– Бабусю, а чому я з тобою живу, а не з мамою? Вона мене не любить, так? – запитувала маленька Віка у бабусі Віри.
Та гладила дівчинку старечою, з синіми прожилками рукою по лляному, м’якому волоссю і заспокоювала:
– Ну що ти, дитинко, звичайно любить! Просто мамі зараз тяжко, вона багато працює.
Дівчинка ніяк не могла збагнути, чому мамі з нею важко, а з маленькою сестрою Даринкою – ні.
– Напевно, я погана дочка. Може, я негарна, чи недолуга? – думала дівчинка.
Так і виростила Вікторію баба Віра майже сама. Мати приїжджала лише іноді, та й то особливим теплом та ніжністю дівчинку не балувала. Тільки гроші привозила раз на місяць на її виховання, вручала прямо з порога конверт бабі Вірі і йшла. Про сестру Віка знала лише з чуток, вона її навіть на фотографії ніколи не бачила, а з собою мама дівчинку ніколи не привозила.
– Чому мама не хоче познайомити нас із сестрою? – часто думала дівчинка, але відповіді на це питання так і не знаходила.
Вікторії було шістнадцять років, коли бабусі не стало. Тихо, уві сні. Віка стурбувалася тим, що бабуся довго спить. Підійшла до неї, торкнулася її за руку, а вона холодна. Молодій дівчині після того було лячно залишатися одній в порожній квартирі і вона попросилася пожити до матері, на що та милостиво погодилася.
– Добре, поїхали до нас, тобі і справді треба прийти до тями, з моєю сім’єю познайомитися! – сказала Алла Олексіївна.
Чоловік жінки, та її восьмирічна дочка Дарина прийняли дівчину насторожено. І якщо Андрій Васильович, вітчим Вікторії, намагався ставитися до падчерки з натягнутою ввічливістю, то молодша, зведена сестра ніяк не могла змиритися з появою нового члена сім’ї.
– Іди! Нам без тебе краще! Ти як скалка, яку хочеться витягти! – казала дівчинка.
Віка переносила все мовчки, вона не збиралася ні з ким сваритися, дівчині просто хотілося бути поряд із рідними людьми, відчувати тепло рідного вогнища.
Даринка, швидко зрозумівши, що її слова мети не досягають, вирішила діяти інакше. Дівчинка перейшла до активніших заходів боротьби за чистоту території. Дарина робила різні пакості, і звинувачувала в цьому Віку.
Алла, особливо не розбираючись, постійно сварилася на старшу дочку то за розбитий посуд, то звинувачувала її у зникненні квитків на концерт, то в поломці дорогого телефону.
Аргумент був один:
– До твоєї появи в нашому будинку такого ніколи не було!
Але Віка готова була пробачити все і матері, і вітчиму, і молодшій сестрі, аби вони дозволили їй залишатися поряд. Вона любила їх усією душею, їй хотілося бути частиною цієї сім’ї.
А якось, Дарина вкотре розізлилася на сестру, і розповіла «секрет»:
– А я дещо знаю про тебе! Я сама чула, як мама говорила тітці Наталі, її подрузі, що ти їй не рідна дочка! Тож ніяка ми не твоя родина! Ти нам чужа, от і йди звідси!
Віка ніяк не могла повірити у слова зведеної сестри.
– Даринка – зовсім дитина! Вона могла просто придумати цю історію, щоб я пішла, – заспокоювала себе дівчина.
Проте сумніви не давали їй спокою, тому вона й вирішила переглянути всі документи, раптом і справді докази знайдуться.
Вікторія відкрила шафу, знайшла коробку з документами і почала переглядати папери у пошуках доказів правоти зведеної сестри.
Раптом почувся скрегіт замка і в кімнату зайшла мати. Вона раніше повернулася з роботи.
Алла глянула, що робить дочка і аж присіла від несподіванки.
– А що це ти тут по шафах нишпориш?! – ахнула вона. – Що ти шукаєш? Хто тобі дозволив?
– Я просто я хотіла дізнатися правду! Дарина мені все розповіла. Твою таємницю!
Алла так і застигла від несподіванки.
Вона навіть не дослухала дочку.
– Дарина ще маленька! А ти не маєш права шукати щось по чужих шафах! Ти хотіла щось взяти? Тоді треба спитати, ти не в себе вдома! – виказувала вона старшій дочці.
Ці слова тільки переконали дівчину, що вона тут чужа і нікому не потрібна.
