«А Тарас, виявляється, щасливо одружений…» — зітхала Соломія, сидячи на лавці в сквері й стискаючи в кишені направлення.

Сусідки по кімнаті в гуртожитку заздрили їй, коли бачили в товаристві статного, гладко поголеного блакитноокого брюнета, вважали, що пощастило з галантним кавалером. А заздрити, зрештою, не було чому…

Соломія здригнулася, пригадавши першу й останню зустріч із дружиною Тараса, яка підстерегла її біля прохідної, щоб пояснити, що до чого.

– Добридень! Здається, Соломія!.. – почала вона.

– А ви хто? – здригнулася Соломія й напружилася від пронизливого погляду високої стрункої жінки з вибіленним волоссям.

– А я – Олена, дружина Тараса Мельника.

– Що?..

– Те, що чула!..

– Ще одна наївна, – спокійно мовила жінка, – і скільки ж вас таких на світі — ніколи не переведетеся, мисливиці за чужим щастям.

– Що ви собі дозволяєте?..

– Слухай, – блондинка обережно взяла суперницю за лікоть,  це ти що собі дозволяєш?.. Я, законна дружина, бачила тебе зі своїм чоловіком, а ти ще вихиляєшся переді мною, замість того, щоб вибачитися, провалитися від сорому. Хоча… так чинять і відчувають порядні люди, але, вочевидь, це не про тебе…

А таких, як ти… – вона оцінююче глянула на суперницю, – у нього було стільки, що пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати!.. Зв’язалася з одруженим і очима безневинно кліпає!.. Він чоловік. Розумієш?

Ти для нього – лише швидкоплинна пригода. Пограється і забуде як звали. Тримайся від нього подалі!.. До речі, у нас дві доньки, можу показати сімейне фото… – Олена дістала пам’ятний знімок і простягнула приголомшеній Соломії. – Ось! Доказ великої і чистої… Це ми в Карпатах два місяці тому… Ну, що мовчиш?..

– А що вам від мене треба?.. Розбирайтеся зі своїм чоловіком самі…

– І розберуся – не хвилюйся! Він нещодавно на цей завод влаштувався. Зарплата гідна, і тут ти на нашу голову… Відчепись по-доброму. Не ведися на обіцянки, Тарас не збирається розлучатися. Не гай часу дарма. Скільки тобі? Тридцять?..

– Двадцять п’ять! – обурено заперечила Соломія.

– Тим більше. Ще встигнеш заміж вийти й дітей матимеш. А Тараса залиш у спокої…

Соломія більше не стала слухати Олену, вона на ватяних ногах повільно пішла геть від несподіваної гості, що увірвалася в її щасливий світ в ролі дружини коханого, яка одним махом перекреслила рожеві надії та мрії…

– Як він міг… – бурмотіла Соломія, до горла підступив клубок, але вона не могла дозволити собі на вулиці виставляти напоказ свої почуття. Не хотіла пліток на роботі.

…Увечері, наче нічого не сталося, до Соломії з квітами завітав Тарас. Вона з червноними очима вигнала його, попри клятви у вічному коханні та обіцянки розлучитися, адже з дружиною вони давно чужі.

…Два тижні Соломія приходила до тями. Тарас більше не турбував її. Удавав, що не знає, відвертаючись при зустрічі.

Але, як кажуть, біда не приходить одна… Ранкове нездужання Соломія спочатку приписала переживанням, але невдовзі зрозуміла, що кохання з Тарасом – наївне, палке – дало свої плоди.

«Шість тижнів», – прозвучало як дзвін у тиші.

Соломія не хотіла стати матір’ю-одиначкою. Дуже переживала. Їй здавалося, що всі знають і тепер дивляться на неї з осудом, адже вона вчинила неправильно, довірившись коханому, якого зовсім не знала.

Тарас приховав від неї свій сімейний стан. Ну що вона могла зробити? Попросити паспорт при знайомстві? Обручки ж на безіменному пальці в нього не було, хоча не всі одружені її носять.

І чому вона не насторожилася, коли кавалер просив тримати їхні стосунки на роботі в таємниці?

Він обманув її, але від того, що Соломія не знала, легше не стало. До того ж колектив перешіптувався, перетираючи в деталях візит Олени до суперниці.

– Я при надії… – Соломія, скориставшись обідньою перервою, з відчаю підійшла до колишнього коханця.

– Я дам гроші… – буркнув він.

А наступного дня Тарас звільнився, назавжди зникнувши з її життя…

Соломія розуміла, що зволікати не можна. Попри всі застереження, взяла направлення.

І ось сидить вона на лавці, стискає листочок, наче боїться його втратити.

– Спішить?!.. – сказав хлопець у діловому костюмі з величезним букетом бордових хризантем, гепнувшись поруч із Соломією.

– Що? – глянула вона спустошеними очима на незнайомця.

– Годинник у вас спішить… – кивнув він, указуючи на позолочений годинник на її руці.

