Декілька місяців тому життя перевернулося догори дриґом. Чоловік пішов на нову роботу – перспективи, хороша зарплата, кар’єрний ріст. Спершу я раділа. Думала, нарешті трохи полегшає, бо в нас двоє синів, клопотів вистачає, а через рік уже школа.

Я й сама повернулася до роботи – вдома весь час сидіти не могла. До того ж чоловік ніколи не тиснув на мене через гроші. Але я сумувала за колективом, ще й директор просив повернутися.

Але зараз ледве впізнаю свого Сашка, чесно! Чоловіка майже не бачу. Виходить з дому рано, приходить пізно, мовчазний і дратівливий. Ні романтики, ні теплих слів, ні подарунків, ні навіть усмішки.

А якщо намагаюся поговорити, завжди одне:

– Ти завжди починаєш скандалити!

– Просто хочу знати, що відбувається, Сашко!

– Ну ось, почалося! Тільки зайшов у двері, а вже робиш нерви! – бурчить і йде до спальні, гримнувши дверима.

А свекруха… О, вона тільки підливає масла у вогонь. Ще з самого початку нашого шлюбу заявила:

– Оля, ти для Саші – хрест! Йому з тобою тяжко, от побачиш! – і це було чи не в перший місяць після весілля.

Тоді треба було тікати, але була молода, дурна і закохана. А зараз ці слова лунають у голові кожного дня.

Тепер вона знову у своєму репертуарі: і борщик синочкові наварить, і сорочки попрасує. А я? Відчуваю себе зайвою у власному домі. Недавно чула, як йому шепотіла “Синочку, ж бачиш, вона тобі не пара. Тільки гроші витрачає. Ось подивися, які собі чоботи купила! А ти працюєш, надриваєшся…”

Кожного разу тільки те і роблять, що рахують гроші. Мої гроші, бо купила на власну зарплатню! Та до них не доходить!

Наступного вечора вирішила поставити крапку. Сидимо на кухні. Чоловік, як завжди, мовчить, їсть мамин суп. Я набрала повні легені повітря і випалила:

– Сашко, нам треба поговорити.

Він байдуже підняв очі:

– Про що знову?

– Що відбувається? Чому так змінився? Чому почуваюся зайвою у нашому домі?

Тут увірвалася свекруха:

– Ой, знову ці жіночі драми! Ти б краще дивилася за дітьми, а не чоловіка нервувала!

– А ви, мамо, могли б не втручатися! Це наша сім’я!

– Ой, сім’я! Та я для нього зробила більше, ніж ти за все життя зробиш!

Чоловік мовчав. Мовчав і далі їв суп. І це було найболючіше. Він навіть не захистив мене.

Цього вечора я заснула зі сльозами. І вперше задумалася: чи не настав час визнати, що я заслужила кращого ставлення?

Чи варто продовжувати тягнути цей “хрест”?