– Я – точно як скалка тут! – промайнуло в голові у Вікторії. – Чужа.
Віка кинулася у коридор, швидко схопила пальто з вішалки, і вискочила на вулиці.
– Я не хочу більше там жити! Я там чужа! – думала вона дорогою на квартиру, де ще недавно жила з бабусею Вірою.
Сльози застилали очі, вона практично нічого не бачила перед собою і бігла, не розбираючи дороги. Дівчина так поспішала, і була така засмучена, що не помітила машину, яка тільки виїхала з–за повороту і вже набрала швидкість…
…Прокинулась вона в лікарні, від того, що хтось обережно і ніжно гладив її по щоці. Віка розплющила очі:
– Алла.., – прошепотіла вона, побачивши плачучу жінку поруч із собою.
Пам’ять все ще зберігала ті жорсткі слова, що їй казала ця жінка:
– Ти не вдома!
– Донечко, пробач мені! Ти моя дочка, Даринка просто якихось фільмів надивилася, от і наговорила тобі всякого, – крізь сльози казала Алла.
Вона показала дівчині цілу пачку листів.
– Ось це твій батько мені все колись писав. Я дуже любила його. На все заради нього була готова. А потім ти народилася.
– А тато мене любив? – з надією запитала Віка.
– Не знаю! Мені здається, він взагалі у своєму житті нікого не любив: ні мене, ні тебе, ні навіть матір свою. Коли ти народилася, то я була щаслива! Весь час із тобою проводила. У тебе були такі маленькі ручки, малесенькі ніжки. І ти була схожа на батька.
– А тато?
– А тато вирішив, що всі ці безсонні ночі з дитиною, пелюшки і сорочечки, годуванням щогодини – не для нього. І він почав гуляти. Ночувати додому не приходив. То чужими парфумами від нього чути, то сліди помади на сорочці знайду… Ми тоді жили з твоєю бабусею Вірою. Я спробувала поскаржитися на поведінку сина. І вона мені знаєш, що сказала?
Вікторія тільки запитливо, чекаючи на закінчення цієї історії, подивилася на матір.
«Ти жінка. Маєш все встигати: і за собою стежити, і за дитиною. Подивися на себе: ти розповніла, зачіски в тебе немає, про макіяж ти взагалі забула. А він чоловік, він любить очима. Йому турбота потрібна, а ти всю увагу дитині віддаєш», – ось і вся допомога.
Жінка важко зітхнула і погладила дочку по руці.
– Знаєш, доню, це правда, коли кажуть, що від кохання до ненависті лише один крок. Саме так сталося і зі мною. Я незлюбила їх: свекруху, чоловіка. Ти підростала і все більше й більше ставала схожою на нього.
– І ти через це незлюбила мене? – різко запитала Вікторія.
Жінка замість відповіді, налила води у склянку і зробила ковток, наче хотіла проковтнути грудку.
– А потім сталося нещастя: твого батька не стало. Їхали в машині разом із коханкою і… Їх так і поховали поряд. Це для мене вже було останньою краплею. Я зібрала речі і пішла від свекрухи.
– А як же я?
– А тебе я залишила на виховання твоїй бабусі, як пам’ять про її улюбленого синочка.
– Зрозуміло! Вирішила будувати життя з чистого аркуша, ніби нічого не було. Наче мене й не було!
Алла низько опустила голову. Їй було соромно перед Вікою, перед собою, перед усім світом. Тільки тепер, бачачи дочку на лікарняному ліжку, жінка раптом усвідомила, яку величезну помилку зробила.
– Пробач мені, дочко! Я дуже винна перед тобою…
Вікторія мовчала, вона не знала, що сказати матері. Ні, в душі не було агресії чи засудження. Тільки порожнеча та самотність. А мати все говорила і говорила, і говорила…
– Ти видужаєш, повернешся до нас. Житимемо однією великою родиною. Влітку поїдемо на море…
– Мамо, я не можу до вас повернутися! Я там, у твоїй родині, чужа! Я не тримаю на тебе зла… Але тепер я розумію, що близькими людьми нам ніколи не стати.
Вікторія одужала і з лікарні повернулася до квартири, де жила колись із бабусею. Вона закінчила коледж, влаштувалася працювати.
Алла тепер часто приїжджає до дочки, вони спілкуються, поступово пізнають одна одну по–справжньому.
Хто зна, може, їм вдасться колись стати близькими і рідними один одному.
Краще вже пізно, аніж вічно мучитися від почуття провини.
