— А мій Максимко квартиру купив! Двокімнатну, у Полтаві, біля самого парку. І без жодної іпотеки!
Маргарита Станіславівна поправила хустку й задоволено глянула на сусідок. На лавочці біля третього під’їзду в Зарічному вона щовечора мала вдячних слухачок.
— Та ну? — Валентина сплеснула руками. — Це ж мільйони!
— Аякже! Він у продажі вікон працює. Там зараз добре платять. Ще й ремонт зробив, меблі нові купив. Я ж фотографії показувала!
— Пощастило тобі, Рито, — тихо сказала Зоя Федорівна. Її син із родиною третій рік жив на орендованій квартирі.
— Ох, пощастило! А я вже думала, так і буде по чужих кутках до сорока років. Як Миколка Пронін. А ні, справжній чоловік виріс!
Неподалік Станіслав Петрович лагодив велосипед. Почувши дружину, він насупився, але нічого не сказав.
Увечері Маргарита поставила перед ним тарілку й оголосила:
— Стасе, їдемо до Максимка.
— Коли?
— Та хоч завтра. Три роки минуло, а ми квартири й не бачили. Місяць поживемо. Мені там зуби зроблять, а ти до кардіолога сходиш.
— На місяць? Рито, їх же попередити треба.
— Сина попереджати? Я його мати! Зробимо сюрприз.
— Там же ще Наталя…
— Ну то й що? Квартира Максимова!
Станіслав хотів щось відповісти, але лише взявся за ложку. За сорок років шлюбу він навчився уникати суперечок із дружиною.
***
Наталя вийшла від останнього пацієнта о пів на сьому. Восьмирічному рудому котові Персику щойно видалили зуб, і його господиня, літня вчителька, витирала в коридорі сльози.
— Він точно буде їсти? — перепитала жінка.
— Буде, тільки дайте йому трохи оговтатися, — усміхнулася Наталя. — А якщо щось вас непокоїтиме, телефонуйте.
Вона вимила руки й нарешті глянула на телефон. О четвертій Максим написав: «Приходь раніше, якщо зможеш».
Наталя передзвонила, але чоловік не відповів.
П’ять років тому вони одружилися без грошей і власного житла. Знімали однокімнатну квартиру з тарганами та сусідом, який регулярно їх заливав.
Наталя працювала ветеринарним лікарем, Максим продавав пластикові вікна. Його заробіток залежав від замовлень.
— От почнеться сезон, — обіцяв він, — тоді й відкладатимемо на квартиру.
Але то ламалася машина, то хотілося нового телефона, то друг просив позичити грошей. Оренду вони платили навпіл, а продукти й домашні дрібниці переважно купувала Наталя. Якось вона придбала чоловікові зимову куртку, потім оплатила лікування зубів.
— Я тобі поверну, — казав Максим.
— Та не треба. Ми ж сім’я.
Вона справді так думала.
Три роки тому померла бабуся Віра Миколаївна, яка виховала Наталю. Ще в лікарні, тримаючи онуку за руку, вона прошепотіла:
— Наталко, я квартиру тобі залишила. Тільки тобі. Щоб у тебе завжди було своє. Щоб ніхто не вигнав.
— Ба, не говори так.
— Пообіцяй, що пам’ятатимеш.
— Пам’ятатиму, — відповіла Наталя, стискаючи її долоню.
Через пів року вона оформила спадщину. Вони з Максимом переїхали до бабусиної двокімнатної квартири біля парку.
На ремонт Наталя витратила свої заощадження — 280 тисяч гривень. Поміняли проводку, труби, вікна й підлогу. Максим купив частину меблів, допоміг їх привезти та зібрати.
— Диван сюди поставимо? — запитав він тоді.
— Сюди. Ой, як же гарно буде!
Наталя розвісила в спальні бабусині фотографії: Віра Миколаївна молода, у друкарні; з маленькою онукою на колінах; усміхнена, з тортом на своєму вісімдесятиріччі.
