— Тарасе, маму треба забирати до нас. Вона сама в тій хаті зиму не переживе.
Він завмер із чашкою в руці.
— Ти… серйозно?
— Ні, жартую, — Оксана відсунула недоторкану тарілку. — Та постав уже той чай. Ти відтоді, як приїхав, і десяти слів не сказав. Що там із мамою?
Тарас опустився на стілець.
— Погано їй, Оксано.
— Наскільки?
— До дровітні ледве доходить. На ціпок налягає, а сама каже: «Нічого, синку, розходжуся». Я їй дров у хату наносив. А вони ж закінчаться. І що тоді?
Дружина мовчала.
— Я виїжджав, а вона біля хвіртки стоїть. Маленька така… — Тарас потер долонею обличчя. — Раніше батько поруч був. А тепер тільки Рудик коло неї крутиться.
Того ранку саме пес першим і зустрів його у дворі. Вискочив із-за хати, мало не збив із ніг, потягнувся мокрим носом до обличчя.
— Та почекай ти! Дай хоч сумку поставити!
Рудик радісно тупцяв на місці, підставляючи вухо.
— Маму бережеш? — Тарас почухав його. — Дивись мені. Ти тут тепер за старшого.
На мить усмішка зникла. Біля ґанку стояла батькова лавка. На спинці досі чорніла зарубка, яку Тарас зробив іще хлопчаком.
— Приїхав, синку?
Мати вийшла з хати, притримуючись за одвірок.
— Мамо, чого ви виходите? Слизько ж.
— Бо син у дворі, а я сидітиму?
Вона потягнулася його обійняти. Тарас нахилився й відчув, як міцно мати вчепилася йому в куртку.
— Надовго?
— До вечора. Дрова переколю, котел подивлюся.
— То спершу поїси.
— Спершу попрацюю.
— Упертий. У батька.
Вона сказала це буденно, але обоє на мить замовкли.
До обіду Тарас устиг розколоти добрячу купу дубових цурок. Уже складав поліна, коли з ґанку долинуло:
— Тарасику! Картопля холоне!
— Зараз!
— Твоє «зараз» я знаю. Ходи, бо сама сокиру заберу!
Він озирнувся й побачив, як мати обережно спускає ногу зі сходинки.
— Стійте! Уже йду. Не треба вам сюди.
На кухні пахло смаженою цибулею й кропом. Мати поставила перед ним тарілку, потім, скривившись, сіла навпроти.
Тарас відклав виделку.
— Знову коліно?
— Та трохи крутить.
— Мамо.
— Ну болить, болить. Їж, не дивися так.
— Мазь допомагає?
— Поки лежу — допомагає. А встану, походжу — знову. Учора по дрова вийшла, то назад ледве дісталася.
— Чому не подзвонили?
— А що б ти телефоном зробив? У тебе робота.
— Я б приїхав.
— Ото ще через кожен мій стогін ганяти тебе.
Він мовчки дивився на неї, і мати відвела очі.
— Треба до лікаря, синку. Бо вже не знаю, чим мастити.
— То чого раніше не сказали?
— Казала, що болить.
— Ви щоразу кажете: «Нічого страшного».
— А ти щоразу поспішаєш.
Вона відразу торкнулася його руки.
— Не ображайся. Я не дорікаю. Знаю ж, як ти крутишся.
Тарас опустив голову.
— До лікаря поїдемо. Домовлюся.
— Добре б…
За вікном Рудик схопив сухий листок і заходився його тріпати. Мати всміхнулася.
— Оце мій співрозмовник. Я йому про коліна, а він мені хвостом махає.
— Сусіди заходять?
— Заходять. Але ж у всіх своє. Буває, до вечора людського голосу не почую. Увімкну телевізор, а він тільки гуде… — Вона ковтнула й потягнула до сина хлібницю. — Бери ще. Чого одну картоплину ганяєш?
— Мамо, може…
— Ой, та годі про мене. Як Оксана? Не заморюється на роботі?
Вона заговорила швидше, почала розпитувати про онучок, про місто, про ціни. Тарас відповідав, а сам дивився на її руки — припухлі суглоби, дрібні опіки біля пальців.
