– Зовсім наш дідусь старенький став, сам вже не справляється… – сказав якось Віктор дружині. – Доведеться забирати його до нас.
– Куди до нас? У нас у самих тісно, не пройти! – невдоволено сказала Наталя.
– Не треба згущувати фарби! У нас майже завжди пустує кімната для гостей,- сказав Віктор. – Одна спальня наша, одна дочки, одна все одно пустує.
– Нічого вона не пустує! По-перше, ми там частенько всі разом збираємося, телевізор дивимося, а по-друге, гості приїдуть, куди їх? До себе у спальню? – продовжувала бурчати дружина. – Чи мої батьки чи брати-сестри?
– Люба, ну що поробиш, не залишати ж безпорадного старенького віч-на-віч зі своєю недугою? – спитав нече завинивши Віктор. – Зараз мій батько потребує турботи, а потім твої батьки теж не молодшають, мало як вийде, можливо когось із них теж доведеться доглядати.
Наталка невдоволено підібгала губи. Вона розуміла, що це рано чи пізно станеться, але все одно була дуже незадоволена тим, що цей момент нарешті настав.
– Ну не хмурся, у будь-якій ситуації є плюси. Пустимо в квартиру батька квартирантів, вже якась копієчка плюсом буде нам йти. Та й пенсія в нього хороша, скільки там старенькому треба? – намагався навести аргументи Віктор, щоб дружина змінила гнів на милість.
Наталя помовчала, подумала і сказала:
– Гаразд, що тепер поробиш… Привози.
– Урааа! Дідусь з нами житиме! – Зраділа маленька Оксанка, коли батьки розповіли новину.
На вихідні Віктор з’їздив до батька і забрав його з нехитрими нажитками. Дідусь Дмитро і сам дуже переживав, що ось так доводиться навантажувати дітей, але самому зовсім не в змозі стало.
– Доброго дня, дідусь! – зраділа Оксана, побачивши дідуся. – Тепер разом житимемо!
Оксана дбайливо відвела дідуся за ручку на кухню.
– Ходімо обідати з тобою. – сказала вона.
Наталя посадила діда на кухні, сама пішла застелити диван та розкласти речі батька.
– Мамо, давай я тобі допоможу, – радісно метушилася маленька Оксана.
– Ну ходімо, ходімо, помічниця, – сказала Наталя.
За хвилину вона покликала чоловіка до спальні діда.
– Вітя, – тихо сказала вона. – А де те старе постільне, що я тобі на ганчірки для гаража віддавала?
– Так воно ж зовсім зношене… – здивовано сказав Віктор.
– Чого це зношене? Досить навіть нормальне воно! Давай мені його назад, я диван ним застелю. Навіщо старому нове? – сказала Наталка. – Де ти його поклав? Чи в гараж уже забрав?
– Не встиг. У коробці на балконі стоїть. – трохи ображено сказав Віктор.
Жив дідусь у квартирі, особливих турбот не завдавав, багато з онукою проводив часу.
Якось, коли Наталя прибиралася в дідовій кімнаті, Оксана сиділа на стільчику і бовтала ніжками.
Наталя знімаючи постільне сказала вголос:
– Напевно пора все ж таки викинути…
– Мамо, не треба викидати! Добре ж ще. Ти в комору поклади, а коли ви з татом станете старенькими, я вам постелю. Для чого вам нове?
