– У сенсі – он двері? Я щойно увійшов. Ти виганяєш мене, чи що? – розгублено кліпав очима Олег. – Мариночко, ти що?

– Що чув! Забирайся!

– Я так втомився. Три дні у відрядженні був, по об’єктах там мотався. Втомився як собака. На столовських харчах усі дні, готель убогий якийсь попався, не спав толком. Так додому хотів, до тебе, а ти…

– Ось твої речі, все тут, можеш не перевіряти. Ноутбук твій у сумці, одяг і взуття у валізах. Я тебе більше не затримую, Олеже.

Дружина дивилася на нього чужими холодними очима, від чого Олегу на мить стало не по собі.

– Ти можеш мені пояснити, у чому все-таки річ? Що на тебе найшло? Адже три дні тому все було добре, ми з тобою так мило попрощалися, ти побажала мені доброї дороги і сказала, що будеш із нетерпінням чекати на мене назад. А зараз що за комедію ти тут ламаєш? – не бажав визнавати очевидне чоловік.

– Комедію? – піднявши одну брову, усміхнулася Марина. – Ні, милий мій. Це ти в нас майстер комедії грати. Будь-який народний артист позаздрить твоєму вмінню! Так вправно вдавати із себе закоханого чоловіка і вірного сім’янина, так довго зображати глибокі почуття – цього в тебе треба повчитися.

– Марино! Ну досить, га? Прошу тебе, дай мені увійти. Я втомився з дороги. Мені потрібно помитися. Я їсти хочу. Невже тобі мене зовсім не шкода? – тиснув на почуття дружині Олег, навіть і зараз упевнений у своїй безперечній чарівності.

– А що, коханка не нагодувала? І в джакузі не помила свого тигреня, – згадавши, як він сам себе любив називати, запитала Марина. – Який непорядок! Їй треба терміново догану зробити.

– Ну, Марино!

– Забирайся звідси, я сказала!

– Ти серйозно? – нарешті здався Олег. – Тобто ти мене зараз просто так виганяєш, напридумувавши собі всякої нісенітниці? Може, тобі треба до психолога сходити? Нерви підлікувати, пігулки якісь попити, щоб не лякати нормальних людей дивацтвами в поведінці.

– Я зараз поліцію викличу, якщо не підеш. Квартира належить мені, і тебе звідси викинуть за одну секунду, – продовжувала Марина сталевим голосом.

– Ти думаєш, що в мене хтось є, так? – запитав нарешті Олег, зробивши винувате обличчя.

– Думаю. Точніше, впевнена в цьому. Тому й виганяю тебе.

– А як? Звідки ти… З чого ти взяла? Адже я ж…

Олег хотів сказати, що він був дуже обережний і не допускав прорахунків. Але тут же замовк, зрозумівши, що цими словами визнає правоту дружини і підпише собі вирок, який власне і був уже підписаний самою Мариною.

Але саме зараз йому це було не потрібно. Навпаки, необхідно зрозуміти, що дійсно відомо дружині. І чи є в неї якісь докази його невірності.

Олег раптом недоречно згадав, як годину тому він прощався з Людочкою, їдучи з її квартири. І як вона йому поставила ультиматум – або вона, або дружина.

– Я так більше не можу! Постійно ділити тебе з цією тіткою – вище моїх сил! – міцно обіймаючи Олега за шию, говорила вона. – Скажи, ну навіщо тобі вона, якщо є я?

– Котик, ну тут усе складно. Так просто не пояснити, – туманно уникав він відповіді, згадуючи про гроші Марини. – Зараз не час, потрібно трохи почекати.

– А чого чекати-то, я не зрозумію? Ну ми ж кохаємо одне одного, а ти весь час повертаєшся до дружини! Тобі що, погано зі мною? Чи, може, тобі мене не вистачає? – розпитувала його кохана.

– Ну що ти таке кажеш, маленька? – заспокоював Люду Олег.

А сьогодні, після трьох проведених разом ночей, вона взагалі налякала його тим, що сама все розповість дружині.

– Якщо ти такий нерішучий, я тоді сама їй розповім про нас! – палко видала Людочка.

– Ні! Не треба! Я сам, обіцяю тобі. Дай мені трохи часу, – раптом злякався такого напору Олег. – Мені потрібно всі справи привести до ладу, ти ж розумієш.

– Ну, дивись у мене. Тільки недовго щоб!

І ось зараз Олег подумав про те, що, можливо, це Люда вже встигла зателефонувати дружині, поки він їхав додому.

“Ось, напевно, тому вона і зібрала мої речі, – невесело розмірковував Олег. – Так, доведеться, судячи з усього, зізнаватися Марині в зраді. Ось тільки зробити це треба правильно. Так, щоб вона зрозуміла і пробачила. Так, саме так.

Шкода втрачати такий зручний варіант. І квартира своя, і зарплата велика в дружини, і родичів ніяких. Зрозуміти і пробачити – ось, що вона повинна буде зробити після його зізнання.”

