Вранці Вікторія встала раніше за всіх. Поставила чайник, заварила каву і сіла біля вікна.

Вранці Вікторія встала раніше за всіх. Поставила чайник, заварила каву і сіла біля вікна.

Темрява за вікном ще не розсіялася, тільки ліхтарі з вулиці ліниво блимали в калюжах. Було тихо. Занадто тихо, як перед бурею.

У голові крутилися слова свекрухи. «Чужа». Слово липке, як клей. І не змивається ні кавою, ні душем, ні розмовами з подругою.

Просто живе тепер з тобою. Спить під боком. Сидить поруч на кухні.

А потім — кроки.

— Ти не спиш? — Олексій виглянув з кімнати, розпатланий, у майці з плямою від кетчупу. — Чому не в клініці?

— Я взяла на день відгул, — рівно сказала Вікторія. — Мені треба подумати.

— Знову про цю машину?

— Ні. Не про машину. Про нас.

Олексій завмер. Потім неохоче підійшов, сів навпроти. Подивився, як вона акуратно помішує каву.

— Я, може, і не говорив, але… Ти права, напевно. Ігор лопух. Він і резюме толком не напише, не те що на роботу влаштується. А твою машину, бач, хоче. Просто мама…

— Просто мама вважає, що я тут тимчасово. Що все, що я заробила — це «в сім’ю». Що у мене не може бути свого. Чому вона не думає, що машина потрібна не лише її любому Ігорю.

— Та це вона так… Каже. А по суті — вона добра. Просто намагається всім допомогти. Він молодший і йому постійно все на тарілочці приносили.

— Вона не допомагає мені. Вона живе з нами третій рік. І щодня робить вигляд, що це я — гість у власному домі. Що я всім винна.

— Ну ти ж знала, що вона з нами буде…

— Ні, Олексій. Я знала, що ти будеш зі мною. А не з нею проти мене.

Мовчання. Він відвернувся, втупився у вікно.

— Ти ж розумієш, вона одна. Їй важко. А Ігор — дурень, так. Але мама за нього переживає.

— А за мене ніхто не переживає? — раптом голос у Вікторії зірвався. — За те, що я працюю з температурою, лікую зуби хмільним ідіотам, які хапають мене за руки.

За те, що я одна тягну все. За те, що я ночами прокидаюся від болю в спині? Хто за мене переживає, Олексій?

— Ну не треба, Віка… — він встав, хотів підійти, але вона підняла руку.

— Зачекай. Дослухай. Я вчора подумала. Якби машина була просто машиною, я б віддала її. Чесно.

Але вона — моя свобода. Моя праця. Моя гордість. Єдине, що у мене ніхто не відібрав. Поки що.

— Ніхто не збирався…

— Та годі тобі! — вона вперше підвищила голос. — Ви всі давно вирішили, що я зобов’язана! Що я дійна корова!

Мовчки працюю, мовчки слухаю, мовчки віддаю. А якщо ні — «егоїстка», «чужа», «жінка не така».

Олексій зітхнув, відійшов. Пішов ставити чайник.

— Гаразд. Не хочеш — не віддавай. Я поговорю з мамою.

— Не треба, — Вікторія встала. — Я сама з нею поговорю.

Ольга Петрівна, як на замовлення, вийшла з кімнати в той момент, коли Вікторія підійшла до неї з чашкою в руках.

— Доброго ранку, — холодно сказала вона. — Давайте поговоримо.

— Доброго ранку, — буркнула свекруха. — Розмова, звичайно, буде про машину, яка потрібна моєму синочку і яку ти не хочеш дати йому, так?

— Ні, — відповіла Вікторія. — Про мене.

— Ой, Вікусь, ну не ображайся ти. Я все розумію. Жінки зараз такі пішли — всі в кар’єру. Ти не зла. Просто втомлена.

— Я не «втомлена». Я саме зла. Тому що ви весь час робите вигляд, що я тут тимчасово. Що моє — не моє. Що чомусь я вам зобов’язана.

— Та хто тобі таке сказав? — округлила очі свекруха. — Ми ж наша вже, рідненька! Все разом, все порівну!

— Правда? — Вікторія зробила крок ближче. — А ви скільки вклали в цю сім’ю? Ви хоч раз заплатили за комуналку?

Або допомогли, коли я втомлювалася до напівнепритомності? Або запитали, як я себе почуваю?

— Не починай, — пирхнула Ольга Петрівна. — Я — мати! Я народила і виростила синів. А ти ж не моя дитина. Сиділа б і мовчала, поки терплять!

І тут всередині щось зірвалося.

— Терплять?! — Вікторія засміялася. — Ви це вголос сказали? Що мене — поки терплять?