– А в мене завжди годинник на десять хвилин наперед наведений… Переводжу його постійно, але все марно… – байдуже констатувала Соломія, відвернувшись від співрозмовника.

– Погода сьогодні просто чудова. Чи не так? Справжнє бабине літо. Моїй мамі подобається ця пора року. Вона каже, що саме таким теплим осіннім днем зробила правильний вибір у житті й ні про що не шкодує…

А ви знаєте?.. – теревенив невгамовний сусід, що ніби звалився як сніг на голову Соломії. – Моя матуся ось така! —- і показав великий палець. – Я їй дуже вдячний…

– А батько?.. – мимоволі вирвалося в Соломії.

– А про батька вона ніколи не розповідає, та я й не питаю, бачу, що мамі неприємно про нього згадувати…

А я з співбесіди йду. Уявляєте, мене обрали з десяти претендентів на престижне місце у фірмі. Я один їм підійшов, хоча в мене й досвіду роботи немає… Прямо важко повірити…

Це мама додала мені впевненості в моїх силах…

І я вже знаю, куди витрачу першу зарплату: куплю путівку до моря для матусі. Вона ніколи не була на морі.

А ви бували?..

– Ні… – Соломія пильно глянула на балакуна, що присів поруч, погляд чомусь зачепився за бордову краватку.

Симпатичний хлопчина світився від щастя.

– Мамин подарунок!.. – із гордістю погладив він краватку рукою, помітивши, куди глянула дівчина.

– Я, мабуть, вам набрид своєю балаканиною, але мені так хочеться поділитися з вами своєю радістю, ви така сумна… Я подумав, що вам треба з кимось поговорити. Я вас дістав своїми теревенями?..

Соломія мовчки похитала головою. Незнайомець анітрохи не дратував її. Він зумів зупинити потік похмурих думок, що крутилися в її голові. А його захоплення мамою заслуговувало на повагу.

«Яка віддана любов! – думала вона, уже з цікавістю спостерігаючи й слухаючи мовця, – як пощастило його мамі… От би мені такого сина…»

– Ну, я пішов. Матуся тепер чекає на мене й хвилюється… А ви не поспішайте!…

– Що, вибачте?..

– Це я вашому годиннику… — усміхнувся він.

– А-а… – усміхнулася вона у відповідь.

За хвилину хлопчина зник із виду, а Соломія дістала направлення, яке боялася кілька хвилин тому випустити з рук, і порвала його на дрібні шматочки.

А потім ще довго сиділа зачарована, вдихаючи осіннє повітря сонячного дня…

На душі в неї стало легко й тепло після цього незнайомого, але такого близького балакуна.

Вона не самотня. Та жінка самотужки виростила й виховала чудового сина, шкода тільки, що Соломія не спитала його імені, але це вже неважливо…

Вибір зроблено…

Двадцять три роки потому…

– Мам, я спізнююся. – стояв біля дзеркала Назар, а мама старанно зав’язувала йому бордову краватку, куплену напередодні, для важливої співбесіди щодо роботи.

– Може, ну її?..

– Це для впевненості. Повір мені, усе буде добре. Тебе обов’язково візьмуть… Зовсім інша справа! – закінчила Соломія з краваткою й відступила, щоб помилуватися сином.

– Хвилююся якось, а раптом…

– Це твоє місце. Не хвилюйся, відповідай чітко на запитання й не забувай усміхатися. Ти неперевершений…

– Добре, мам… – Назар чмокнув маму в щоку й поспішив на співбесіду.

Соломія, проводжаючи сина, дивилася у вікно, як її найближча й найдорожча людина на всьому білому світі бадьоро крокувала до зупинки.

Раптом вона здригнулася, наче стрілою прошило…

Десь вона вже все це бачила…

Той хлопчина в сквері, понад двадцять років тому…

Назар у діловому костюмі зараз нагадав їй його…

А вона на довгі роки забула той випадок. І ось забутий момент ожив у пам’яті…

Але як? Як таке можливо?..

Невже тоді сама доля дала змогу побачити на власні очі, від кого вона хотіла відмовитися, допомогла зробити правильний вибір, скерувавши Соломію на потрібний шлях?!..

І чому вона тоді не познайомилася з ним, адже вони були майже однолітками, чому не спитала, як звати його маму?..

А втім, тепер це не має значення…

Усе склалося чудово…

…Після обіду Назар прийшов додому з величезним букетом бордових хризантем, у тон до його краватки, і повідомив Соломії, що його прийняли на роботу.

А ще синочок пообіцяв їй, що вони обов’язково поїдуть до моря, адже вона ніколи там не була. От який син виріс у Соломії…

Які б труднощі не траплялися їм за ці роки, вона бувало втулиться в його запашну маківку, і на душі ставало легше.

Усе подолали, усе витримали й не занепали духом.

Соломія жодного разу не пошкодувала, що стала матірʼю. Вона зробила правильний для себе вибір.

Отже, так тому й бути!…