Вона ніколи не нагадувала чоловікові, чия це квартира. Казала просто: «наш дім».
А Максим того ж року подзвонив матері з балкона.
— Мамо, привіт. У мене новина…
— Максиме, тобі вже тридцять один, — одразу перебила вона. — Миколка Пронін будинок збудував, Сашко машину купив. А ти досі по чужих квартирах! Дружина тебе, мабуть, утримує?
— Мамо, я…
— Твій батько в твоєму віці вже квартиру від заводу отримав. А ти чого добився?
Максим помовчав.
— Я купив квартиру.
— Що?
— Двокімнатну. У гарному районі, біля парку.
— Ти? Сам?
— Сам, мамо.
На тому кінці запала тиша. А потім мати вигукнула:
— Максимку! Синку, та ти ж справжній чоловік! Я так тобою пишаюся!
Він стояв на балконі й міцно притискав телефон до вуха. Уперше за тридцять один рік мати сказала, що пишається ним.
І він так і не наважився зізнатися їй у брехні.
***
Того вечора Наталя повернулася близько восьмої. Відчинивши двері, вона мало не спіткнулася об дві великі валізи. Поруч стояла сумка з картоплею, на полиці для взуття — банка огірків.
Із кухні долинали голоси.
— А це ще що за гидота? — почула вона. — Вівсяний йогурт? Хто таке їсть? Викиньте!
Наталя зайшла на кухню. Свекруха стояла біля відчиненого холодильника й викладала продукти на стіл. Станіслав Петрович сидів із кухлем чаю.
— Добрий вечір, Наталко, — ніяково привітався він.
— Добрий вечір. А ви…
— Прийшла! — Маргарита зачинила холодильник. — Ми тут у вас трохи порядок наводимо.
Із кімнати вийшов Максим. Обличчя в нього було напружене.
— Наталю, привіт. Батьки приїхали… несподівано.
— Я бачу. Надовго?
— На місяць. Мамі треба зуби полікувати, татові — до кардіолога.
— На місяць? Максиме, чому ти не сказав?
— Я хотів написати, але вони вже у двері дзвонили.
— Так, — перебила Маргарита. — Ми з батьком будемо у великій кімнаті. Там ліжко нормальне. А ви в маленькій, на дивані. Вам, молодим, нічого не станеться.
Наталя повісила куртку.
— Давайте спочатку обговоримо. Я рано встаю, іноді маю нічні виклики. Вам зручніше буде в маленькій кімнаті, там диван розкладається. А спальню ми залишимо собі.
— Оце так зустріч, — протягнула свекруха. — Я ще валізи не розібрала, а ти вже правила встановлюєш?
— Я прошу домовитися. І продукти, будь ласка, не викидайте. Йогурт — це моя їжа.
Маргарита нічого не відповіла. Вона пройшла коридором до спальні, Наталя рушила за нею. Максим мовчки пішов слідом.
Свекруха оглянула ліжко, шафу, вікно з видом на парк. Потім помітила фотографії на стіні.
— А це хто?
— Моя бабуся.
— Ну то зніми.
— Що?
— Фотографії зніми. Не можу я спати, коли на мене зі стін чужа стара жінка дивиться. Як у морзі.
Наталя відчула, як похололи руки.
— Ні. Я їх не зніматиму.
— Що ти сказала?
— Це моя бабуся. І я прошу вас поважати наш дім. Ви приїхали в гості.
Маргарита повернулася до неї.
— Які ще гості? Ми у сина вдома! Що хочемо, те й робимо!
Наталя подивилася на чоловіка.
— Максиме. У сина вдома?
Він опустив очі.
— Відколи квартира моєї бабусі стала твоєю?
— Якої бабусі? — насупилася свекруха. — Максим її купив. Три роки тому!
— Максиме?
