася і у нас росте чудова донечка.

Коли в двері подзвонили, то я подумала, що Ксеня знову загубила ключі. Коли ж на порозі стали ці два юнака, то подумала, що то кавалери її. Але хлопці сказали, що вони сини Зіни!

Звичайно, що я їх запросила до столу, вони принесли мені квіти і торт та стали розказувати за своє життя.

– Ви знаєте, тітко Валю, це ж усе ваших рук справа, – хитро усміхнулися хлопці, коли розповіли мені, що й батьки їхні прийомні їм дали освіту, вони зараз мають гарну роботу і вже й наречених.

– Що ви таке кажете? Я нічого для вас не зробила.

– Не правда. Ви нам показали тоді, яка має бути домівка: в ній тепло, пахне їжею, є гаряча вода і можна випрати свої речі. Тебе зранку розбудять сніданком, а не проханням принести води. І ми з братом порадилися, що треба щось міняти, тому подзвонили в соціальну службу і вони приїхали та нас забрали. Батьки у нас трапилися хороші і ми з братом домовилися, що теж будемо хороші, будемо гарно вчитися і допомагати їм в усьому.

Я слухала це пояснення і вухам не вірила. Я зробила лишень маленький вчинок, про який одразу ж і пожаліла, бо переживала за те чи що не пропаде з квартири. А для цих дітей він став переломним моментом. Справді це було чудно слухати.

Вони пішли і я була розгублена, і розчулена, і здивована. Ну, не може ж такого бути, щоб від одного вчинку та таке сталося. А ви як гадаєте?

Фото Ярослава Романюка