– Доню, тут така справа… – мати нервово смикала край скатертини. – Ігор з Оленою зібралися квартиру купувати, перший внесок потрібен.

– І до чого тут ми з Андрієм? – Віра відволіклася від миття посуду й уважно подивилася на матір.

– Ну як до чого… У вас же двокімнатна квартира, а живете вдвох. Можна і в однокімнатній нормально влаштуватися…

– Мамо, ти серйозно? – Віра з гуркотом поставила тарілку в раковину. – Ми п’ять років іпотеку платимо, а тепер мусимо все продати і віддати братові?

– Донечко, увійди в становище. У них дитина скоро буде, а живуть із батьками Олени в однушці. Тісно ж.

– А ми, значить, маємо тулитися в однокімнатній, бо твій улюблений синочок знову в борги вліз? Він уже втретє роботу змінює за рік!

– Віро! Як ти можеш так говорити про брата? Він просто поки що шукає себе…

– У тридцять два роки? – Віра втомлено зітхнула. – Мамо, давай начистоту. Усе життя ти його опікала, усе пробачала. У школі за нього уроки робила, у технікум документи не взяли – нічого страшного. Потім інститут кинув – буває. На роботі не втримався – начальник поганий. І тепер ти хочеш, щоб ми з чоловіком розсьорбували наслідки твого виховання?

– Не смій так говорити! – спалахнула мати. – Я завжди любила вас однаково.

– Правда? – Віра гірко усміхнулася. – А хто викинув мої медалі за шкільні олімпіади, бо “Ігорьок засмучується”? Хто відмовився платити за мої курси англійської, зате оплатив братові автошколу, яку він благополучно закинув?

Віра притулилася до кухонної шафки, відчуваючи, як накочує нудота. Положення Віри давалася взнаки, але матері вона поки що нічого не говорила. Та й навіщо? Все одно насамперед побіжить розповідати Ігорю.

Історія цієї сім’ї почалася коли в лікарні молодій мамі Тетяні Сергіївні показали одразу двох малюків – хлопчика і дівчинку. Ігор з’явився на п’ятнадцять хвилин раніше за сестру і відтоді негласно вважався старшим і головним.

Батько працював водієм-далекобійником, подовгу пропадав у рейсах. Усі турботи про дітей лягли на плечі матері. Вона обожнювала сина, балувала його, прощала будь-які примхи. Віра ж із дитинства звикла розраховувати тільки на себе.

У школі дівчинка вчилася на відмінно, брала участь в олімпіадах, допомагала однокласникам. Ігор ледве-ледве дотягував до трійок, але мати знаходила цьому виправдання: “Хлопчики пізніше розвиваються”, “У нього математичний склад розуму, а в школі одне зубріння”, “Ось піде працювати – всім покаже”.

Після дев’ятого класу Віра мріяла піти у фізико-математичний ліцей – там давали поглиблену підготовку для вступу в університет. Але мати заявила, що грошей на навчання двох дітей немає, а Ігорю потрібно отримати “чоловічу професію”. У підсумку брат відучився в автотранспортному коледжі, хоча автомобілями ніколи особливо не цікавився.

Віра вступила до економічного технікуму, потім заочно закінчила інститут. Усі ці роки вона підробляла – спочатку кур’єром, потім помічником бухгалтера. Завела окрему картку, куди відкладала гроші на навчання.

З Андрієм вона познайомилася на роботі – він займався налаштуванням бухгалтерських програм. Молодий чоловік одразу звернув увагу на серйозну дівчину, яка допізна сиділа над річними звітами. Став приносити їй каву, пропонував підвезти додому.

Коли через півроку вони одружилися, мати була незадоволена: “Поспішаєш. Он, Ігорьок живе собі на втіху, нікуди не поспішає”. Але Віра вже навчилася пропускати такі зауваження повз вуха.

Вони з Андрієм зняли однокімнатну квартиру, збирали на перший внесок за іпотекою. Чоловік багато працював – брав додаткові проєкти, освоїв нові програми. Віра отримала підвищення до головного бухгалтера.Через три роки змогли купити двокімнатну квартиру в новобудові. Район був не найпрестижніший, до метро добиратися автобусом. Зате своя, рідна.

Вони самі робили ремонт, купували меблі, облаштовували кожен куточок.
А Ігор за цей час встиг попрацювати автослюсарем, менеджером з продажу, охоронцем, кур’єром. Ніде більше півроку не затримувався – то начальство погане, то колектив не той, то зарплата маленька. Жив із батьками, грошей особливо не збирав.