— Наталко, тут… Мама не так зрозуміла. Тобто я не так сказав…
— Що саме ти сказав?
Він важко видихнув.
— Що купив її сам.
— Навіщо?
— Вона знову почала про Миколку. Що я невдаха, що нічого не маю. А я стояв на балконі й… сказав. Просто вирвалося.
— І три роки ти мовчав?
— Вона вперше сказала, що пишається мною! — голос Максима затремтів. — Уперше, Наталко. Я не зміг потім зізнатися.
Маргарита розгублено переводила погляд із сина на невістку.
— Максиме, ти ж фотографії мені присилав!
— Присилав, мамо. Це наша квартира. Наталчина.
Наталя глянула на фотографію бабусі. Віра Миколаївна усміхалася, тримаючи маленьку онуку на колінах.
— То ти весь цей час розповідав їй, що купив бабусину квартиру? — запитала Наталя.
— Наталко, послухай… Тепер мама знає. Але іншим не обов’язково розповідати, правда? Нехай у Зарічному думають, що я купив. Тобі ж не шкода?
— Не шкода?
— Я не хотів тебе образити. Мама поживе тут місяць, заспокоїться…
— А фотографії? Їх теж зняти, щоб вона заспокоїлася?
Максим потер долонею обличчя.
— Можна ж на якийсь час перенести в іншу кімнату.
— Ні, Максиме.
Маргарита нарешті оговталася:
— Ага! Ти вирішила мого сина принизити! Перед батьками!
— Я нікого не принижувала. Це не я вигадала історію про покупку.
— Ти його дружина! Маєш підтримувати! Він голова родини, він тут головний!
Наталя чекала, що Максим хоч тепер зупинить матір. Але він сказав:
— Наталю, ну що тобі варто? Просто визнай, що я головний. Хоча б при батьках.
Вона кілька секунд дивилася на нього.
— Я платила за наші продукти, купувала тобі куртку, лікувала твої зуби. Вклала в ремонт свої заощадження. І ніколи тобі цього не пригадувала.
— Я ж теж меблі купував!
— Купував. І я була тобі вдячна. Але ти дозволяєш матері виганяти мене з моєї спальні й ображати бабусю. А тепер просиш ще й підтримати твою брехню?
Наталя дістала телефон, відкрила виписку з реєстру та простягнула свекрусі.
— Подивіться. Власник — Коваленко Наталя Андріївна. Підстава — спадщина за заповітом. Квартиру мені залишила бабуся. Максим її не купував.
Маргарита довго вдивлялася в екран. Потім вигукнула:
— Ошуканка! Ти нас усіх обманула! Три роки мовчала, щоб потім мого сина принизити!
— Рито, — пролунав із дверей голос Станіслава. — Це не вона нам збрехала. Це Максим.
— Мовчи, Стасе!
— Але ж це правда.
— Я сказала: мовчи! Син у біді, а ти його топиш!
Станіслав замовк. Вибачливо глянув на Наталю й вийшов у коридор.
Вона сховала телефон.
— Маргарито Станіславівно, Станіславе Петровичу, збирайте, будь ласка, речі. Вам треба сьогодні поїхати.
— Ти нас виганяєш? Літніх людей? На ніч?
— Зараз восьма. Останній автобус до Зарічного о пів на одинадцяту. Я викличу таксі до автовокзалу й оплачу.
— Ми до сина приїхали!
— Ви приїхали до мене. Просто не знали цього.
Свекруха ще довго обурювалася. Погрожувала розповісти всьому Зарічному, яка в неї невдячна невістка. Максим стояв біля вікна й мовчав.
Наталя пішла на кухню. Незабаром туди зайшов Станіслав.
— Наталко, огірки вам залишу. Рита солила, добрі.
— Дякую, Станіславе Петровичу.
Він пом’яв у руках ремінець від валізи.
