Володя жив у багатоповерхівці з матір’ю. Обоє вже були немолоді. Матері йшов вісімдесят перший рік. Самому Володі було п’ятдесят.

Володя жив у багатоповерхівці з матір’ю. Обоє вже були немолоді. Матері йшов вісімдесят перший рік. Самому Володі було п’ятдесят.

Дивно склалася доля. Третій у родині син, улюбленець матері, він став найвідповідальнішим з братів.

Сусідки так і говорили: «Єгорівна двох старших синів для дружин народжувала, а третього – для себе».

Старші сини давно роз’їхалися по інших містах, одружилися, народили дітей. Рідко вони з’являлися у матері.

Знали, що тут все надійно: Володька при мамі. І нагодує, і напоїть, і до лікарів відвезе, якщо потрібно.

А Володька, і правда, був м’якосердим, мухи не образить. До того ж дуже любив матір.

Ось і вийшло так, що не створив він своєї сім’ї вчасно, не зміг відірватися від матері. І залишився по життю холостяком.

Обдарований музично, в молодості він багато вчився. Знаходив насолоду в музиці, годинами грав, вдосконалювався. І працював у музичній школі.

Але мати завжди була для нього на першому місці.

У їхній трикімнатній квартирі було чисто і затишно. Спочатку господарювала мати, а незабаром став і варити, і мити, і прати сам Володя.

Жінка часто хворіла. А коли стала зовсім хвора, то трималася за сина, як за соломинку.

Її слова «синочку, не кидай тільки мене, не здавайся» так і звучали в голові Володі.

Він ніколи не дорікав братам, що ті не приділяють уваги матері. Там були сім’ї, діти. Куди вже…

Мрія про сім’ю з роками у Володі ставала все більш примарною. Він уже давно посивів, та й ніколи не вважав себе красенем.

Зайва скромність і закомплексованість не давали йому можливості наважитися залицятися до якоїсь жінки.

Він не наважувався навіть проявити інтерес до вподобаної дами, а навпаки, ставав при цій жінці замкнутим, червонів і відвертався, щоб приховати сором, від чого здавався зовсім відстороненим.

Зрештою, Володя навіть перестав мріяти про своє щасливе життя і кохання.

З роками він переконав себе, що йому добре і одному, точніше, разом з мамою коротати своє життя.

На запитання про сім’ю так і відповідав: «Вже пізно. Усьому свій термін і вік… Я вже старий холостяк».

І незадоволено відвертався, щоб не продовжувати розмову на цю тему.

Але одна подія раптом перевернула всі його устої. На їхньому сходовому майданчику сусіди продали квартиру, виїхавши в інший район.

Незабаром приїхала і нова сусідка – Лариса, близько 40 років, і почала обживатися.

Жінка зробила ремонт у квартирі і навіть на поверсі у під’їзді.

Вона власноруч побілила стелі, пофарбувала стіни і відмила кахельну затерту підлогу на сходовому майданчику щіткою з милом добіла, чим викликала повне захоплення мами Володі.

Але на цьому справа не закінчилася. Лариса перед Великоднем вимила віконце коридору і розставила там горщикові квіти, дбайливо постеливши на підвіконня різнокольорову клейонку.

Здавалося, що новачка, починаючи нове життя на новому місці, хотіла перетворити все навколо.

Вона мила підлоги в коридорі щотижня, не зважаючи на чергу.

Лариса віталася з усіма привітно, називаючи сусідів по імені та по-батькові, цікавлячись їхнім самопочуттям. У під’їзді жили майже самі люди похилого віку.

Скоро весь під’їзд, немов змовившись, став називати Ларису «наша Ларочка», а дізнавшись, що нова мешканка працює медсестрою, всі прониклися до неї великою повагою.

— Так, — говорила Лариса. — Я все життя медсестра. Сестра милосердя. Не стала пробиватися в лікарі.

Мамі не було на що мене вчити. Ось так і залишилася працювати сестричкою. Назавжди. І не шкодую.

Одного разу мати Володі захворіла і попросила зробити курс уколів Ларису.

Та не відмовила, причому грошей не взяла, сказавши, що з близьких і рідних грошей не бере. А сусіди — найближчі люди.

Старенька, витираючи сльози, дарувала Ларочці шоколадки, а якщо та не брала, то садила її на кухні пити чай.

Під час відсутності Володі, старенька зі сльозами розповідала, що її син ніколи не був одружений, яка він чудова людина, явно натякаючи Ларисі на пару з її сином.

Лариса давно була в розлученні, мала дорослу дочку, яка навчалася в інституті в області.

— Така душевна, чуйна жінка і одна, — журилася мати Володі. — Я, стара карга, з’їла щастя свого сина. Ларочка, Бог мене не пробачить.

