– Мамо, ти б не могла взяти Рекса на тиждень? — Олена стояла на порозі із дорожньою сумкою. Під оком темнів синець, але вона повернулася іншим боком обличчя, щоб я не побачила цього одразу.

— Щось сталося?

— Та нічого, просто Діму почав дратувати Рекс. Гавкає на нього постійно. Не збагну, що з ним.

Вона говорила швидко, пальці тремтіли на повідку. Рекс сидів мовчки, голову опустив.

Зазвичай він тішився під час зустрічі зі мною, стрибав, радісно лизав руки. А тут ніби знітився.

– А що з оком, Олено?

– Впала. На сходах послизнулась.

Вона так і не подивилася мені у вічі, поцілувала в щоку і пішла до ліфта. Я взяла повідець, і Рекс раптом тихо заскавчав їй услід. Сумно, жалібно. Ніколи такого не чула від нього.

Рекс майже не торкався корму. Лежав біля дверей, прислухаючись до звуків на сходах.

Я намагалася його відволікти – кидала м’ячик, кликала. Він підходив, нюхав, але грати не хотів. Тільки лягав назад.

На третій день, почувши, як у сусідів заробив дриль, Рекс метнувся до мене і притулився. Коли дриль стих, він все одно сидів поруч та тремтів.

– Що з тобою, хлопче? — я гладила його по голові.

Він дивився в очі та тихо скиглив, ніби намагаючись пояснити.

Увечері зателефонувала Олена:

– Як Рекс?

– Сумує. Їсть погано. А у вас як справи?

– Все нормально. Діма просив вибачення. Говорить, нервовий був.

– А за що перепрошував?

Пауза.

– Посварилися ми трохи. Все владналося.

Я хотіла продовжити розмову, але вона швидко попрощалася.

За тиждень прийшов зять. Завжди здавався мені ввічливим, з міцними руками, працював вантажником.

– Галино Петрівно, Олена каже, сумує за собакою. Я за ним.

Я покликала Рекса. Він вийшов, побачив Діму і завмер. Шерсть стала дибки, він відступив.

– Рекс, іди но сюди, – сказав Діма.

Собака не ворухнувся. Загарчав. Тихо, але виразно.

– Зовсім озвірів, — насупився Діма. — На мене кидається. Думаю, хай у вас залишається. Через нього ми з Оленкою вічно сваримося.

– Ні, – відповіла я. — Якщо Олена сумує, Рекс має бути з нею.

Діма ступив уперед. Рекс загавкав, голосно, різко. Встав між нами.

– Чого це він?

– Не знаю… — сказала я, хоч розуміла: знаю, але боюся визнати.

Діма різко смикнув повідець. Рекс рвонувся, задихаючись від натягу. Я побачила в нього на шиї потертість від нашийника. І у Діми на руці — подряпини.

– Що це?

– Та пес учора. Хотів його відучити гавкати, а він у відповідь пазурами.

Він сховав руку, але я вже зрозуміла.

Рекс пішов з ним, скигливши до самого ліфта. Я не спала всю ніч. Вранці поїхала до Олени.

Вона відкрила в окулярах.

– Мамо, ти чого з ранку?

– Чому в окулярах?

– Очі болять, кон’юнктивіт.

– Знімай.

Вона зняла. Синець жовтий, не свіжий. На носі садна.

– Хто вдарив?

– Я ж казала — упала.

– Переніссям вперед не падають. Де Рекс?

– На балконі. Діма його там замкнув. Сказав, буде там сидіти, доки не навчиться мовчати.

На балконі Рекс лежав у кутку. Підійшов, мляво махав хвостом. На шиї натертість від тугого нашийника. Я послабила його.

– Він тебе захищав, Олено. Бачив, як Діма підіймає на тебе руку.

Олена сіла на диван, сховавши обличчя в долоні:

– Мамо, я не знаю, що робити. Квартира його. Роботи в мене нема. Якщо не заберу Рекса, він точно його вб’є. Вже погрожував викинути з балкона.

– Їдь до мене. З Рексом. Розберемося.

– А як він знайде нас?

– Нехай. Головне — ти у безпеці. Ти зі мною.

Діма поїхав у відрядження. П’ять днів – достатньо. Зібрали документи, ліки, мінімум одягу. Рекс весь час був поряд.

Олена поклала у сумку миски, корм, іграшки.

– А якщо він скаже, що я собаку вкрала?

– Рекс же оформлений на тебе, – нагадала я. — У ветеринарному паспорті стоїть твоє прізвище.

Дорогу додому Рекс провів на задньому сидінні, притулившись до Олени. Поклав морду їй на плече і не рухався. Таксист, дивлячись у дзеркало заднього виду, зауважив:

– Розумний пес. Мабуть, відчуває, що господині нелегко.

