– Мамо, нам із малюком доведеться в тебе побути… – донька Олеся схвильовано дивилася на Тамару. – У Сашка болить животик, я боюся, що коли ми поїдемо автобусом, йому стане ще гірше.
– Залишайтеся, звісно, я зараз принесу ліки. Я ж нещодавно якраз поповнювала аптечку на такий випадок, – Тамара метнулася до шухляди й дістала коробку з медикаментами. – Дивно… Я точно пам’ятаю, що купувала сироп від болю в животі!
– Може, є щось інше? І я з собою нічого не взяла, зовсім розслабилася… – Олеся вже пошкодувала, що приїхала до матері з сином на інший кінець міста без підготовки.
– Є тільки ось це… – Тамара простягла дешеві таблетки, які дитині страшно було давати.
– Я збігаю в аптеку.
Поки донька мчала за ліками, від переживань за онука в Тамари підскочив тиск і розболілася голова.
Зазвичай жінка не мучилася від гіпертонії, але все ж при нагоді купила кілька препаратів, які їй радив терапевт. Однак у фірмових коробочках виявилися порожні блістери.
– Господи! Як таке взагалі може бути?! Я ж нещодавно купила нову пачку! – Тамарі здалося, що вона просто втрачає глузд.
Ба більше, у ящику з ліками було підозріло порожньо. Зник навіть корінь женьшеню на спирту, який подруга привезла їй із Китаю!
У підсумку Тамара ледь відшукала потрібну пігулку в сумці. Далі клопоти про онука трохи відволікли її, але ненадовго.
Щойно хлопчикові полегшало, жінка вирішила викликати таксі й відправити доньку з малим додому.
– У тебе є готівка? Я коли замовляла через додаток, випадково поставила оплату готівкою, – згадала Тамара, викликаючи машину. – Якщо скасувати, рейтинг знизиться, а ще й поїздка стане дорожчою.
– Мамо, я зараз узагалі не ношу з собою готівку. Усе на картці… – розгубилася Олеся. У гаманці в Тамари теж була тільки картка та трохи дріб’язку.
– Зараз гляну у “схованку”.
Тамара швидко відчинила шухляду столу, де лежав конверт із подарунком. Місяць тому в неї був ювілей, і їй подарували гроші.
Частину вона вже витратила, а решту необачно залишила в конверті. Та тепер замість п’яти тисяч у “схованці” лежала лише тисяча.
– Ось… бери, – розгублена Тамара подала доньці останню купюру. Вона не розуміла, куди поділася решта грошей.
– А якщо решти не буде?
– Тоді попросиш, щоб тебе підвезли до банкомата, і знімеш гроші.
– Напевно, простіше просто замовити таксі ще раз.
– Ти маєш рацію. – Тамара подивилася на час очікування і… скасувала машину.
Олеся з онуком усе ж поїхали, а Тамара, втомлена після такого нервового дня, прилягла.
– Таміло, я вдома! Є щось на вечерю? – чоловік повернувся від своєї матері.
– А що, вона тебе не нагодувала?
– У неї особлива дієта. Я таке не люблю. Мені б курочки… Та ще й із хрусткою скоринкою! Може, посмажиш?
– Я втомилася, Сашко з Олесею були… – Тамара розповіла, як минув день. – До речі, ти не знаєш, де гроші?
– Ну… взагалі знаю. Мама скаржилася, що ми їй не допомагаємо, а в неї там щось із фіранками сталося. Загалом дав їй грошей, щоб нові купила.
– А чому мені не сказав, що взяв гроші? – Тамарі не сподобалося, що в чоловіка з’явилися таємниці.
– Та я думав, що ти не встигнеш помітити. У мене ж зарплата… Збирався повернути.
– І що? Де зарплата?
– Та затримали. Обіцяли наступного тижня віддати.
– Треба було Вірі Петрівні наші фіранки віддати.
– Вони їй за кольором не підходять… – чоловік відвів погляд.
Тамара лише махнула рукою. Головне, що зникнення знайшлося.
За кілька днів вона зателефонувала доньці, щоб дізнатися, як почувається онук.
– Усе добре, вже одужав. Мамо, пам’ятаєш, ти казала, що в тебе після ремонту залишилися старі фіранки? Можеш мені їх віддати?
