Ми з Марією все життя були сусідками, жили через паркан. Колись разом вчилися в школі, разом в місто поїхали в технікум поступати, в село повернулися і майже одночасно заміж вийшли.
Крім господарства, городів, і постійної роботи ми нічого в житті і не бачили. Народили ми з подругою по донечці. Тільки от з чоловіками нам геть не пощастило. І у мене, і у Марії чоловік любив прикладатися до чарки. Але кого в селі цим здивуєш? Всі так живуть і ми терпіли і продовжували жити, в усьому підтримуючи одна одну.
Не було і дня, щоб ми з Марією не забігли одна до одної, не перекинулися добрим словом. Одна одній душу виливали, разом важкі моменти переживали, а то бувало і ховалися одна в одної, коли чийсь чоловік починав вдома концерти влаштовувати. Пригощалися і мирно існували… поки були в однаковому матеріальному становищі.
Я прожила з чоловіком 10 років, жили ми м’яко сказати скромно. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що не хочу більше так жити, не хочу, щоб моя донька росла в таких умовах. І я наважилася на розлучення. Треба сказати, що це було непросте рішення, бо в селі практично ніхто не розлучається.
Марія тоді вперше мене не підтримала. Але я вже все вирішила, не хочу більше бачити біля себе постійно нетверезого чоловіка. У сусідки та ж історія, тільки до розлучення не дійшло, вона виявилася не готовою щось змінювати.
Мені пощастило, розлученою я була недовго. Зустріла якось в районному центрі свого давнього знайомого і привезла його до себе. Він теж виявився розлученим, життя не склалося. Він взагалі оковитої не вживає, працьовитий, все вміє зробити. До моєї доньки ставився як до рідної.
Ми полегенько почали налагоджувати побут, купили спочатку мотоблок, потім машину, потім трактор свій.
Єдине погано, з Марією геть стосунки зіпсувалися. В гості не приходить, до себе не кличе, кивне через паркан привіт ось і все спілкування. Я не розуміла, що сталося, але і не мала часу щось з’ясовувати.
І тут якось до мого чоловіка дійшли чутки, що я мовляв, йому зраджую. Він прийшов до мене з цими новинами, і ми почали думати і з’ясовувати звідки «вітер дме», і виявилося, що він – з сусіднього двору. Сусідка Марія плітку по селу рознесла.
Я не витримала, прибігла до Марії, питаю, як вона могла. А вона мені: «Так, я придумала. А ти думаєш, легко мені було дивитися, як ви жити добре почали, як все купувати стали, а мені зарплатну картку від чоловіка ховати доводиться».
Вийшла я від Марії ошелешена – що тут скажеш… Вирішили ми з чоловіком паркан вищий робити, щоб люди менше заглядали в наше життя.
