— Одна ти будеш. Зростом майже 1,90, ваги чималої. Була б худа, так хоч на подіум. А тут? Хто на таку громилу зазіхне? — журилася тітка Каетрина, дивлячись на Віру, яка стояла біля дзеркала і дивилася на себе.
Над нею в школі сміялися. І прізвиська давали образливі. Іншим дівчатам носили портфелі, кликали на побачення, вона ж тільки стусани отримувала.
Віра була дуже доброю і товариською. І одного разу з нею спробувала подружитися Ліда. Віра розквітла. Нарешті в неї подружка з’явилася! Можна одне одному розповідати всі дівочі секрети, гуляти разом.
А потім почула в коридорі розмову Ліди з однокласницями:
— Я спеціально з Віркою дружу. Тому що вона страшна і велика. На її тлі навіть я здаюся крихітною і симпатичною! — сміялася подружка.
Так Віра залишилася знову сама. Школа закінчилася. Потрібно було вчитися. Тітка Катерина, яка виховувала дівчинку (батьків Віри не стало, коли вона була маленькою), радила їй іти на модних бухгалтерів та економістів.
А Віра мріяла стати кухарем. Вона дуже любила готувати. Нехай навіть пригощати було нікого. Сама їла мало. А те, що була велика вага — так комплекція така, проти природи не попреш.
Одного разу Віра виснажувала себе тренуваннями. Схудла. Та тільки як кинула, вага знову повернулася. Та ще й у подвійному еквіваленті.
— Навіщо тобі в кухарі? І так-то он, у жодні двері скоро не ввійдеш! — зітхала тітка Катерина.
Вона була схожа на Вірину маму, невисока, худенька. А Віра пішла в батька, доброго вгодованого велетня. Тільки вона тата від цього не менше любила.
І навіть раділа їхній схожості. І тато б радів, якби залишився живим. Віра була в цьому просто впевнена. А не соромився б її, як тітка Катерина. І не шпиняв би з будь-якого приводу.
— Піду на кухаря. Вирішила так, — відповіла Віра.
Вступила без проблем. Готувала вона так, що тим, хто спробував, хотілося добавки і тут же рецепт вимагали. У неї навіть звичайна смажена картопля виходила по-особливому. Тому що клала Віра туди і сир, і майонез, і різні спеції.
Свої хитрощі кулінарні були. Страви готувала з душею. Вивчилася. На роботу влаштувалася. Перше, що вирішила зробити — з тіткою роз’їхатися.
Сил слухати про те, що вона товста, страшна, та інше не було. Тільки тітка Катерина почала сваритися. Не хотілося їй знову в кімнатку в гуртожитку повертатися.
Але квартира за законом Віри була. У 18 років вона в права вступила. Належала її мамі й батькові.
— Виростила! Скільки сил у тебе вклала! Пестила, плекала. А ти? Стару жінку в гуртожиток виганяєш! — кричала тітка Катерина.
Віра подумала і вирішила квартиру розміняти. Тітка не дуже-то її любила. І прав на її житлоплощу зовсім не мала. Тільки вона була єдиною рідною людиною. Та й за Віра була дуже доброю і жалісливою.
Житлоплоща знаходилася в гарному районі. Тому обмін знайшли з легкістю. На двокімнатну й однокімнатну. Парадокс у тому, що Віра двокімнатну квартиру тітці віддала.
Мовляв, у тієї ж син приїжджає з дружиною та онуками, треба десь зупинятися. А вона самотня. Їй навіщо дві кімнати? Після цього випадку тітка Віру справді полюбила.
— Віра, ти чого така довірлива? Навіщо від батьківської квартири тітці віддала великий шматок? Я тут вибач, вашу розмову одного разу послухала. Як вона тебе тільки не називала! Після такого не те що квартиру, послати далеко треба, — хитала головою начальниця Віри.
— Та мені не шкода. Рідна ж! Вона й справді літня, куди їй на старості років у гуртожиток? Мене вона в дитячий будинок не віддала, вже як-не-як виховала. А на слова ці я не ображаюся. Якщо така вродилася, то що тут зробиш? — відповіла Віра.
Ну, а далі йшла додому в дощ. У пакета ручка лопнула. Картопля по калюжах покотилася. Віра мало не заплакала. Це тільки в кіно граціозні красуні розсипають невимушено апельсини. І до них тут же біжать брутальні чоловіки-лицарі. А вона хто? 36-річна велетень. Самотня. Нікому не потрібна.
— Дівчино… Ви це… Розсипали тут. Дівчино, я допоможу! — пролунало позаду.
Віра озирнулася. Подивилася вниз. Невисокий чоловік посміхався їй і простягав картоплю. Поки Віра міркувала, що йому відповісти, він грюкнув себе рукою по лобі, дістав із кишені пакет і почав туди картоплини жваво складати.
— Дякую, — зітхнула Віра.
До цього їй ніхто не допомагав. Ніколи. Добрий знак, мабуть. Хотіла далі йти, та незнайомець не дозволив.
— Дівчино! А давайте, я вас підвезу! А то у вас і парасольки-то немає!