Увечері, коли він уже сідав у машину, мати притримала дверцята.
— Ти тільки не жени дорогою.
— Не буду.
— І подзвони, як доїдеш.
— Подзвоню.
Вона помовчала.
— Приїжджай, синку. Як зможеш.
Усю дорогу Тарас чув це тихе «як зможеш». Радіо так і не ввімкнув.
А тепер сидів на власній кухні й не вірив, що Оксана сама запропонувала те, чого він не наважувався попросити.
— Ти розумієш, це ж не на два дні? — перепитав він. — Мама звикла до свого порядку. Може, щось не так скаже…
— І я можу щось не так сказати. Розберемося.
— Ти справді готова?
Оксана зітхнула.
— Мені страшнувато, якщо чесно. Ми з нею ніколи разом не жили. Але залишити її саму й чекати твого дзвінка: «Щось сталося» — страшніше.
Тарас підвівся й обійняв дружину.
— Дякую. Я вже дорогою думав, як почати цю розмову.
— Треба було просто почати.
— Кімнату підготуємо. До лікаря запишемо. Рудикові килимок у коридорі постелимо…
Оксана напружилася в його руках.
— Кому?
— Рудикові.
Вона відступила.
— Зачекай. Собаку ти теж сюди зібрався везти?
— А куди ж його?
— Тарасе, це дворовий пес.
— І що?
— Те, що він ніколи у квартирі не жив!
— Звикне.
— А гуляти з ним хто буде?
— Я.
— Коли ти вдома — ти. А коли на три дні у відрядженні?
Він не відповів одразу.
— Щось придумаємо.
— От цього я й боялася.
— Чого?
— Що ти скажеш «придумаємо», а потім я стоятиму з ним під дощем о шостій ранку.
— Оксано, мама його не залишить.
— Можна домовитися із сусідами. Давати гроші на корм, приїжджати…
— Він у неї після батька тільки й лишився!
— А ти мене почув? Четвертий поверх без ліфта. Мама з хворими ногами. Тебе вдома часто немає. Це не дрібниця, яку можна просто не помітити!
Тарас різко відсунув стілець.
— Тобі що, шпалер шкода?
Оксана зблідла.
— Не роби з мене безсердечну. Я перша сказала забрати маму.
Він хотів заперечити, але вона підняла долоню.
— Ні. Зараз не треба.
Наступні кілька днів вони говорили переважно про покупки й рахунки. Та варто було згадати суботу — усе починалося знову.
— Без нього вона не поїде, — повторював Тарас.
— Ти в неї питав?
— Я свою маму знаю.
— А зі мною можна не рахуватися?
— Я рахуюся!
— Тоді не називай егоїзмом кожне моє запитання.
У четвер увечері Оксана застала чоловіка над телефоном.
— Мамі дзвониш?
— Уже поговорили.
— Що сказала?
— Питала, чи приїду в суботу.
— А ти?
— Сказав, приїду.
Оксана постояла біля дверей.
— Про переїзд говорив?
— Ні. На місці поговоримо. Бо ще почне відмовлятися через Рудика.
Вона втомлено заплющила очі.
— Тарасе…
— Що?
— Нічого.
У п’ятницю Оксана поклала на стіл новий повідець і нашийник.
Чоловік підвів голову.
— Це…
— Йому. Продавчиня сказала, має підійти.
Тарас обережно взяв пакунок.
— Ти погодилася?
— Забираємо обох. Але слухай мене уважно: я допомагатиму, та це не означає, що всі клопоти автоматично мої.
— Звісно.
— Не «звісно», а справді, Тарасе.
Він кивнув.
— Справді.
Вона вже рушила до дверей, коли він покликав:
— Оксано… дякую.
— Подякуєш, коли навчиш його лапи витирати.
Вперше за тиждень обоє всміхнулися.
У суботу вони виїхали рано. На задньому сидінні лежали складені коробки, ковдра й дві собачі миски.
— Спершу документи зберемо, — міркував Тарас уголос. — Потім одяг. Банки всі не повеземо, скажемо, що наступного разу…
— Не командуй одразу з порога, — попросила Оксана.
— Та я не командую.
