Перші холодні уламки посипалися з неба вже в середині вересня. Дачні ділянки пожвавішали і, здавалося, знову почали жити своїм звичайним літнім життям: хтось збирав урожай, на інших згрібали листя, десь закривали віконниці, і в чистому, холодному повітрі розносився стукіт, упереміш зі скрипом – усі готувалися до зими поспішала доробити всю роботу.
Віктор Васильович вийшов на ґанок свого маленького будиночка. Кімната та кухонька. Сів. Довго смикав у руках перо, втрачене сорокою, що збирала ягоди на ділянці.
Виїжджати не хотілося. Хотілося знайти собі ще якусь роботу, та так, щоб на тиждень, а то й два. Але нічого на думку не спадало. Взимку у квартирі йому було сумно, душно.
На сусідній ділянці господиня збирала капусту, гриміла відрами.
– Бог в поміч, – махнув рукою Віктор Васильович.
– О, Вітя, привіт. Як ти?
– Нічого, тримаюся.
– Тримайся, тримайся. А я ось все. Будинок продала, капусту залишилося прибрати, та речі деякі.
– Як продала?
– Та до сина поїду, там онуки, треба помагати. І дача ця вже ні до чого, а гроші стануть у нагоді, може там що куплю, де син живе.
Віктор Васильович підійшов ближче до огорожі.
Новина, і ще яка!
Звик до Людмили. Весела, працьовита, на таку подивишся і в самого руки сверблять що-небудь зробити.
Віктор Васильович мовчав.
– Галя як? – Запитала сусідка про дружину.
– Теж нічого.
Віктору хотілося ще постояти, поговорити, але Людмила махнула рукою:
– Всього тобі хорошого, піду, скоро машина приїде.
– Щасливо тобі, Людо.
– Дякую, Вітя, і вам із Галею.
Віктор Васильович повернувся до ґанку і знову сів. Стало дуже сумно. Сіре небо знову чорніло, попереджуючи, що скоро засипить все білими крупинками.
– Не спитав, хто купив, – задумався чоловік.
За свої сімдесят чотири роки він багато друзів втрачав та знаходив. Але зараз, коли більша частина життя була пройдена, навіть прощання з сусідами та простими знайомими викликали неприємні відчуття в області грудей. Немов забиралася невидима частина, частина його, світлого та молодого.
Нові мешканці з’явилися за тиждень. Їхнє дачне новосілля супроводжувалося гучною музикою, шашликами та нестримними веселощами. Будиночок Віктора Васильовича гулко вібрував. Сам чоловік не знав, куди себе подіти від цього галасу.
“Ось тобі і сусіди! – подумав чоловік.
Наступні вихідні теж пройшли у людей за парканом весело та галасливо.
Бабине літо не забарилося, погода стояла тепла. Усюди опадало листя і фарбувало дорогу в яскравий жовтий колір.
Віктор Васильович вирішив, що більше у вихідні на дачі ночувати не буде. Виїде до міста до дружини. Так спокійніше.
Але повернувшись у вівторок на дачу, чоловік побачив автомобіль, що під’їжджав до сусіднього будинку.
Віктор вже пожалкував, що приїхав.
– Тату, тату. А давай гойдалку поставимо тут, га? А тут пісочницю для Павлика, – дівчинка років шести бігала ділянкою, пропонуючи батькові варіанти облагородження території.
Віктор підійшов до паркану і привітався.
Чоловіка, як і дівчинку, він бачив вперше.
– Здрастуйте, – чоловік, посміхаючись, підійшов до сусіда і простяг руку.
– Сашко.
– Віктор Васильович.
– Дуже приємно.
Дівчинка зі світлим волоссям і милим обличчям обняла батька і, притулившись, дивилася на чоловіка похилого віку.
– Ви як, сьогодні відпочивати приїхали чи музику слухати? Якщо так, то я поїду додому, шумно у вас.
Олександр трохи зніяковів, але відразу відповів:
– Вибачте, якщо завадили, то мій старший брат у вихідні приїжджав. Я просив не шуміти, але, мабуть, гуляли. Більше не повториться.
– Гуляли, – кивнув Віктор Васильович.
– Вибачте.
– Нічого буває.
Увечері Олександр постукав у вікно сусіда.
– Вікторе Васильовичу, можна у вас чайник попросити і чашку, ми з Олею навіть не взяли нічого з собою.
– Можна, звичайно, а ви Сашко, приходьте до мене чай пити, я якраз закип’ятив воду.
