Батьки 12-річного Антона вчили його бути слухняним хлопцем. Вони хотіли, щоб їхній син виріс вихованою людиною, яка готова прийти на допомогу. Малий слухав мудрості батька і матері, старанно вчився. Однак іноді витав у хмарах і відволікався на всякі дрібниці. Наприклад, він постійно запізнювався до школи, через що вчителі часто лаяли його.
Постійні зауваження турбували Антона. Одного разу він вирішив взяти себе в руки та прийти на уроки вчасно. Для цього він навіть раніше вийшов із дому. Але на шляху на одному з пішохідних переходів прямо перед ним на землю впала жінка. Вона закричала, схопивши себе за ногу.
Юний Антон відразу підбіг до незнайомки і запропонував свою допомогу. Він допоміг їй піднятися та перейти дорогу. А потім побіг до найближчої кав’ярні (благо вона була поруч) і попросив для жінки трохи льоду. Вийшовши надвір, Антон помітив, що незнайомка, як і раніше, сидить біля дороги. А повз неї проходять люди, зовсім її не помічаючи. Хлопчик був єдиною людиною, яка зголосилася їй допомогти.
Жінка приклала до ноги лід і запитала: «Як же тебе звуть, мій рятівник?»
Молодий герой несміливо відповів: «Антон. Але друзі звуть мене Тоша. Я вчуся он у тій школі». Антон показав у бік великої жовтої будівлі, до якої залишалося йти буквально кілька хвилин.
Незнайомка ще раз подякувала хлопцеві та викликала собі таксі, щоб доїхати до травмпункту. А Антон побіг у школу, розуміючи, що знову запізниться на урок. Коли хлопчик увійшов до класу, Олександр Сергійович уже був готовий його відчитати:
«Кусенко, ти знову спізнився! Що ж, з тебе і почнемо перевірку домашнього завдання».
Антон хотів порозумітися: «Вибачте, я не хотів. Я спізнився, тому що… »
Але строгий вчитель не бажав нічого слухати: «Мене не цікавлять твої виправдання. Швидко до дошки!»
Після уроку Олександр Сергійович покликав до себе Антона і сказав: «Антоне, тобі час стати більш відповідальним! Інакше я буду змушений викликати твоїх батьків до школи. Призначаю тебе черговим протягом усього тижня!»
Юний учень зовсім не хотів цілий тиждень залишатися після уроків та прибирати у класі. Але іншого виходу не було, бо вчитель не хотів слухати його виправдання.
Проте наступного день зробив Антону приємний сюрприз. На уроці, який знову вів Олександр Сергійович, у клас увійшов директор школи.
Душа Антона пішла в п’яти: хлопчик подумав, що зараз його відчитуватимцть при всіх однокласниках. Але цього не сталося. Навпаки, директор осяяв увесь клас посмішкою і підійшов до дошки.
Потім він сказав: «Діти, я прийшов до вас з радісною звісткою! Вчора ваш однокласник Антон Кусенко здійснив справжній подвиг. Дорогою до школи він допоміг одній жінці, яка потрапила в біду. Сьогодні вранці вона прийшла до нашої школи і натомість запропонувала свою допомогу. Ганна Миколаївна стане нашим спонсором. Незабаром ми реконструюємо наш спортивний майданчик!»
Однокласники заволали від радості та привітали Антона бурхливими оплесками. А після уроку до хлопчика підійшов його вчитель і запитав: «Антон, ти спізнився вчора, тому що допомагав тій жінці?» Хлопчик мовчки похитав головою.
«Ох, вибач мені, друже! Я був не правий! Мені варто було вислухати тебе, перш ніж робити висновки. Як бачиш, дорослі не завжди роблять правильні вчинки. Мир?» — Олександр Сергійович простягнув Антонові руку на знак примирення. Учень несміливо потиснув її, а всередині все стискалося від радості.