Вона глянула на нього.
— Добре. Постараюся.
Біля воріт їх зустрів Рудик. Підскочив до Оксани, залишив брудний слід на штанині.
Вона завмерла.
— Ну от і познайомилися ближче.
— Рудику, не стрибай! — Тарас відтягнув пса за нашийник. — Нічого, випереться.
— Я бачу.
Мати вийшла з-за рогу хати з мискою зерна. На плечах — та сама хустка, але ступала вона помітно впевненіше.
— Оксаночко! І ти приїхала? А чого не попередили? Я б пиріжків напекла.
— Мамо, ми ненадовго, — почав Тарас.
— Уже назад збираєтеся? Та ви ж тільки…
— Ні. Ми по вас.
Мати перестала всміхатися.
— По мене?
— Забираємо вас у місто. Кімнату підготували. Поживете в теплі, обстежитеся. І Рудика беремо, не хвилюйтеся.
Він показав на машину.
— Коробки привезли. То з чого почнемо?
Ганна Василівна повільно поставила миску на лавку.
— Стривай, синку.
— Що?
— Хто сказав, що я кудись їду?
Тарас розгублено озирнувся на дружину.
— Ну як… Ми подумали…
— Удвох подумали?
— Мамо, ви ж самі казали, що не можете тут!
— Я казала, що мені важко.
— Що ноги болять. Що самотньо. Що до лікаря не дістатися!
— Усе правда.
— То в чому річ?
Мати подивилася на коробки в машині, потім знову на сина.
— А мене ви спитали?
Запала тиша. Десь за хлівом закудкудакала курка.
— Ми хотіли як краще, — тихо сказала Оксана.
— Знаю, доню. Бачу.
Тарас розвів руками.
— Я ж цілий тиждень… Ми все продумали.
— А я в той ваш план де помістилася? Між ковдрою й документами?
Він стиснув губи. Мати відразу пом’якшала.
— Синку, не сердься. Підійди сюди.
— Та я не серджуся. Я не розумію.
— Я тобі пожалілася. Бо ти мій син. Бо іноді так наболить, що треба комусь сказати.
— А я мав вислухати й поїхати?
— Вислухати — вже не мало. Не кидатися одразу все перевертати. Посидіти зі мною ще трохи. Спитати, чим допомогти.
Тарас опустив очі.
— Я думав, ви просто не наважуєтеся попроситися до нас.
— А я думала, ти нарешті нікуди не поспішаєш і можна поговорити.
Оксана повільно сіла на лавку поруч із мискою зерна.
— Мамо, але ж зима нікуди не ділася. І ноги…
— Знаю. Не кажу, що все добре. Позавчора Галя мазь привезла, трохи попустило. Сьогодні легше, завтра, може, знову болітиме. До лікаря мені треба.
— То поїхали, — відразу підхопив Тарас.
— До лікаря — поїду. Жити до вас — не хочу.
Вона обвела поглядом подвір’я.
— Я тут кожну дошку знаю. Он ту лавку ваш батько тричі переставляв, бо мені то сонце пекло, то протягало. Тут я прокинуся — і знаю, куди йти, за що взятися. До курей вийду, Рудика погодую, через тин із сусідкою поговорю.
— А в нас що, погано буде? — у голосі Тараса раптом прозвучала образа.
Мати аж подалася до нього.
— Та хіба про це мова? У вас добре. Тільки це ваш дім. А мій — ось він.
Вона торкнулася долонею дерев’яного стовпа біля ґанку.
— Я ще можу тут жити. З допомогою — можу.
— А якщо впадете? Якщо котел згасне? Я ж собі місця не знаходжу!
— То давай домовимося, що робити, якщо стане гірше. Але не пакуй мене наперед, синку.
Тарас відвернувся до машини. Постояв, провів рукою по потилиці.
— Добре. Тоді скажіть, що вам потрібно. Не загалом. По черзі.
Мати уважно глянула на нього.
— До лікаря звози.
— Звожу.
— Дрова ближче склади. Щоб я через увесь двір не ходила.
— Зроблю.
— І дзвони іноді не тільки спитати, чи жива я.
Він різко підняв голову.
