Теплого жовтневого вечора Віка повернулася з відпочинку. Вдома її чекали лише за два тижні, але обставини змінилися.
Таксі зупинилося біля під’їзду. Віка підняла валізу на свій поверх, відчинила двері й завмерла.
Шпалери в передпокої висіли рваними клаптями. Міжкімнатні двері стояли в кутку, зняті з петель. Посеред розгрому спиною до Віки стояла незнайома жінка й говорила телефоном:
— Кухню переробляємо повністю. А щодо решти я ще подумаю, але, по-моєму, тут усе треба міняти.
Віка голосно поставила валізу на підлогу.
Жінка обернулася.
— Ви хто? — розгублено запитала вона.
— Це я хочу запитати. Ви хто така і що робите в моїй квартирі?
— У вашій?
— Так, у моїй. Що тут сталося?
Жінка перевела погляд на голі стіни.
— Я… Каріна. Ми з Сашком… Він сказав, що зробимо ремонт, а потім…
— Зачекайте. З яким Сашком?
Каріна назвала прізвище.
— З моїм чоловіком, — сказала Віка.
— Вашим? Але він казав, що ви розлучилися.
— Ні, не розлучилися.
— Не може бути…
— Ходімо, покажу.
Віка пройшла до маленької кімнати й дістала з шухляди папку з документами. На щастя, усе лежало на місці.
— Ось договір купівлі-продажу. Бачите? Тут два власники. А ось наше свідоцтво про шлюб.
Каріна мовчки дивилася на папери.
— Але він сказав, квартира його…
— Наша квартира. Ми купили її у шлюбі.
— Він ще сказав, що продасть її після ремонту.
— Без моєї згоди? Цікаво. Я такої згоди не давала.
Каріна опустилася на край дивана, накритого чохлом.
— Господи… Я ж у цей ремонт гроші вклала.
Віка подивилася на неї.
— Як ви взагалі сюди потрапили?
— Сашко дав ключі. Тиждень тому. Попросив простежити за робітниками.
Тиждень тому. А два тижні тому Сашко проводжав її на вокзалі, обіймав, бажав гарно відпочити.
У Віки пересохло в роті.
— Ключі, — сказала вона.
— Що?
— Віддайте ключі від квартири.
Каріна мовчки дістала їх із сумочки й поклала Віці на долоню. Потім вихопила телефон і набрала номер.
— Сашко, ти де?
— На роботі. А що?
— А те, що твоя дружина приїхала!
На тому кінці запала тиша.
— Ти мені казав, що ви розлучилися! — продовжила Каріна. — І що квартира твоя! А вона каже, без неї ти її продати не можеш. Я ж у ремонт вклалася! Ти взагалі що накоїв?
— За годину буду, — кинув Сашко.
Приїхав він хвилин за сорок. Побачив Віку в передпокої й зблід.
— Віко… Ти ж дев’ятого мала повернутися.
— Повернулася раніше. І, бачу, вчасно.
Каріна кинулася до нього:
— Ти сказав, що розлучений! Сказав, що квартира твоя! Я тобі гроші дала, а ти мені брехав?
— Каріно, зачекай…
— Ні, ти мені відповідай!
— Давайте сядемо, — сказав Сашко. — Спокійно поговоримо.
Віка сіла на диван. Чоловік примостився поруч, а Каріна залишилася стояти біля вікна.
— Добре, поговорімо, — сказала Віка. — Я поїхала у відпустку. Ти привів сюди Каріну й почав ремонт. Далі що? Збирався зі мною розлучитися, продати квартиру і купити собі нову?
Сашко потер обличчя.
— Скажи їй, — тихо промовила Каріна.
— Ми з Каріною разом, — нарешті сказав він.
— Пів року вже, — додала вона.
Віка відчула, як усередині все похололо.
— Пів року?
Сашко кивнув, не дивлячись на неї.
— Я хотів зробити ремонт, потім розлучитися з тобою, продати квартиру дорожче. І віддати тобі твою частку.
— Після ремонту розлучитися? А сказати мені ти коли збирався?
— Я шукав момент.
— Пів року шукав?
— Віко…
— Ти думав, я тебе утримуватиму? Плакати буду, благати залишитися?
Він підвів на неї очі, але нічого не відповів.
— Не стала б, Сашко. Тільки навіщо було так зі мною?
У кімнаті стало тихо. З вулиці долинув дитячий сміх, грюкнули дверцята машини.
Віка знову подивилася на чоловіка.
— На ремонт де гроші взяв? Тільки не кажи, що з наших накопичень.
Сашко опустив голову.
— Зі своєї половини брав.
— А мою половину ти рахував? Повернеш.
— Я теж дала гроші, — нагадала Каріна. — Чималу суму.
— Ви якось це оформили? — запитала Віка.
— Ні, — відповіла Каріна й обернулася до Сашка. — Ти ж казав, усе буде добре.
Той відвів погляд.
Віка встала.
— Слухайте мене обидва. Зараз ви йдете звідси. Завтра я подам на розлучення, а потім ми поділимо майно.
— Зачекайте, а мої гроші? — Каріна ступила до неї. — Я ж у ремонт вкладалася!
— Ви віддали їх Сашкові. З ним і розбирайтеся.
— Але…
— Каріно, ви прийшли сюди з ним і гроші дали йому. Я вас про цей ремонт не просила. А тепер прошу піти. Якщо відмовитеся — викличу поліцію.
Каріна ще якусь мить дивилася на неї, потім схопила сумочку.
— Ми ще поговоримо, — кинула вона Сашкові й вийшла.
Її підбори застукали сходами й поступово стихли.
— Віко… — почав Сашко.
— Не треба. Збирай речі.
— Я не хотів, щоб усе так вийшло.
— Знаю. Ти хотів, щоб усе було тихо. Зробити ремонт, продати квартиру, віддати мені частку… А я приїхала й усе зіпсувала.
— Не перекручуй.
— А як було, Сашко? Може, ти ще щось задумав із квартирою? Я тепер не знаю, чому вірити.
— Нічого я не задумував.
— Свою частку ти отримаєш. Передай Каріні, хай не хвилюється. Можете використати гроші на перший внесок за нову квартиру.
— Та знаю я! — огризнувся він.
— Усе ти знаєш. То чому не міг по-людськи? Прийти й сказати: «Віко, я зустрів іншу»?
Сашко довго мовчав.
— Боявся її втратити, — нарешті пробурмотів він. — От і сказав, що розлучений, що квартира моя. Кому потрібен напіврозлучений мужик без квартири? Я ж навіть на папіка не тягну.
Віка гірко всміхнулася.
— Майже шкода тебе. Дуже ти, виходить, за себе боявся.
Вона провела рукою по спинці дивана, затягнутій чохлом.
— А мені шкода цю квартиру. Ми тут майже тридцять років прожили, Сашко. Тепер доведеться через суд ділити.
Він щось хотів сказати, але Віка похитала головою.
— Іди. Не можу я зараз на тебе дивитися.
Сашко зібрав речі й пішов.
Незабаром вони розлучилися та поділили майно. Подальшою долею колишнього чоловіка Віка не цікавилася.
Її досі бентежило й злило тільки одне: про що думають такі «підстаркуваті мачо», коли заради молодої жінки брешуть і руйнують сім’ю? Невже справді вірять, що брехня ніколи не розкриється?
А ви що скажете з цього приводу?