Коли я зліг, поруч залишилась тільки вона… Моя старенька собака, яка не втікла і не відвернулася.

Говорять, справжня відданість пізнається не в радості, а в біді. Раніше я не вірив у це.

Поки був міцним, щасливим, оточеним людьми, світ здавався надійним. Я був потрібний. Близькі, друзі, колеги, жінка, яку я називав любов’ю всього життя, – всі крутилися поруч.

Поки що я був «на коні»: щедрий, душа компанії, що вміє заробити, допомогти, влаштувати гуляння.

А потім все звалилося.

Лікарі винесли вердикт — діагноз, наче удар обухом. Рідкісна хвороба, яку довго не могли розпізнати. Спершу не вірив. Потім стало страшно.

А потім — нескінченні лікарні, крапельниці, пігулки, які з’їдають останні заощадження. Без гарантії. Саме тоді прийшла справжня самота.

Першою випарувалася вона. Та сама, заради якої я був готовий на все, з ким мріяв зустріти старість. Сказала, що “не готова до такого”.

Потім розчинилися друзі. Усі як один. Відмахувалися справами, кидали «зателефоную», але не дзвонили.

Навіть діти, дорослі та зайняті, почали з’являтися все рідше. І ось – тиша. Давить. Гулка. Не від хвороби – від зради.

Будинок спорожнів. Здавалося, життя зупинилося. Залишився тільки один звук, що нагадував, що я ще не один: м’яке човгання лап по підлозі.

Це була вона — стара східноєвропейська вівчарка на прізвисько Лада. Їй уже стукнуло дванадцять, ходила насилу. Ми старіли разом, мовчазно, мов за договором.

Вона не нила. Не дорікала. Просто лягала поряд. Клала морду мені на коліно.

Якщо мені було особливо погано — тихо повискувала, ніби відчувала мій біль. Її рівне дихання вночі стало єдиним, що не давало мені зламатися. Що стримувало від думки здатися остаточно.

Якось, провалявшись увесь день у ліжку, я помітив — Лади нема. Не відгукнулася. Насилу підвівся і знайшов її біля дверей. Вона лежала, дивлячись у неї, наче чекала. Когось. Сподівалася.

Ніхто не прийшов.

Я зібрав волю в кулак, і ми вийшли на крихітну прогулянку. Її неквапливі кроки поряд з моїми раптом набули сенсу.

Після цього дня я зрозумів, що треба жити. Бодай заради неї. Ми залишилися одне в одного. Вона моє тепло. Я – її опора.

Я годував її з руки. Вона гріла мене вечорами, притискаючись боком.

Ми пережили зиму. Повільно, болісно, ​​але лікування почало діяти. Я потроху оживав. А Лада згасала.

Погляд потьмянів. Дихання стало важким, із хрипом. Але щоразу, коли я підходив, вона слабо виляла хвостом і підіймала вуха. Їй нічого не було потрібно. Тільки бути поряд.

І вона була. До останнього.

Одного ранку я прокинувся — і не почув її подиху. Лада пішла тихо. Так само як і жила: без пафосу, без скарг, без надриву. Просто заснула біля мого ліжка. І не прокинулася. А в душі стало пусто, як ніколи.

Вона не була просто собакою. Вона була останньою, хто лишився, коли всі зникли. Остання, хто дивився мені в очі, не відводячи погляду.

Хто грів, нічого не вимагаючи. Хто не зрадив. Вона врятувала мене, коли я сам собі здавався зайвим.

Я поховав її у саду. Поставив камінь. Часто туди приходжу. Розмовляю. Тому що більше — нема з ким.

Бо так, як вона, мене ніхто не слухав. Тому що іноді справжня відданість приходить не від тих, хто клянеться у вічному коханні, а від того, хто просто поруч. До кінця.

Іноді у житті залишається хтось один. І саме цей «хтось» виявляється усім, що по-справжньому важливо.

Ставте вподобайки цій зворушливій історії, залишайте коментарі!