Соломія вже з п’ятнадцять хвилин захлиналася сльозами, і материнське серце не витримало. Олена покинула чистити картоплю, вийшла з кухні, неквапно підійшла до кімнати доньки й, трохи прочинивши двері, дратівливо мовила:
– Соломіє! Та скільки можна ревіти? Я тобі вже сто разів казала — кинь ти того опудала! Тобі не набридло щодня через нього мочити подушку? Я вже втомилася прати твої наволочки!
– Мене розлюбили… – долинуло з кімнати крізь схлипування. – Розлюбили мене, мамо…
– Хто тебе розлюбив?
– Ігор…
– Зовсім?
– Ага… Він сказав, що більше ніколи мені не подзвонить…
– Ну і що? Ти забула, що ви вчитеся в одному класі?
– Він ще й сказав, що більше зі мною не сидітиме. Мене розлюбили…
Донька знову застогнала, а Олена полегшено видихнула.
– Слава Богу, дочекалася… Ще один жених відпав…
– Мамо, та що ти таке кажеш?! – обурено задзвенів голос Соломії. – Я ж його люблю!
– Нічого, скоро школу закінчиш, і ваша дитяча гра в кохання сама собою скінчиться, – досвідчено хмикнула жінка й пішла назад на кухню, бурмочучи собі під ніс:
– Ех, доню моя… Подорослішаєш і одразу почнеш дивитися на чоловіків по-іншому. Згори вниз, а не навпаки.
Олена зайшла на кухню й щільно зачинила двері, щоб не чути, як донька й далі ниє у своїй кімнаті, наче мала дитина, у якої забрали улюблену іграшку.
На кухонному столі задзвонив мобільний. Побачивши, що телефонує Михайло, вона відразу усміхнулася.
З цим чоловіком вони зустрічалися вже майже рік, і, схоже, він збирався покликати Олену заміж. Вона особливо цього не чекала, але все одно інколи мріяла знову стати дружиною й відчути хоч трохи щастя.
Як колись із першим чоловіком. З ним перші п’ять років Олена була по-справжньому щаслива. І чому все потім зламалося, вона й досі не розуміла.
Вона піднесла телефон до вуха й тихо, щоб не почула донька, сказала:
– Привіт. Ти чого так рано дзвониш? Ми ж домовлялися зустрітися, як завжди, о сьомій вечора.
– Так, домовлялися, – відповів чоловік дивним, якимось чужим голосом. – Але в мене дещо змінилося.
– Що саме?
– Не можу тобі по телефону пояснити, що саме змінилося. Просто сьогодні я не прийду, і все.
– Не прийдеш? Чому?
– Я ж кажу, плани змінилися.
– Так? – Серце жінки чомусь закалатало сильніше. – А чому вони змінилися?
– Олено, досить! – раптом нервово вигукнув Михайло.
– Що я маю припинити?
– Припини свій допит. Я вже все сказав. Сьогодні зустріч скасовується!
– А чому ти так зі мною розмовляєш?
– Як?
– Наче я тебе дратую?
– Так, ти мене дратуєш.
– Що?
– Ти мене дратуєш, Олено! Тому давай на цьому поставимо крапку й розійдемося друзями.
– Зажди! Як це — розійдемося?
– Ти хіба не знаєш, як люди розходяться?
– А, он як… – Олені забракло повітря. – Так, я знаю, як вони розходяться.
– От і добре. Тож я кажу тобі — прощавай. І, мабуть, більше ніколи тобі не подзвоню.
Зв’язок обірвався, і жінка зрозуміла, що все скінчено. Щастя в неї не буде, і дарма вона про нього мріяла.
Олена повільно опустилася на табурет, поклала телефон на стіл, обхопила лице долонями й, як донька, застогнала.
– Мамо, ти чого? – почулося над вухом.
Почувши голос доньки, Олену ніби прорвало, і вона майже в істериці розридалася.
– Мамочко!.. – злякалася Соломія. – Ти чого плачеш? Через мого Ігоря, чи що? Та плюнь ти на нього! Я вже й сама заспокоїлася й не переживаю, а ти…
– Він же тобі ніколи не подобався. – Донька взяла мамину голову руками й притиснула її до свого живота. – Ну, мамо… Ну, досить… А то я теж зараз знову розревуся… Ну чого ти, як маленька? Навіщо плачеш?
– Мене розлюбили… – застогнала Олена.
– Хто тебе розлюбив?
– Розлюбили мене, дитино…
– Дядько Михайло, чи що? Той, що з’їв ведмедя?
– Угу…
– Мамо… – донька притиснула матір до себе ще сильніше. – Невже через нього можна плакати? Якщо чесно, він мені ніколи не подобався. Ходить, ходить до нас, наче просто поїсти.
– Він більше не прийде… – схлипнула Олена. – Ніколи… І не подзвонить… Він так сказав…
– Ну й нехай. Подумаєш? До речі, ти подобаєшся дядькові Тарасу. Ти про це не знала?
– Якому ще дядькові Тарасу?
– Приятелю цього Михайла. Пам’ятаєш, ми якось із тобою зустріли їх на вулиці, а потім довго гуляли набережною.
– Цей дядько Тарас так на тебе дивився. Так дивився. Такими очима. Не те що дядько Михайло зі своєю нудною міною.
– Ну що ти вигадуєш, Соломіє?
– Нічого я не вигадую. Хочеш, я знайду цього дядька Тараса.
– Навіщо? Ти з глузду з’їхала?
– Я його знайду й скажу, що тепер ти вільна.
– Я тобі знайду! – Олена остаточно перестала плакати й потроху оговталася. – Як ти його знайдеш?
– Ой, та які там складнощі, – хмикнула Соломія. – Зараз людину через інтернет знайти — раз плюнути.
– До речі, його сторінка мені часто трапляється в мережі. Я попрошуся до нього в друзі, а потім повідомлю, що в тебе з дядьком Михайлом усе зруйнувалося. Хочеш?
– Тільки спробуй! – Мати погрозила доньці кулаком.
– І спробую, – усміхнулася донька й витерла Олені мокре обличчя своєю футболкою. – А то рознюнілася, як першокласниця, яка отримала першу двійку.
З кімнати доньки пролунав телефонний дзвінок. Вона насторожилася, погладила маму по голові й сказала:
– Я зараз.
Пішла, а за якийсь час повернулася.
– Ігор дзвонив, – весело повідомила вона.
– Що, хотів помиритися? – запитала мати.
– Не знаю. Я скинула його дзвінок. Нехай помучиться, коли сам почав. А я краще завтра сяду за парту з Артемом. Він теж класний. І спортом займається. Тож, мамо, не плач. Якщо що, чоловіків на наш із тобою вік вистачить.
– Що? На наш із тобою вік? – Олена розреготалася. – Ну ти в мене й вертихвістка!
– Ага! – засміялася і Соломія. – Ще й яка!
Чи варто ревіти через таких кавалерів, як ви вважаєте?