— Мамо…
— Я ж не докоряю. Просто ти: «Як ноги? Як тиск? Ліки є?» Я відповіла — і все. А я хочу знати, як у тебе день минув.
Оксана витерла щоку й поспішно відвела руку, ніби щось потрапило в око.
Ганна Василівна сіла поруч і накрила її долоню своєю.
— І тобі дякую, доню.
— Та нема за що. Ми тут наробили…
— Є за що. Ти ж мене до себе впустити була готова. І цього рудого замазуру теж.
Рудик саме поклав голову Оксані на коліно. Вона глянула на його брудні вуха й тихенько засміялася.
— Через нього, мамо, ми мало не пересварилися остаточно.
— Через нього?
— Я не хотіла собаку у квартиру.
— А ти хотіла мене?
Оксана розгубилася.
— Хотіла, щоб ви були в безпеці.
Мати стиснула її руку.
— От за це й дякую.
Тарас підійшов до них.
— А я навіть не запитав, — сказав він. — Ніби й справді краще за вас знаю.
— Ти злякався.
— Злякався.
Ганна Василівна притягнула його за рукав і погладила по щоці.
— Я теж боюся, синку. Але ж не можна від страху все життя позгортати в коробки.
Він накрив її руку своєю.
— Тоді домовилися: якщо стане важко — не мовчите. Не кажете «розходжуся», коли ступити не можете.
— Домовилися.
— І до лікаря їдемо обов’язково.
— Їдемо. А тепер у мене до вас іще одне прохання.
Тарас насторожився.
— Яке?
— Кашу поїсти. Бо вистигне, поки ви мене тут рятуєте.
Оксана засміялася вже вголос.
— Ходімо, Тарасе. Це прохання виконаємо без обговорень.
За столом мати розповідала, як Рудик знайшов їжака й потім ображено чхав на весь двір. Оксана розпитувала про солоні огірки.
— Скільки ви солі кладете?
— Дивлячись яка банка.
— Мамо, от завжди у вас так. То банка інша, то огірок не той.
— Бо огірки, доню, теж із характером.
Тарас засміявся, потім дістав телефон.
— Якого дня вам зручніше до лікаря?
— А ти коли можеш?
Він похитав головою.
— Я питаю, коли вам зручно.
Мати на мить замовкла.
— У суботу, синку. Якщо можна.
— Можна.
Після обіду вони перенесли запас дров ближче до дверей. Тарас перевірив освітлення над ґанком, Оксана допомогла матері скласти список ліків і записала номер сусідки.
Нові миски залишили Рудикові. Повідець мати оглянула й повернула в пакунок.
— Нехай поки у вас лежить. Як до ветеринара повезете, знадобиться.
Додому їхали вже надвечір. Замість маминих речей у машині стояли яблука й банки з варенням.
Тарас довго мовчав, а тоді сказав:
— Пробач мені.
Оксана повернулася до нього.
— За шпалери? Чи за егоїстку?
Він скривився.
— За все.
Вона трохи помовчала.
— Мені було прикро. Я й так боялася, що не впораюся, а ти ніби не дозволяв мені цього боятися.
— Знаю. Я так хотів мамі допомогти, що тебе перестав чути.
— Її теж.
— Її теж, — погодився він.
Оксана поклала руку йому на плече.
— Треба було подзвонити й спитати.
— П’ять хвилин розмови.
— А ми тиждень воювали з собакою, який ні про що не здогадувався.
Тарас тихо засміявся.
За кілька кілометрів задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Мама».
Оксана ввімкнула гучний зв’язок.
— Щось забули? — запитав Тарас.
— Ні, синку. Хотіла спитати… Ви не образилися на мене?
Він міцніше стиснув кермо.
— Ні, мамо. Не образилися.
— Бо я ж розумію, ви старалися…
— Ми в суботу приїдемо, — перебив він м’яко. — До лікаря поїдемо. А потім у вас пообідаємо. Якщо запросите.
У слухавці почулося коротке полегшене зітхання.
— Я картопельки наварю.
— Добре, мамо.
— І не поспішайте додому після обіду.
Тарас глянув на Оксану. Вона кивнула.
— Не поспішатимемо.