– Та нам ніхто не вірить, що у нас мама заробітчанка, і що вона нам нічим не допомагає, – каже мені невістка за столом.

А я дивлюся на неї і думаю – сказати щось чи промовчати? Зоряні 38 років, а у неї в трудовій книжці жодного запису нема, бо вона за своє життя ніде не працювала.

І зараз вона мені, 63-річній жінці, про гроші говорить. Я все своє життя на заводі пропрацювала, і виростила трьох синів. А 13 років тому я поїхала в Італію на заробітки.

Я вважаю, що синам допомагати не варто, вони самі мають вчитися заробляти. Два молодші сини одружилися в нашому селі, я одному відписала будинок своїх батьків, а іншому – будинок свекрів залишився.

Старший син в свій час поїхав в обласний центр, і там влаштувався на роботу, бо не хотів жити в селі. Одружився він з дівчиною з нашого села і забрав її в місто.

Вони спочатку квартиру знімали, а потім син купив житло. Якусь частину грошей він мав складену, а якусь взяв в борг. Я їм радила купувати двокімнатну квартиру, але невістка захотіла, щоб була трикімнатна, тому що у них двоє дітей.

Хоча, як на мене, то дві внучки спокійно могли б жити в одній кімнаті, а через кілька років можна було б і про розширення подумати, щоб менші відсотки по кредиту сплачувати, але моя невістка відразу захотіла велику квартиру.

Я впевнена, що вона сподівалася, що борг я сплачу, але я відразу сказала, що нічого нікому не даю. Двом молодшим синам дісталися хати бабусь, а свою хату я по заповіту записала на старшого сина.

Дорогий ремонт в цій хаті я принципово не роблю, косметичний зробила – і досить. Я собі великий будинок будую, про який я все життя мріяла. Шкода, що не стало мого чоловіка, ми б собі з ним хоч на старість добре пожили. Але я вирішила, що якщо я маю таку можливість, то зроблю хоч собі комфортне майбутнє.

Дві мої молодші невістки нормально до цього ставляться, а от старшій, Зоряні, мій будинок спокою не дає. Вона не розуміє, як я можу так розкошувати, коли у них є великий борг. Зоряна так мені прямо і каже, що я маю їм допомогти.

– А ти, невісточко, не пробувала на роботу влаштуватися? – питаю.

– Теж таке скажете! А хто буде за дітьми дивитися? – каже Зоряна.

– А що за ними дивитися? У мене теж були діти, аж троє, але я після декрету відразу на роботу виходила, – кажу.

У Зоряни діти вже далеко не маленькі, старшій моїй внучці 11 років, а молодшій 6. Але на роботу йти невістка не поспішає, бо не хоче.

Мені сина шкода, бо я розумію, що з кожним роком Зоряні все важче буде знайти роботу, до того ж, вона і вищої освіти не має. Продавцем працювати вона не хоче, а куди її ще візьмуть без досвіду роботи? Та вона собі навіть на пенсію не заробить. Доведеться моєму синові працювати за двох, але то вже їхня справа – його дружина, тож нехай сам і розбирається.

Мене більше зачіпає той факт, що Зоряна мої гроші рахує, і слідкує, куди я їх витрачаю.

Я в червні у відпустку приїхала, і вони з дітьми до мене в село приїхали. Невістка м’яко кажучи, нічого робити не хоче, навіть готую я для нас усіх, бо від неї не дочекаєшся.

Син мій ніколи про гроші не говорив, але під впливом своєї дружини вже теж почав мені натякати, що я могла б їм хоч трохи допомогти.

Називайте мене поганою мамою, але гроші їм я давати не збираюся, нехай невістка спочатку на роботу влаштується. Чому я в свої 63 маю ще працювати, а вона в свої 38 вдома сидить? Ну хіба не так?