– Бери, – Тамара знизала плечима. – А тобі навіщо?
– Свекруха хоче повісити нові на дачі… Вони, звісно, будуть завеликі, але нічого. Зате гарні.
Тамара пішла на балкон, щоб знайти старі штори, та пакет виявився порожнім.
– Та що ж це за справи в моїй хаті кояться?! Усе зникає!
Вона перерила всю шафу, зазирнула в інші шухляди, у прання, серед рушників і суконь. Але так нічого і не знайшла.
– Доню, я, мабуть, їх викинула, – прошепотіла Тамара, червоніючи. Насправді вона нічого не викидала й добре пам’ятала, де вони лежали ще кілька тижнів тому.
– Гаразд… – зітхнула Олеся. Було соромно відмовляти свекрусі, але іншого виходу не було.
Можливо, Тамара й забула б про ті нещасні фіранки, якби не один випадок. Через місяць у свекрухи, Віри Петрівни, був день народження. І як на зло, захворів чоловік, тож Тамарі спало на думку поїхати з подарунками разом із донькою, без нього.
Віра Петрівна відчинила двері й аж ахнула.
– З днем народження! – Тамара з Олесею стояли на порозі з квітами та тортом.
– Ой… як несподівано… а я й не хотіла святкувати. У моєму віці це вже не свято… – Віра Петрівна не дуже хотіла впускати гостей до хати.
– Та нічого, нам і не треба столу з делікатесами. У нас торт, а від вас потрібен тільки окріп. Ми ще й гарний чай привезли, – Тамара дістала з пакета подарункову упаковку чаю. Довелося Вірі Петрівні впустити гостей і піти ставити воду.
– Давно ми тут не були, – прошепотіла Олеся.
– Це точно. Піду запитаю, чи не треба чимось допомогти.
Тамара заглянула на кухню й завмерла.
– Це ж мої фіранки… – На вікнах у свекрухи висіли ті самі зниклі фіранки.
– Що? – Віра Петрівна вдавала, ніби не розуміє, про що мова.
– Це фіранки з нашого вікна, – повторила Тамара.
– А… Так… Мій синочок віддав. У вас вони просто без діла лежали, а мені дуже треба. Старі кіт порвав…
– Але ж вам син дав гроші на нові. Сказав, що наші кольори вам не підходять.
Віра Петрівна почервоніла, щось пробурмотіла й швидко схопила тацю, понісши її до вітальні:
– Чай охолоне, ходімо.
Вона дістала з шухляди настоянку з женьшеню, схожу на ту, що зникла в Тамари, і налила собі в чай.
– А звідки це у вас? – запитала Тамара.
– Та я й не пам’ятаю… Хтось подарував, – зніяковіла Віра Петрівна.
Тамара відразу зрозуміла, що це її настоянка. Ба більше, внутрішній голос підказав, що й інші свої зниклі ліки вона цілком може знайти в ящику свекрухи.
Мабуть, Віра Петрівна вирішила, що може “позичати” у сина все, що їй потрібно…
І все ж це питання Тамара піднімати не стала, її більше хвилював обман чоловіка. Тому, коли повернулася додому, влаштувала йому допит.
– Зізнавайся, куди поділися мої гроші?! На кого витратив? – з порога накинулася вона на нього.
– Які твої?! – спитав чоловік.
– Ті, що в конверті лежали! Я все знаю, твоя мати зізналася! Тож не відвертишся!
– Ну, то навіщо питаєш? Якщо знаєш… – чоловік опустив очі.
– І це давно у вас?
– Давно…
– Ах ти ошуканець! – Тамара замахнулася сумочкою й почала його лупцювати.
– Та за що?
– За те, що на чужу бабу витрачаєш мої гроші!
– Яку ще чужу?! Я просто допоміг матері… і час від часу допомагаю.
Тамара перестала гупати по чоловікові. Вона подумала, що в нього завелася інша, якщо він збрехав про гроші та фіранки. А виявилося, що це Віра Петрівна всіх обвела навколо пальця.
Прийшовши в гості до сина, вона забрала фіранки, а йому сказала, що вони не підійшли, і попросила грошей на нові. Свекруха вирішила, що ніхто не побачить її вікно зі старими шторами, бо гостей вона кликала вкрай рідко.