Перші дні ми з побоюванням реагували на будь-який дзвінок або шарудіння біля дверей. Діма, повернувшись із відрядження, дзвонив без кінця, кричав, вимагав, щоб Олена повернулася.

Потім почав приїжджати, бив у двері, сипав погрозами. Ми не відчиняли. Рекс сідав біля входу і гарчав, глухо й наполегливо.

Якось він простояв біля під’їзду весь вечір. Ми спостерігали з вікна, як він ходив туди-сюди, палив, говорив телефоном. Рекс, побачивши його, загарчав біля вікна.

– Мамо, а якщо він зірветься? Вломиться?

– Рекс нас не залишить. Він із нами.

І справді, він немов зрозумів свою роль. Ночував біля дверей.

Супроводжував нас до ліфта та зустрічав біля порога. Мов знав: він тепер наш захисник.

Олена влаштувалася касиром у магазин. Зарплати ледь вистачало, але ми голодними не були.

Вечорами втрьох сиділи на кухні, пили чай, обговорювали день. Рекс лежав біля ніг, іноді клав голову то мені, то Олені на коліна.

Дзвінки та візити Діми припинилися. Олена якось упустила:

— Бачила його біля метро з новою. Молода, вся при параді. Схоже, знайшов заміну.

— Може, він буде з нею іншим?

– Ні, мамо. Такі не змінюються.

Рекс помітно пожвавішав. Знову з апетитом грав із м’ячем. Але став більш настороженим.

На прогулянках вивчав перехожих, особливо чоловіків. Дітей і жінок зустрічав із добродушністю, а от до чоловіків придивлявся. Особливо до тих, хто говорив різко чи жестикулював.

Нещодавно нетверезий сусід намагався знайти квартиру. Шумів, лаявся. Рекс мовчки підвівся, став у проході, шерсть піднялася дибки, гарчав загрозливо. Той одразу відступив.

— Молодець ти в нас, — похвалила я його, погладивши по голові. — Став справжнім вартовим.

У магазині я зіткнулася з Ніною Василівною:

— Олена, кажуть, пішла від чоловіка?

– Пішла.

— А він таким пристойним здавався…

— На людях усі пристойні.

— А як ти зрозуміла, що він її ображав?

– Рекс підказав.

Вона здивувалася:

— Та годі? Що собака може підказати?

– Ще як може. Він не бреше. Якщо гавкає чи гарчить — отже, відчуває загрозу. Головне – прислухатися.

Розповіла про це Олені. Вона розчісувала Рексу спину:

— А він намагався мене попередити, — тихо сказала. — Спершу просто гарчав. Потім між нами вставав, коли Діма підвищував голос. А востаннє — кігтями його зачепив, коли той мене за волосся схопив.

– І як Діма?

— Погрожував викинути Рекса з балкона. А я більше за пса злякалася, аніж за себе.

Рекс глянув на неї, вона обійняла його.

— Вибач, друже. Не одразу зрозуміла, що ти мені намагався сказати.

Він тихенько лизнув її в щоку і ліг поруч.

Минуло три місяці. Олена оформила розлучення, Діма не заперечував. Тепер ми втрьох: я, донька та Рекс. Живемо скромно, але мирно.

Рекс став спокійнішим, але завжди напоготові. Проводить Олену до зупинки, зустрічає ввечері. На прогулянках оцінює перехожих, особливо чоловіків без агресії, але з увагою.

Нещодавно у гості заглянув мій давній друг Михайло. Рекс одразу напружився, сів біля дивана.

Михайло спокійно простяг йому руку, дав понюхати, говорив тихо. За пів години Рекс підійшов сам і дозволив себе погладити.

– Мудрий собака, — зауважив Михайло. — Розбирається у людях.

– Шкода, що ми не завжди вміємо їх розуміти, – відповіла я.

Тепер, якщо Рекс на когось гарчить, я придивляюся. Жодного разу не помилився: всі, хто викликав у нього підозру, справді виявилися неприємними.

Вчора Олена сказала:

– Мамо, я більше нікого не боюся. З Рексом я в безпеці.

– А я знаю, ти тепер нікому не дозволиш себе образити.

Вона посміхнулася, почухала Рексу за вушком. Він задоволений зітхнув і ліг на диван між нами.

За вікном йшов дощ. У квартирі пахло борщем та шерстю. Ми сиділи разом. Тихо. Надійно. Без страху.

Ось воно, щастя. Непомітне, без пафосу. Коли поряд ті, хто по-справжньому любить та охороняє. Навіть якщо це просто собака з розумними очима та великим серцем.

Ставте вподабайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?