— А що? Не бреши собі, дівчинко. Без чоловіка ти б тут не сиділа. Машина твоя? Ну і катайся одна. Тільки потім не біжи!

— Не прибіжу. Ні до вас, ні до вашого синочка, — Вікторія спокійно допила каву. — І знаєте що? Мені не потрібна сім’я, де любов — це шантаж. Де «рідня» — це привід лізти в чуже життя. Де повага закінчується, коли я відмовляюся бути зручною.

— Тобто ти йдеш?! — ахнула свекруха.

— Я не «йду». Я звільняюся. Тому що в цій родині все спільне. А я — не спільна. Я належу в першу чергу собі. Зрозуміли?

Вона пішла в кімнату, дістала валізу. Ту саму, з якою колись приїжджала в цю квартиру, думаючи, що починає нове життя.

Що її будуть любити за те, яка вона є. А не за те, скільки грошей приносить і що готова віддати.

Олексій стояв у коридорі.

— Ти серйозно?

— Серйозніше нікуди.

— А якщо я все зміню?

— Занадто пізно. Занадто багато років мовчання. Я втомилася. Я не машина, щоб їздити туди, куди скажуть. Я — людина. Жінка. І тепер хочу бути вільна.

І вона вийшла. Не грюкнула дверима. Просто закрила їх за собою. Назавжди.

Через два місяці після відходу Вікторія сиділа у своїй новій квартирі — однокімнатці в панельній дев’ятиповерхівці, де пахло свіжою шпаклівкою, кавою і незалежністю.

Кімнати майже порожні: на підлозі валяється матрац, біля вікна — табурет, на ньому ноутбук, поруч стос медичних журналів і коробка з посудом.

Але зате — тиша. І жодного зайвого слова, жодного погляду з-під лоба. Жодної чужої каструлі на її плиті.

На роботі все пішло вгору. Один з головних лікарів приватної клініки, де вона підробляла, запропонував Вікторії постійне місце.

Умови — вище даху: кабінет, бонуси, можливість розвиватися. А головне — повага. Жодна санітарка не дозволила собі сказати, що Вікторія «прийшла сюди завдяки чоловікові» або «могла б і поступитися молодшому брату свекрухи».

Зранку вона їздила в клініку, вечорами — розбирала коробки і мріяла про шафу-купе. Іноді здавалося, що втома звалить її з ніг. Але потім вона згадувала — хто і як дивився на неї, коли вона захищала те, що заробила. І сил ставало більше.

І ось одного разу, в п’ятницю, о шостій вечора, коли вона мила підлогу на кухні, пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояв Олексій. Блідий, з мішками під очима. Тримав якийсь пакет.

— Привіт. Я тут… просто… — він запнувся. — Передати хотів. Твою куртку. І сіру кофту. Ти ж її любила.

Вікторія мовчки взяла пакет. Поглянула на нього — і нічого не ворухнулося всередині.

Ні жалю, ні образи. Тільки легка іронія: «Ну ось, прокинувся».

— Дякую, — сказала вона. — Можеш більше не турбуватися. Я і сама впораюся.

— Я знаю, — він кашлянув. — Мама поїхала до Ігоря. Там тепер скандали. Він у неї грошей просить, на курси водіння записався. Каже, якщо машина буде, почне працювати. Ага. Смішно, так?

— Дуже.

— Я… — він потер шию. — Я багато чого зрозумів. Пізно, напевно. Ти була права. Весь час була. Але я… не знав, як бути між вами.

— А не треба було бути між. Треба було бути зі мною. Або піти чесно.

Він подивився на неї. Очі просили вибачення, руки — обійняти, губи — щось пробурмотіли.

— Ти ж… більше не кохаєш мене, так?

— Кохаю, — несподівано відповіла Вікторія. — Але себе — більше.

І зачинила двері.

Минув рік.

Вікторія купила нову машину. Червону, блискучу, з підігрівом сидінь і автоматичною коробкою. Вона заробила на неї чесно, сама. Ніхто не допомагав. І ніхто не просив «передати в сім’ю».

Її однокімнатна квартира перетворилася на затишне гніздечко з полицями для книг, м’яким світлом і балконом, на якому вона пила ранкову каву.

У неї з’явилися нові друзі. Одного разу в клініці її запросили на конференцію до Києва, і вона, вперше за багато років, взяла відпустку.

Іноді вона згадувала Ольгу Петрівну та її сина Ігоря, для якого й вимагалась її машина. Олексій кілька разів писав, що шкодує. Вона не відповідала.

Не тому що мстилася. А тому що навчилася: її світ — її правила. Її праця — її власність. Її життя — її відповідальність.

І тепер, коли хтось запитував: «Чому ви одна?», вона посміхалася і говорила:

— Я не одна. Я — з собою. А з собою мені добре.