Звісно, провини за собою Віра Петрівна не відчувала. Навпаки, їй дуже сподобалося отримувати допомогу від сина, але цих грошей їй було мало. Тож вона вигадала план.
– Таміло, син сказав, що ти збираєшся віддати старі речі на благодійність. Ти поки не віддавай, я приїду, заберу все, що краще.
– У мене є знайома, вона живе на одну пенсію, діти їй не допомагають… Ходить у драному одязі, як жебрачка. А жінка ж шановна, у минулому педагог!
Тамарі стало ніяково, що хтось у наш час не може дозволити собі нові речі, і, звісно, вона погодилася. Більше того, Тамара ще й поклала в сумку кілька майже нових речей, які сама не носила.
Віра Петрівна з радістю все забрала.
І знову Тамара вже забула про ті сукні та кофточки, якби на одному зі свят свекруха не з’явилася в сукні Тамари.
Віра Петрівна не знала, що невістка запрошена до далеких родичів, і вбралася в “нову” сукню. Сиділа вона на ній жахливо.
Тамара навіть пошкодувала, що віддала її, майже нову, в такі недбайливі руки. Сама ж вона прийшла у старій сукні, бо не мала можливості купити щось до свята.
– А я ось… знайомій цю не віддала, – незграбно виправдалася свекруха. – Надто вже святкова.
Тамара нічого не відповіла, а потім поскаржилася чоловікові.
– Краще б твоя мати відразу сказала, що їй потрібні речі, тоді все не виглядало б так безглуздо…
– Мама просто соромиться просити, – відповів чоловік, і Тамара вирішила поставити крапки над “і”.
– Віро Петрівно, якщо вам щось треба, то краще кажіть прямо. Чим зможемо – допоможемо, – сказала Тамара.
– Я подумаю, – з хитрою усмішкою відповіла Віра Петрівна.
Думала вона недовго. Уже в середині наступного дня зателефонувала невістці:
– Таміло, моя подруга в скруті, їй дуже треба, – завела стару пісню Віра Петрівна. Цього разу Тамара вирішила грати за її правилами:
– А що треба? Ви скажіть, я куплю й привезу.
– Ні, Таміло, ти не зрозуміла! Краще грошима дай. Певну суму. А вона вже сама все купить.
Тамара трохи розгубилася від такої заяви. Поки вона мовчала, Віра Петрівна продовжила:
– Ось номер картки. Щоб не телефонувати щоразу, ти щомісяця переказуй чотири тисячі. А подруга сама вирішить, як ці гроші витратити.
– Вибачте, Віро Петрівно, але ні. Віддати речі — це ще куди не йшло. А ось утримувати — це вже занадто. І взагалі, що за дурницю ви придумали з тією подругою?
– Та це ж очевидно, що картка прив’язана до вашого номера! – Тамара була вражена нахабством свекрухи.
– Ну добре! Я все скажу! Від вас не діждешся допомоги! Жадібні ви, усе собі. От і доводиться викручуватися! Я ж не можу жити на одну пенсію!
– Ми вам пропонували посидіти з правнуком, щоб підзаробити, але ви відмовилися, – суворо нагадала Тамара.
– Мені вже пізно такі стреси переживати. Та й взагалі, ви повинні мене утримувати! Я у вас одна! Мати!
– Може, ви й мати, але не одна. А якщо забули, то поїдемо перевіряти голову. А заодно з’ясуємо, чому ви тягаєте з нашого дому ліки, продукти та речі! – відповіла Тамара й, похитавши головою, скинула виклик.
Вона зробила висновки й вирішила пильніше придивлятися до поведінки Віри Петрівни. За розповідями подруг такі витівки могли свідчити про старечу хворобу мозку, тож тепер Тамара навіть зраділа, що свекруха не стала няньчитися з правнуком. Мало що…
Онук — це не фіранки, за ним потрібен уважний догляд.
Відтоді Віра Петрівна поводилася стриманіше й чужих речей більше не брала: боялася, що діти відправлять її на обстеження до спеціальної установи, де не буде ні фіранок, ні суконь, ні звичного життя. Як кажуть, допомогло нашій мамі…