Два роки тому одружився з Оленою – тихою дівчиною із сусіднього під’їзду. Медовий місяць молодята провели на турецькому курорті – мати продала свою стареньку машину, щоб оплатити їм путівку. А потім знову стали жити в батьків Олени – там хоч із харчуванням допомагали…

– Віро, донечко, – голос матері вирвав її зі спогадів. – Ну подивися, яка у вас велика квартира. Дві кімнати на двох – це ж недозволена розкіш! А Ігорю з дружиною і дитиною де жити?

– Мам, ми цю “розкіш” чесно заробили. Іпотеку платимо, кредит за ремонт ще не закритий.

– Ну і що? Ігор з дружиною поживуть у вас тимчасово, лише кілька місяців, – сказала мати.

Віра промовчала, згадуючи, як брат “тимчасово” жив у батьків десять років.

– І взагалі… – Віра забарилася, але все ж таки зважилася.

– У нас теж скоро буде малюк. Я на третьому місяці.

Тетяна Сергіївна застигла з відкритим ротом:

– Що ж ти мовчала? Треба Ігорю сказати, він так зрадіє, що стане дядьком! Ось бачиш, значить, зараз саме час розширюватися. Продасте цю квартиру, доплатите – і купите трикімнатну. Одну кімнату Ігорю із сім’єю виділіть.

– Мамо, ти мене взагалі чуєш? – Віра відчула, як починає паморочитися голова від обурення.
– Яка трикімнатна? Яка кімната Ігорю? Ми що, на комуналку маємо перетворити свою квартиру?

– Але ж ти сама завжди хотіла велику дружну сім’ю! – сплеснула руками Тетяна Сергіївна.

– Велику сім’ю – це значить чоловік, діти, а не брат, який вічно сидить на шиї!

У цей момент грюкнули вхідні двері – повернувся Андрій. Він одразу відчув напружену атмосферу на кухні.

– Що сталося? – запитав він, обіймаючи дружину за плечі.

– Та ось, мама пропонує нам продати квартиру і купити трикімнатну квартиру, щоб поселити там Ігоря з сім’єю, – втомлено пояснила Віра.

– А гроші на трикімнатну з неба впадуть? – поцікавився Андрій. – Чи ви, Тетяно Сергіївно, додасте?

– Ну… я думала, ви ж можете взяти іпотеку побільше…

– Тобто ми маємо влізти в нові борги заради того, щоб ваш син із дружиною жили за наш рахунок? – у голосі Андрія зазвучав метал. – А працювати і збирати на своє житло їм релігія не дозволяє?

– Андрюшо, ну як ти можеш так говорити! Ігор старається, шукає хорошу роботу…

– Уже десять років шукає, – хмикнув Андрій. – І щоразу знаходить причину, чому ця робота йому не підходить. А ми з Вірою пашемо з ранку до ночі, платимо іпотеку, плануємо дитину…

– Віра вже виношує дитину! – радісно повідомила Тетяна Сергіївна. – Уявляєш, у вас будуть діти сверстники з Ігорем і Оленою! Як було б добре жити всім разом…

– Мамо! – Віра підвищила голос. – Припини! Ми не будемо продавати квартиру. Не будемо брати нову іпотеку. І вже тим більше не станемо жити разом з Ігорем. У нас своя сім’я, у нього – своя. Нехай сам вирішує свої проблеми.

– Яка ж ти черства! – схлипнула мати. – Рідний брат потребує допомоги, а ти…

– А я що? Може, розкажеш, як він мені допомагав? Коли я хворіла в дев’ятому класі, хто приносив мені домашні завдання? Однокласники! Коли не вистачало грошей на підручники – хто допоміг? Подруга Олена дала в борг! Де був мій “рідний брат”, коли я цілодобово сиділа над дипломом і підробляла ночами?

– Ну він же хлопчик… У нього своє життя…

– Ось нехай своїм життям і займається! – відрізала Віра. – А ми будемо жити своїм. І знаєш що? Я втомилася від цього вічного “Ігор те, Ігор це”. Може, хоч зараз, коли я чекаю дитину, ти почнеш помічати і мене теж?

Тетяна Сергіївна заплакала, схопила сумку і вибігла з квартири. Віра знесилено опустилася на стілець. Андрій мовчки налив їй води.

