Віра була на цвинтарі. Вона ховала свого чоловіка Олександра… Раптом, звідкись збоку, до Віри підійшла якась незнайома жінка. Це сталося в той момент, коли вже все закінчилося, і родичі й близькі покійного поверталася до автобуса. Той мав відвести всіх у кафе на поминки… – Прийміть мої найщиріші співчуття, – тихо сказала незнайомка Вірі, й скорботно опустила очі. – І ще одне… Прошу вас… Навіть, благаю! Вибачте мені за все! – Що-о-о? – Віра не розуміла про що та говорить.

– За все, кажу, вибачте. За мій обман, який, я впевнена, приніс вам багато переживань. Мені здається, що в тому, що не стало Олександра і я трошки винна. Але головне, знайте, що я вас у тому листі обманула. Між нами нічого так і не було…

– Стривайте… – сказала Віра і вже уважніше подивилася на незнайомку. – А ви, власне, хто така?

– А ви ще не здогадалися? Я – Надія.

– Яка Надія?

– Ну… Та сама…

– Я вас не розумію… – Віра уважно вдивлялася в обличчя тієї дивної жінки. – Ми, здається, з вами не знайомі.

– Ну так. Ми не знайомі. Але я вам одного разу написала листа… Не дуже хорошого… – і жінка знову опустила очі. – Досі згадую недобре той день, коли я зважилася на такий підступ…

– Слухайте, Надіє, я вас – взагалі – не розумію! – ще раз повторила Віра, і раптом її осяяло. – Ви що з моїм чоловіком… У вас щось з ним було?!

– Ну так… – спочатку кивнула жінка, а потім, раптом, закивала негативно головою. – Тобто ні! Навпаки! Нічого не було!

Але колись я дуже хотіла, щоби у нас з ним щось було. У свій час я цього дуже хотіла. Двадцять п’ять років тому. Бо була закохана в нього.

– Так? – Віра раптом злякалася. – А він у вас?

– Він? Ні, він просто зі мною працював. Ми разом працювали в одному відділі.

– Працювали? І все?

– Ну так. А я хотіла, щоб він звернув на мене увагу. Чекайте… – жінка зробила здивовані очі. – А ви що, про мене нічого не знаєте? Зовсім?

– А звідки я могла про вас знати?

– Як?.. – жінка розгубилася. – Ви ж мали отримати від мене листа. Я там все про себе докладно написала. І про почуття, і про… Я дуже набрехала в тому листі, але… Я його написала…

– У якому листі?! Запевняю вас, жодного листа я не отримувала від вас.

– Але ж цього не може бути! – ахнула Надія. – Я сама особисто кидала листа у вашу поштову скриньку. Дочекалася, коли Олександр вийде з вашого під’їзду, зайшла до нього, і кинула листа у вашу скриньку. Квартира п’ятдесят два. Правильно? Я написала на конверті, що він для вас особисто! Ви мали його прочитати! Я впевнена, що ви читали його!

– А що в ньому було?

– Що у нас з вашим чоловіком кохання, і що ми давно… – Надія зробила паузу. – Що ми з ним коханці були… Іноді…

– Навіть так? – Вірі стало важко дихати. – Як це неприємно…

– Так, я згодна. Тим більше, що нічого такого в нас і не було. Точніше, було, але тільки в моїх мріях. Я була дуже нерозумною закоханою дівчиною, і мені здавалося, що ви, отримавши цього листа…

– Можете не продовжувати… – скривилася вдова. – Значить, з моїм чоловіком у вас нічого не було? Це точно?

– Клянуся.

– А навіщо тоді ви мені все це розповіли?

– Як? Я ж думала, що ви тоді прочитали листа, й у все повірили. Але чомусь не виставили Олександра. Я думала, ваше кохання було затьмарене, і… Ви весь цей час жили і переживали…

– Помовчте! – знову скривилася Віра. – Господи, ну, навіщо, навіщо ви з’явилися? І саме сьогодні? Цього похмурого дня…

– Щоб ви дізналися, що у нас з Олександром нічого не було.

– Та я й так це знала. Якби щось було, я, мабуть, відчула б.

– Але чому мій лист до вас не дійшов?

– Звідки я знаю? – знизала плечима Віра. – І раптом спитала: – Ви на поминки підете?

– Ні, ви що? – злякалася Надія. – Я не можу… Я не маю права…

– Припиніть! Ходімо в наш автобус, і поїдемо в кафе Це ж поминки.

– Ні-ні! Я не піду!

– Ну, тоді ми вас хоча б до маршрутки довеземо.

– Ні. Мене на парковці чоловік чекає. У машині. Я сказала йому, що ховаю колегу.

– І тут ви збрехали? – з докором сказала Віра. – Знову?

– Чому збрехала? Ми ж з Олександром, і справді, працювали разом. Хоч і дуже давно…

Надія, не прощаючись, розвернулася, і квапливо попрямувала до автомобіля чоловіка.

Коли Віра повернулася з поминок додому, її зустріла старенька мати. На цвинтар вона не поїхала, за станом здоров’я.

– Як все пройшло? – запитала сумно теща покійного.

– Якось пройшло… – важко зітхнула Віра. – Поховали… Скажи мені, мамо, це ти взяла зі скриньки листа від Надії, і мені не передала?

– Листа? – мати підвела брови. – Від якої ще Надії?

– Від жінки на ім’я Надія. Це було двадцять п’ять років тому. Ти брала з поштової скриньки листа, адресованого мені особисто?

– Ох, від жінки… – мати кивнула, й неохоче зізналася: – Від тієї, яка нібито коханка з твоїм чоловіком? Невже вона приходила на цвинтар?

– Приходила…

– І сталося пізнє зізнання у зраді. Точніше – в обмані.

– Значить, це ти… – невдоволено скривилася Віра. – Ти прочитала листа, і… Куди ти його поділа?

– Куди-куди… Викинула.

– І все?

– А що мені треба було робити? Віддати його тобі і розвалити вашу сімʼю?

– Але чому ти тоді зрозуміла, що ця жінка бреше?

– Ну, я не одразу це зрозуміла…

Віра здивовано глянула на матір.

– Не одразу? А коли?

– Коли сходила до Олександра на роботу.

– Що? Ти ходила? До нього на роботу?

– Ну, так… Нібито випадково зайшла, з якогось несуттєвого питання. Заодно познайомилася там з деякими людьми, і тихенько дізналася, хто така, ця Надя.

І навіть подивилася на неї здалеку. Дурненька… Молоденька й дурненька….

А ти б, звісно, прочитавши це, влаштувала сварку, і виставила чоловіка з дому. Я ж тебе знаю.

Віра важко зітхнула.

– Мамо, читати чужі листи недобре…

– Ну звісно… – погодилася мати. – Я ж тебе цього сама й навчала. – Так робити дуже недобре.

Але в окремих випадках, це, виявляється, рятує сім’ю!

Дивно й неправильно, але… Це – факт!