Дівчинка соромилася, соромилася, хоча у себе на ділянці розпоряджалася жваво.
– Тримай, – чоловік простяг їй пряник. – Та не переживай, не ображаю, – посміхався Віктор Васильович.
– А я й не переживаю. А чому у вас немає бороди?
– А має бути?
– У всіх дідусів є борода, а у вас нема. Ви не дідусь?
– Ну як тобі сказати. За віком вже дідусь, але онуків у мене немає.
Олександр подивився на літнього чоловіка, ніби чекаючи на продовження, але той замовк.
А потім знову розмовляли. Оля побігла дослідити ділянку і всьому нестримно дивувалася та раділа. І потекла невимушена розмова, так легко, довірливо, що вже не було ніяковості в рухах і голосі двох чоловіків, наче знали вони все життя одне одного.
– Сина у мене не стало, ще у дев’яностих, нещасний випадок. А потім ось не сталося.
– А ви тут один на дачі?
– Дружина вже важко, та й дорога важка. Влітку приїжджає, звичайно, але тільки не в спеку. Машини немає, а на таксі сюди не наїздишся.
– А ти чого один?
– На збереженні дружина лежить, брата просив подивитися, що тут та як, але він сприйняв моє прохання інакше.
– Наступного літа вже всією родиною приїдете . Добре тут. Ліс поряд, річка. Та й дача у вас прекрасна, особливих вкладень ні в будинок, ні в посадки не просить, колишня господиня не лінувалася, працювала.
– Так, це так.
Вже й іти зібралися, стемніло. Олександр потиснув літньому чоловікові руку і раптом сказав:
– Ви просто як мій батько. Лише без бороди. І молодшим він був. Борода в нього була така… біла прямо, навіть не сива. Весь темно-русявий, а борода біла.
– А-а-а-а, тому Оля мене так розглядала.
– Так, їй теж здалося обличчя знайомим.
— Батько мій мав бороду. Така гарна, акуратна. Він вважав, що у ній вся його сила. А коли до в палату ліг на планову процедуру, то сказали бороду зголити. Він і зголив. А з палати вже я його забирав на цвинтар.
Віктор Васильович трохи торкнув Олександра за плече і заспокоїв.
– Хороших людей і згадувати радісно. Вони у нас завжди в душі, незважаючи ні на що.
Олександр та Оля дуже були раді знайомству із сусідом по дачній ділянці. Відразу знайшли спільну мову та потоваришували. Мов на одній хвилі, і різниця у віці зовсім не відчувалася.
Віктор Васильович теж був радий новим сусідам. З повагою ставився та ділився досвідом. Та й собі багато нового дізнався, намагався в ногу з часом вже не бігти, а йти.
Навесні, як сніг почав сходити, Віктор Васильович подався на ділянку. А там вже не лише Олександр із Олею відпочивають, а й Ганна з Павликом приїхали.
Підійшов Віктор Васильович до хвіртки, привітався.
Оля від радості руками сплеснула.
– Борода! Борода! Тепер справжній дідусь!
А Віктор Васильович лише посміхнувся. Цілу зиму не голився.
І потекли весняні дні повні суєти та зайняті посівами. Сходила трава та насіння. Зріс урожай. А сусіди дружили, багато часу проводячи разом, наче зустрічалися два покоління на одній землі. Такі чужі та такі рідні. І стільки було розмов, що не замовкали, розмовляли та розмовляли теплими вечорами на веранді. Про все, що спадало на думку.
І знову осінь малювала фарбами, почало облітати золоте листя. Все ще стояла тепла та суха погода. Сусіди зазвичай зібралися після дачних робіт за вечірнім чаєм.
Оля втішила всіх своїми віршами, читаючи з виразом.
– Прекрасні вірші, Оля, почитай нам щось ще, – похвалив Віктор Васильович.
Але дівчинка примружилася і, посміхаючись, раптом сказала:
– Вікторе Васильовичу, а будьте нашим дідусем.
Вперше за весь час над столом повисла тиша. Літній чоловік розгубився, намагаючись тримати сльози.
– Оля, тобі я завжди дідусь, ти ж знаєш!
– Ой, як добре. А коли приїде Галина Михайлівна, ми попросимо її бути нашою бабусею. Три бабусі в мене буде!
– Я, думаю, Галя буде тільки за, онученько! – витирав сльози Віктор Васильович.
Отак часом буває, що зовсім чужі люди несподівано входять у наше життя і залишаються там назавжди, стаючи близькими.