– Знаєш, – сказав він після паузи, – може, воно й на краще. Давно пора було розставити крапки над “і”.

– Думаєш? – сумно посміхнулася Віра. – А раптом вона тепер зовсім перестане зі мною спілкуватися?

– Не перестане. Вона твоя мати, просто розпестила Ігоря і ніяк не може зрозуміти, що він уже дорослий. Дай їй час оговтатися.

Увечері зателефонував батько. Він рідко втручався в сімейні розбірки, але тут не витримав:

– Віро, мати вдома ридає, каже, ти її вигнала…

– Тату, я нікого не виганяла. Просто відмовилася продавати квартиру, щоб допомогти Ігорю з житлом.

– А що, Ігор знову? – батько важко зітхнув. – Слухай, донечко, ти маєш рацію. Я сам винен – весь час у рейсах, мати одна з вами возилася. От і виростила із сина…

– Неробу? – підказала Віра.

– Ну, скажімо так – людину, яка звикла, що всі проблеми за неї вирішать інші. Ти тримайся там. І вітаю з дитиною – мати проговорилася.

Через тиждень Віра з Андрієм заїхали до батьків – треба було забрати залишені в матері банки з соліннями. Тетяна Сергіївна зустріла їх із заплаканими очима:

– Ви вибачте, що я тоді так себе повела… Я все думала ці дні, може, й справді розпестила Ігоря.

У цей момент до кімнати увірвався сам винуватець сімейного конфлікту:

– Мамо, уявляєш, мене знову звільнили! Начальник чіпляється, каже, я спізнююся. А я що, винен, що затори?

– Ігор, тобі тридцять два роки, – спокійно сказала Віра. – Може, досить шукати винних? Почни вже жити своїм розумом.

– Тобі легко говорити! У тебе чоловік, квартира… А мені як?

– А що тобі заважало весь цей час працювати і збирати? – подав голос Андрій. – Ми з Вірою починали з нуля, знімали кімнату, харчувалися лапшею. Зате самі всього домоглися.

– Ой, можна подумати! – фиркнув Ігор. – Та в тебе батько бізнесмен, мабуть, допомагав.

– Мій батько – вчитель фізкультури в школі, – усміхнувся Андрій. – І єдина допомога від нього – порада не чекати манни небесної, а працювати.

Тетяна Сергіївна несподівано встала:
– Синку, я тут подумала… Може, тобі справді час навчитися відповідати за себе? Ми з батьком не вічні, квартиру на тебе переписувати не будемо – це несправедливо щодо сестри.

– Мамо, ти що? – сторопів Ігор. – А як же я? У мене дружина скоро дитину на світ приведе!

– У Віри теж буде дитина. І щось я не бачу, щоб вона бігала і вимагала допомоги від родичів.

– Віро, а може все-таки продамо квартиру? – жалібно протягнув Ігор. – Купимо більшу, будемо разом…

– Ні, – твердо відповіла сестра. – Але я можу допомогти тобі скласти резюме і знайти нормальну роботу. Тільки без примх і умов – берешся за будь-яку, навіть якщо зарплата спочатку невелика.

– І на перший час можете пожити в нас, – несподівано додала Тетяна Сергіївна. – Тільки з умовою – влаштовуєшся на роботу і половину зарплати віддаєш нам. Будемо збирати тобі на перший внесок.

Ігор розгублено переводив погляд із матері на сестру:

– А якщо не вийде?

– Вийде, – посміхнулася Віра. – Ти просто ніколи не пробував по-справжньому….

Минуло півроку. В Ігоря з’явився на світ син, у Віри – донька. Брат справді влаштувався на роботу – спершу вантажником у будівельний магазин, потім його помітили і перевели у відділ продажів. Виявилося, що з покупцями він ладнає непогано.

Зарплату він чесно ділив навпіл – половину віддавав батькам, половину витрачав на сім’ю. Олена влаштувалася працювати в дитячий садок, куди потім пішов їхній малюк.

А ще через рік вони з дружиною взяли іпотеку на однокімнатну квартиру – батьки додали накопичене, Віра допомогла оформити документи.

Тетяна Сергіївна часто сиділа з обома онуками – по черзі, щоб нікому не було прикро. І щоразу, дивлячись на них, думала: як добре, що донька тоді наполягла на своєму. Інакше так і залишилася б у Ігоря інфантильність, а в матері – почуття провини перед Вірою.