Мама з Юлькою приїхали на дачу під вечір. Їх чекали. Бабуся накривала стіл на терасі, пес Гришко радісно штовхався біля воріт.

– Ну ось, хліб забули купити, – засмутилася мама, дістаючи з машини торби з продуктами.

– Я в місцеву крамничку збігаю, – охоче відгукнулася Юлька. – Десять хвилин туди та назад.

Юльці пощастило, магазин ще працював. Вона взяла буханець і поспішила назад.

За сто метрів від будинку дорогу перегородили два хлопці, що напідпитку.

– О, привіт, красуне! Ходімо з нами на річку прогуляємось. Посидимо, по келиху, поговоримо…

Юлька мовчки спробувала їх обійти, але марно.

– Відчепіться, я кричати буду!

– Та кричи, скільки влізе, ніхто не почує, – зареготали хлопці.

Один із них схопив Юльку за лікоть і потяг у провулок, що веде до річки.

– Мамо! Гришко! – Закричала дівчина і вчепилася за паркан.

Хлопці схопили її вже вдвох. Юлька щосили чинила опір.

Раптом у цьому сміттєзвалищі з’явився хтось четвертий. Хлопці від несподіванки різко відсахнулися. І завмерли на місці від жаху.

Перед ними, затуляючи собою дівчину, стояв здоровенний страшний пес. Паща вискалена, шерсть дибки, моторошний погляд блакитних очей спрямований кудись між ними…

Виставивши перед собою руки, хлопці позадкували назад.

– Все, все, ми йдемо, – заїкаючись, пробурмотів один із них.

Коли прибігла схвильована мама, їх вже й сліду не було.

– Що вони тобі зробили?

– Нічого. Грицько врятував, – кивнула Юлька на собаку.

І розплакалася. Точнісінько, як тоді, вісім років тому…

…Того дня вони прийшли до ветеринара зі своїм старим песиком на щеплення. Ветеринар приймав жінку з маленьким цуценям.

– Не збагну, що з ним, – стурбовано казала вона. – Дивне щеня якесь.
Ветеринар оглянув пацієнта і з жалем подивився на господиню.

– Він сліпий. Сліпий від народження.

– Вилікувати можна?

Ветеринар розвів руками.

Жінка ненадовго замислилася потім зітхнувши сказала:

– Тоді присипляйте його. Навіщо всім мучитися? Скільки це коштує?

Ветеринар назвав суму. Жінка залишила гроші та швидко пішла. Цуценя незграбно повзало по підлозі, доки не уткнулося в Юльчину ногу. І сів поряд.

Юлька розплакалася. Вона розуміла, що означає “приспати”. У мами теж на очі сльози навернулися.

– Не треба присипляти цуценя, – рішуче сказала вона. – Ми його собі забираємо…

Так почалася Гришка історія. Нині майже цілий рік він живе з бабусею на дачі. Попри фізичний недолік, він добре орієнтується і в будинку, і на ділянці, а ще знає дорогу до магазину та на річку.

І його господині жодного разу не пошкодували, що колись врятували маленьке сліпе цуценя.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?