– Марино, ти розумієш, – почав Олег здалеку. – Ми з тобою живемо разом уже п’ять років. Я тебе дуже кохаю. Так, це так, не смійся! Але з нами, чоловіками, іноді відбуваються такі речі… Незрозумілі й не підвладні нашій свідомості та навіть волі…

– На сторону тягне? Потішити своє чоловіче его? Так я знаю, можеш не продовжувати, не перший день живу. Я тобі й кажу – йди! Не тримаю, не потрібен ти мені більше.

– Ні, ні… Почекай. Мені це не потрібно… Більше не потрібно. Розумієш, ну сталося один раз… і все! Біс поплутав, сам не знаю, навіщо погодився на це. Прямо напасть якась, чаклунство. Ця Людмила просто як лещатами в мене вчепилася, – почав своє зізнання Олег, бачачи, яким здивованим стало обличчя Марини.

“Вражена моїм благородством, не інакше. Не очікувала, що я сам зізнаюся. Людка їй подзвонила, дружина думала, що я все буду заперечувати. А я – ні. Зараз головне – виставити цю шмаркачку в найнепристойнішому вигляді, і Марина мене пробачить”, – думав Олег.

– Так, так… Продовжуй. Уже цікаво, – усміхаючись, промовила Марина.

– Вона з тих жінок, яким за будь-яку ціну потрібно відвести в дружини чоловіка. От медом їх не годуй, дай із одруженим познайомитися і в ліжко до себе потягти. А я ні, не хотів. Клянуся тобі! Але вона напоїла мене чимось, не інакше, – дедалі більше входив у роль жертви Олег.

– Міцним? – перебила чоловіка Марина. – Так міцне ще й не те з людиною може зробити. Я тобі давно казала – кидай цю звичку.

– Ні, Марино, якоюсь речовиною, що паралізує волю, ось чим вона мене споїла, – раптом дуже до речі в пам’яті виникли слова, які він десь раніше чув. – І я був паралізований практично…

– Весь? Чи все ж таки щось функціонувало? – із сарказмом запитала Марина.

– Ну навіщо ти? Не смійся наді мною, це не смішно. Ти мене маєш пробачити, бо я не зі своєї волі здався на милість цієї безсовісної жінки.

– Я тобі нічого не винна, зрадник! – крикнула Марина.

– Невже не пробачиш? Ну хоча б заради нашого кохання. Адже ми з тобою п’ять років, Марино, жили душа в душу! – продовжував Олег.

– Можеш далі не продовжувати. Усе, що потрібно, я вже почула. Я тебе зараз, найімовірніше, здивую, дорогенький, і навіть засмучу, – поблажливо посміхнувшись, промовила дружина Олегу.

– Не треба, прошу тебе! Не засмучуй, дай надію!

– Річ у тім, що, поки тебе не було, я знайшла вдома одну дрібничку, яка зміцнила мої сумніви в твоїй невірності, Олеже. Я й раніше підозрювала, що ти бігаєш наліво. Були такі моменти, і чимало.

Та й брехати ти не вмієш, хоч і дуже старався. Зараз навіть згадувати смішно. І хоч я не вірила тобі в ті моменти, але розуміла, що одні припущення й емоції до справи не пришиєш, як то кажуть.

Але коли ти три дні тому їхав у своє “відрядження” такий щасливий, що навіть не зміг цього приховати, я зрозуміла – знову брешеш. І напевно помчишся до чергової своєї подружки. А потім знайшла те, що мені остаточно відкрило очі на твою підлу сутність.

– І що ж це? – розгублено запитав Олег, навіть боячись припустити щось.

– Це твій паспорт, любий, – переможно посміхнувшись, відповіла Марина.

– Паспорт? – не повірив Олег.

– Так, любий, твій паспорт. Я його знайшла тут, удома. І тоді я зрозуміла остаточно, що ти мене зраджуєш. Не можна виїхати у відрядження в інше місто, де доведеться жити в готелі, без паспорта. А ти, залишаючи квартиру, навіть не згадав про нього. Так поспішав до коханки своєї!

– Марино, ну почекай…

– Ні, все! Ти сам усе розповів мені. Я навіть і не очікувала від тебе такої щирості! Але дякую тобі за це, все виклав. І ще скажу тобі одне…

Коли я збирала твої речі, згадувала все, що було в нас із тобою хорошого. Адже було ж, і чимало… І я до останнього сподівалася. А може, помиляюся? Придумую собі щось про тебе. Підозрюю в тому, чого немає. Раптом ти чистий переді мною?

І ось повернешся додому, побачиш ці валізи і зробиш щось таке… Не знаю навіть, що. Переконаєш мене у своїй любові. Зумієш, постараєшся, заради мене, заради нас із тобою. І я перестану сумніватися в тобі. І навіть забутому паспорту пояснення якесь знайдеш, а я повірю. Тому що по очах твоїх зрозумію – ти мене все ще кохаєш.

Марина замовкла. А потім підійшла до вхідних дверей і відчинила їх навстіж.

– Усе, йди.Вона чекає. А мені ти більше не потрібен. І паспорт свій цього разу не забудь. Він тобі дуже скоро знадобиться, для розлучення.

Випровадивши зрадника зі своєї квартири і з життя, Марина зітхнула з полегшенням.

Так-то краще буде. І повітря чистіше тепер.