Вперше вона з’явилася того вечора, коли дощ починав із самого ранку і не збирався закінчуватись. Сірий, в’язкий, липкий – він стікав по шибках і плескав по калюжах, ніби навмисне намагався залізти під комір.

Віка вже майже зачинилася – покупців не було, як і більшість вечорів останніми тижнями. Крамниця стояла на розі, ближче до дворів, і сюди частіше заходили дорогою – по хліб, за пачкою макаронів, пакетом молока.

Вона вимкнула половину світла, перерахувала касу, натягла стару куртку, і тільки тоді помітила, що за склом, під навісом, у куточку між стіною та урною сидить собака.

Мокра, як ганчірка, худа, із притиснутими вухами. Не виляла хвостом, не скиглила – просто сиділа. І дивилася кудись убік. Віка примружилася. Не цуценя. І не стара. Просто стомлена. Занадто втомлена, щоб щось просити.

Вона вийшла на ґанок, прикриваючи голову рукавом, і кивнула собаці:

– Що, дівчинко… сховалась?

Та не ворухнулася. Тільки підвела очі. Обережно. Ніби боялася, що за цим поглядом піде стусан.

Віка повернулася всередину, дістала з ящика сосиску. Стара, але їстівна. Простягла її через щілину у дверях:

– На, їж.

Собака не підійшла. Тільки коли Віка відступила і зачинила двері, та поволі підвелася, наблизилася на напівзігнутих лапах і забрала сосиску. Не з’їла одразу. Віднесла назад у куток. Потім з’їла. Мовчки, з жадібністю. Але без звуку.

І тоді Віка чомусь подумала, що вона повернеться. Вона й справді повернулася.

Спочатку за день. Потім щовечора. Не в один і той же час, але обов’язково після заходу сонця, коли в небі загорялося те дивне вуличне помаранчеве світло, від якого все здавалося трохи вицвілим.

Собака сідала під навісом, мовчала, та чекала.

А Віка виносила то сосиску, то булочку, то шматочок пирога, який не розкупили. Іноді варила гречку і залишала в контейнері – просто біля стіни.

На третій день вона підійшла ближче. На п’ятий – взяла корм із рук. На сьомий – помахала хвостом.

Віка не питала себе, навіщо це робить. Просто… не могла не робити. Тому, що щовечора чекати на неї стало справою майже священною. Тому, що в цій тварині була якась правильність. Тиша, спокій, сум, який хотілося вгамувати.

Вікторію Петрівну ніхто так не називав. Навіть колишній чоловік, з яким вони розлучилися десять років тому.

Навіть син, який виїхав на південь, дзвонив раз на місяць, і то, коли аврал пройде. Колеги називали її “Віка з хлібного”, або “тітка Віка”. Покупці просто «пані». Іноді, це було навіть приємно.

Працювала вона давно. Після пенсії підробляла спочатку два дні на тиждень, потім залишилася майже назовсім. Тому, що тиша в будинку стала надто гучною.

Колись у неї була кішка. Персикова, пухнаста, скривджена на всіх. Жила до старості, тихо пішла, як і годиться. І з того часу нікого. Тому що «знову звикати» не хотілося. Тому що втрати болючіші, коли ти старший.

Собаку вона назвала подумки – Доща. Тому що вперше побачила її саме в дощ. Бо сама часто думала, що лишилася жити в цьому сирому, холодному часі – в проміжку між теплим «колись» і безіменним «потім».

Якось Доща не прийшла.

Дув сильний вітер, зриваючи шматки клейонки з кіосків. Ліхтарі гойдалися. Повітря було таке, що здавалося – світ нахилили. І того вечора, вперше за багато тижнів, Віка залишилася довше. Просто посидіти, та зачекати.

Але собака не прийшла.

Вночі Віка не спала, а вранці прийшла раніше. Обійшла все подвір’я. Зазирнула в арки, за баки для сміття, за гаражі.

Вже майже зневірилася – і раптом побачила її за гаражами. У кутку, де завжди лежав мотлох і поламані стільці. Вона лежала під шматком пластику – згорнувшись у клубок.

Доща…

Схудла, шерсть звалялася, лапа підібгана. Очі, як у хворого старого: без прохання, але з очікуванням.

– Господи ти мій …

Віка присіла, та простягла до неї руку. Та не смикнулася. Навіть не підвела голову. Тільки дихання – слабке, уривчасте.

Додому Віка принесла її на куртці, сусід Мишко допоміг. Сказав:

– Якщо що – у мене подушки є старі, я стелю під кота. Він заніс її до будинку.

Віка влаштувала їй кут – поряд із батареєю поклала старий матрац, плед, поставила миски. Вона варила їй кашу, капала в їжу вітаміни, мила миски щодня. І чекала.

Доща довго приходила до тями. Їла погано, майже, весь час спала. Іноді підводила голову – коли в кімнаті щось шаруділо. Іноді тихенько скиглила уві сні.

За тиждень вона почала вставати. Спочатку – хитко, потім – впевнено. Перший раз вона вийшла з нею надвір, щоб погуляти у дворі. Вона дуже боялася, що коли вийде за хвіртку, та втече.

Але Доща від неї не відбігла. І навіть, коли Віка відпустила повідець – не пішла далі, ніж за три кроки. Озиралася, і поверталася.

– Значить, вже моя, – прошепотіла Віка.

У крамниці Маша сказала:

– Ну, ти й даєш! Прихистила. Я думала, ти її просто годуєш.

– Я сама думала, що просто.

– І як тобі тепер?

Віка посміхнулася. Вперше за довгий час по-справжньому.

– Тепліше стало у будинку і в душі. Та й на кухні тепер є з ким поговорити.

Зараз Доща уже здорова. Їсть з апетитом, знає своє місце, спить біля дивана.

Гавкає рідко. Тільки коли хтось чужий заходить у двір. Або якщо птахи сідають надто близько.

А дощ… дощу вона тепер не боїться. Стоїть біля вікна, дивиться. Іноді виходить на ґанок. Сідає і дихає. Глибоко, вільно.

А Віка дивиться на неї та думає, що іноді життя дає другий шанс. Не тому, що ти його заслужив. А тому, що просто настає момент, коли не можна пройти повз.

Тепер вона завжди має з ким попити чай, кому поскаржитися на ноги, кому розповісти, який дивний новий касир прийшов.

Тепер у її будинку пахне кормом, ганчіркою та шерстю. І все це – правильно.

– Ну що, Доща, – каже Віка вечорами. – Прогуляємось?

Собака підіймається, потягується, і йде за нею, крок у крок. Так і зійшлися дві самотності – собака і людина, щоб не розлучатися до кінця днів своїх. Тільки така любов може бути вірною, бо тварина не зрадить…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.