Я закінчила навчання в медінституті й переїхала працювати у невелике село. Там я зустріла молодого юнака, який тільки вийшов з армії. Між нами зав’язалося тісне спілкування, яке переросло у стосунки. Ми разом гуляли, ходили в клуб й відвідували усі родинні свята. Ніхто навіть не сумнівався в тому, що ми одружимося. Весілля відбулося швидше, ніж планувалося, адже одного дня я дізналася, що ношу під серцем дитину.
Ми узаконили наші відносини й почали вести спільний побут. Я допомогла чоловікові влаштуватися водієм швидкої, а сама працювала фельдшером у тій же лікарні. Ми їздили разом на роботу й разом поверталися додому.
Незабаром народився синочок. Радості не було меж. Все в родині було добре. Але в один прекрасний момент, чоловік заявив, що йому набридло жити на маленьку зарплату водія швидкої. Сказав, що у нього є можливість влаштуватися водієм на автобус. Подумали і вирішили, що дійсно треба збільшувати сімейний бюджет. Я не стала перечити.
Так пролетіли довгі роки. Син уже подорослішав. А чоловік почав все рідше з’являтися вдома. Поїздка за поїздкою. Я почала обурюватися: «Хіба можна витримати таке навантаження? Куди начальство дивиться? Так і до аварії недалеко – ти ж перепрацьовуєш і втомлюєшся». Якби я тоді знала, що за моєю спиною мій чоловік вже давно зустрічається з іншою жінкою.
Ця новина була для мене як грім серед ясного неба. Вона працювала на ринку – торгувала речами. Частенько їздила в обласний центр за покупками на його автобусі. Продавці – народ сміливий, зухвалий, палець в рот не клади. Ось і попався мій чоловік на її гачок. Через якийсь час він зібрав свої речі і пішов до неї. Було боляче і прикро. Шукала привід побачитися і поговорити. Але все було марно. Прийняла рішення про розлучення. Прізвище залишила його.
Минуло п’ять років. Він живе в тій родині, а я залишилася одна. Щаслива, що поруч зі мною син, невістка майбутня. Чоловік навіть з сином перестав спілкуватися. Не розумію, як так можна? Ми ж стільки років разом прожили! Іноді це викликає в мене смуток. Мені вже не 25. Далі тільки гірше. Все-таки проходити це все удвох не так гірко було б. Буває, у моїй голові закрадається думка про те, що чоловік ще повернеться. Я, напевно, пробачила б і прийняла його. Але розумію, що цього не буде. Ось як відпустити цю образу? Як змиритися зі своїм становищем?
Що порадите жінці?
Чи правильний вибір вона зробила?