— Ти вибач нас. Я ж підозрював, що щось не так. Звідки в Максима такі гроші? Але Рита раділа, а я мовчав. Сорок років мовчу.
Наталя не знайшла, що відповісти.
О пів на десяту Маргарита нарешті вдягла пальто. На порозі обернулася до сина:
— Максиме, ти з нами?
Він глянув на матір, потім на дружину.
— Мамо, я тут залишуся. Я ж тут живу.
Свекруха скривилася й вийшла. Станіслав мовчки зачинив за нею двері.
Максим сів навпроти Наталі.
— Ну от, поїхали. Давай поговоримо. Я ж просив пробачення. Ну збрехав мамі, хіба це так страшно? Ми п’ять років разом. Забудьмо, га?
— Ти не просив пробачення. Ти просив мене брехати разом із тобою.
— Я розгубився…
— Три роки розгублювався? Ти мовчав, коли твоя мати ображала бабусю. Просив мене визнати тебе господарем у моєму домі.
— Наталко, ну ми ж родина.
— Я подаю на розлучення. І прошу тебе з’їхати.
Він втупився в неї.
— Серйозно? Через квартиру?
— Не через квартиру, Максиме. Через те, як ти зі мною вчинив.
— Та ти жорстока! П’ять років прикидалася, а тепер показала, яка ти насправді!
— Збирай речі.
Він довго грюкав дверцятами шафи, щось бубонів про те, що вона пошкодує і залишиться сама. Наталя сиділа на кухні й чекала.
Близько пів на дванадцяту Максим виніс у коридор дві спортивні сумки та рюкзак. Кинув ключі на тумбочку.
— Ну й сиди тут зі своїми старими, — процідив він і грюкнув дверима.
Наталя зачинила замок і на мить притулилася спиною до дверей. Вона дуже втомилася, але разом із втомою відчула полегшення.
У спальні фотографії висіли на своїх місцях. Наталя поправила рамку, яку свекруха зрушила плечем, і тихо сказала:
— Я пам’ятаю, ба.
***
Дітей у них не було. За кілька днів Максим погодився подати спільну заяву, а через місяць їх розлучили.
Майно вони не ділили: квартира була Наталиною спадщиною. Максим забрав куплені ним диван і шафу. Наталя придбала собі нові.
Через тиждень після розлучення їй зателефонував незнайомий номер.
— Наталко? Це Станіслав Петрович.
— Добрий день. Як ви?
— Та нічого. Вибач, що турбую. Хотів сказати: я Риті все пояснював. Вона й досі не вірить, каже, що ти все підлаштувала. Але я на твоєму боці.
Наталя мовчала, слухаючи його.
— Бабуся у тебе, видно, хороша людина була, — додав він.
— Дуже хороша, Станіславе Петровичу.
— Ну от. Ти бережи квартиру. І себе бережи.
Після дзвінка Наталя ще якийсь час сиділа з телефоном у руці. На душі було тепло.
***
На початку грудня в Зарічному похолодало. Валентина та Зоя Федорівна ненадовго вийшли до лавочки біля під’їзду. До них приєдналася Маргарита Станіславівна.
— Ритусю, — згадала Валентина, — як ви до Максимка з’їздили? Квартира гарна?
Маргарита поправила хустку.
— Хороша. Двокімнатна, біля парку.
— А ремонт як? Він сам робив?
Маргарита розтулила рота, але не відповіла.
У цю мить із під’їзду вийшов Станіслав Петрович із відром сміття. Зупинився біля лавочки.
— Немає в нього квартири, Валю, — сказав він. — Це Наталчина квартира. Їй бабуся залишила, а Максим собі приписав. Тепер вони розлучилися, він кімнату знімає.
Валентина аж рота відкрила. Зоя Федорівна подивилася на Маргариту.
Та сиділа, втупившись у свої рукавички, і мовчала.
Станіслав кивнув сусідкам і поніс відро до сміттєвих баків.