Я ріс у поганій компанії. Контингент був дуже різношерстим. Хлопці існували за принципом “тут і зараз”. Ніхто з моїх дворових друзів не отримав освіти. Частина з них я не зустрічав вже давно, а про долю деяких чув – один працює охоронцем, інший таксистом, ще один продавцем в магазині.
Довелось мені поспілкуватися з хлопцем, який ще років 8 тому знущався з мене через те, що я вчуся і близьким, коли я вступив до медичного училища. Мовляв, для чого воно мені треба … Хлопці мій вибір не підтримували. Я ж після училища буду санітаром … Краще піти працювати в охорону. Вчитися не треба, заробляєш навіть більше, ніж медбрат.
Мені довелося попрацювати й медбратом, звичайно. Але мета була інша – отримати вищу освіту і стати лікарем. Після закінчення університету влаштувався працювати в лікарню, а ще через деякий час став підробляти в приватній клініці. На дохід не скаржуся – вистачає на все, що потрібно.
Деяких зі своїх колишніх друзів я зустрів вже у себе на прийомі. Тоді вони спілкувалися зі мною зовсім інакше. Один навіть шанобливо поплескав по плечу і запросив ввечері в гості, немов зробив мені якесь ласку.
А після почав скаржитись на те, що у мене в житті все добре, а він змушений працювати охоронцем, хоча здоров’я не дозволяє …
А раніше він говорив зовсім інакше … треба ж … як все склалося …