— Ви на машині? — невідомо навіщо запитала Віра.
— Я? На автобусі! — відповів той.
Чорнявий, чорноокий, спритний. На зріст маленький такий. Вона перепитала:
— На автобусі?
— Та шофер я! Якраз ось закінчую, дивлюся — дівчині красивій допомогти треба! — незнайомець продовжував усміхатися.
І тут Віру прорвало. Може, далася взнаки втома. Або ще щось. За нею і не доглядав ніхто жодного разу. Тільки Геннадій із сусіднього будинку. І то, коли наодинці опинилися, не витримав, тут же зашепотів:
— У мене ніколи такої великої жінки не було! Це, напевно, щось!
Віра його виштовхала. Чоловіки були якось менші за неї. Навіть високі. І собі вона завжди здавалася такою незграбною. Ну непара нікому, як не дивись! Якщо тільки велетень із дитячих казок вибіжить! І тут цей!
— Знущаєтеся, так? Щодо красивої! Смійтеся на здоров’я! — і Віра мало не заплакала.
А чоловік здивувався. Вона по очах бачила. І абсолютно щиро відповів:
— Чого ж знущаюся? Хто сміється? Ви й справді красива!
— Та ну? З таким зростом і вагою? — усміхнулася Віра.
— Що не так? Що зі зростом і вагою? Усі ми в цей світ різними приходимо. Ображатися тепер та себе ненавидіти? Ні вже.
Я себе люблю таким, яким уродився. Якби всі чоловіки красені були красенями, нудно б жилося. Не вважаєте? А ви чарівна! Я таких ще не зустрічав! — і втупився на Віру в повному захопленні.
Вона сіла в автобус. Дощик все сильніше лив. Вирішила доїхати та попрощатися. Але новий знайомий — представився, Віктром його звуть, одразу потягнув картоплю їй на поверх. Вірі нічого не залишалося, як проявити гостинність і запросити його на чай.
Він сидів на стільчику. Маленький, мокрий, як горобчик. Ще дорогою зупинився біля магазину, торт купив, морозиво, фрукти. І навіщось м’яку іграшку. Вірі вона дуже сподобалася. Віктор її погляд перехопив і купив цього зайця. Віра себе відразу дівчиськом відчула.
— Може, їсти хочете? У мене борщ, голубці, — запитала Віра.
Віктор радісно закивав. З’їввсе. Зніяковіло попросив ще. І зізнався, що такого смачного борщу жодного разу не їв!
— Я один живу. Усе локшину заварюю. Ніколи. До чого ж у вас добре та смачно! Як у раю! — сказав Віктор.
— Ой, таке говорите! — розсміялася Віра.
Тільки цього разу абсолютно щиро. А він усе їй казав, що в неї ямочки на щоках красиві. І посмішка чудова. Сусідкам на лавочці було від чого роти пороззявляти.
Віра і Віктор почали зустрічатися. Сміялися над ними. І пальцем показували. А вони йшли вулицею. Він, такий малесенький порівняно з нею. Але це потім перестали помічати. Віктор став здаватися вищим, чи що.
А Віра, навпаки, дівчина і дівчина. Навіть тендітність у ній побачили. І перестали обговорювати. Самодостатні вони ходили і закохані. І так він на неї дивився, що навіть інші красуні заздрили.
У Віктора двокімнатна квартира була. Ось вони її та Вірину після на трикімнатну квартиру обміняли та ремонт гарний зробили. Дачу купили.
Випадки курйозні бували, та вони з гумором на них реагували. Одного разу відпочивали, а Віктор у лісі на скло наступив. Лікарня недалека була, Віра нікого викликати не стала. Схопила його на руки та прямо туди.
Очевидці потім розповідали:
— Чого тільки в житті не буває! Сидимо, чекаємо, коли приймуть. Вечір уже. І тут відчинилися двері і в приймальний покій увірвалася величезна жінка з дитиною на руках. Придивилися — а це мужик! З ногою в нього щось було. Молодець баба! Ось це кохання!
Заробляє Віктор добре. Щодня продукти сумками волочить. Вірі навіть заздрять. Усе для неї і для дому обранець робить!
Вечорами вони гуляти люблять та за місто їздити.
На нескромні запитання з приводу того, що вже дуже різні, Віра не ображається. Віктор — тим паче. Він так друзям і знайомим каже:
— А хто сказав, що пара в нас має бути як з обкладинок із журналів? Люди всі різні. Оскільки я зросту такого, то що мені, маленьку жіночку чекати все життя? Віра мені подобається! І покохав її. Ну і що, що вона вища? Дурниці це все! І красуня дружина в мене.
Правила та стереотипи в головах у людей міцно засіли. Ось і женуть усіх туди. З людиною живеш! З душею її. А не зі зростом і вагою!
І комплексувати — не в наших із Вірою правилах. Я їй ще туфлі на підборах купив! Нехай носить. Ну, а людям би порадив: живіть ви собі на втіху! І ніколи й ні на кого не звертайте уваги. Щастя-то ваше!