Через мене Володенька без сім’ї і дітей залишився. Хороший син. Він і чоловіком чудовим буде, придивіться, будь ласка…

Лариса ніяковіла, кивала, майже обіцяючи, і йшла додому. Однак, старенька вела обробку з двох боків.

— Яке щастя тобі випало. Ти мене все життя боявся залишити, а тут — квартири поруч! Через стінку така доброчесність живе.

Сама насолода. І ходити нікуди не треба. Вважай, що ми всі разом живемо. Тільки в різних кімнатах.

Володя соромився, відмовлявся своїм віком, зовнішністю, звичками холостяка.

Але все частіше замислювався над словами матері і при зустрічі з Ларисою все довше затримував на ній погляд.

Скоро вона йому і снитися стала. Він немов помолодшав за останній час. Почав ретельніше голитися і купив новий одеколон.

Одного разу Лариса не витримала і перша при зустрічі в коридорі сказала йому:

— Володя, ваша мама там все про нас турбується. Давайте ми вже її пробачимо. І не будемо, як діти, ніяковіти при зустрічі

Вона — мати, все зрозуміло. Добра жінка. Не приймайте близько до серця і занадто серйозно її слова.

— Так? — Володя чомусь вперше не зніяковів, а зовсім засмутився, що миттєво відбилося на його обличчі.

Він нахилив голову, немов невстигаючий учень.

— Ну, так… Куди вже мені… Я давно не мрію про сім’ю, що вже…

— Зачекайте, — промовила Лариса, не маючи сил дивитися на засмученого сусіда. — Не кажіть так. Та що Ви. Я не хотіла образити Вас, чесне слово.

Вона машинально взяла за руку чоловіка, немов хворого, у якого треба перевірити пульс.

А пульс у Володі в той момент дійсно був шаленим. Лариса побачила, що сусідові ось-ось стане зле.

— Ходімо, я тиск Вам поміряю. Ви погано виглядаєте. Проходьте на кухню. Відразу дам ліки, якщо буде потрібно.

Володя беззаперечно пройшов до сусідки на кухню і сів на табурет.

Всі його мрії про Ларису зруйнувалися в одну мить, і він подумки лаяв себе за хлоп’ячість і дурні фантазії. Лариса вимірювала йому тиск.

— У Вас високий тиск, ось прийміть таблетку. І йдіть додому. Краще приляжте. Не треба хвилюватися.

— Можна я тут приляжу? На п’ятнадцять хвилин, не більше. Мені дійсно погано.

Мати не повинна бачити, не можна її засмучувати. А то і їй стане погано.

Володя приліг на диван у кімнаті.

— Добре, звичайно. Вперше з Вами таке? Якщо тиск не пройде, то краще викликати швидку. Але треба б заспокоїтися, можливо — панічний тиск.

— Панічний? Як точно… Панічний, Лариса. І не повірите — вперше зі мною таке… За п’ятдесят років — вперше.

А Ви практично мені відразу відмовили… Навіть не подумавши анітрохи, навіть не давши жодного шансу. А тепер ось, виявляється, ще й хворий. Кому я потрібен…

— Що Ви таке говорите? Володя… Ви прекрасний син, людина.

— Мама розповіла?

— Ну, мама не мама, а я людей теж бачу. Просто сама не люблю нав’язуватися.

Ви мене зрозумійте. І ніякий Ви не хворий. А навіть навпаки, здоровий, симпатичний і талановитий…

— Лариса, мені вже краще.

Лариса підійшла до Володі і присіла поруч на край дивана.

— Ви, здається, вже жартуєте. Ідіть додому. Все буде добре. І не лайте маму, вона дуже любить Вас.

— Дякую, добра душа. Про всяк випадок, якщо мене раптово не стане цієї ночі від панічного тиску, то знайте, що я люблю Вас.

Нікому не говорив таких слів. А так хочеться сказати, нарешті… Вибачте мене. Дякую за допомогу. Вибачте…

Володя пішов, а Лариса залишилася сидіти на дивані.

«Що за марення? — думала вона. — Що тепер робити?»

Наступного дня Лариса почула дзвінок у двері і отримала від Володі в подарунок букет квітів.

— За порятунок вмираючого, мені легше, — посміхнувся Володя. – Там, у букеті, два квитки в кіно.

Лариса засміялася і погодилася на побачення.

Такою стала для них ця весна. Немов двадцятирічні, вони ходили в кіно і парки, разом робили покупки в торговому центрі, гуляли по набережній.

Влітку відсвяткували вдома скромне весілля. Лариса була при надії.

Чи варто говорити, що мати Володі була на сьомому небі від щастя. Напевно, щасливіша за сина і невістку.

Сміючись і одночасно витираючи сльози, вона говорила:

– Виявляється, я природжена сваха… Кого б ще одружити?”