Я давно живу самотнім, хоча і доволі забезпеченим життям. Заміжня я ніколи не була, дітей не маю. Мені 48 років. Особисте життя у мене якось не склалося.
З батьками у мене теж прохолодні стосунки. Вони живуть в іншому місті. Я їм зрідка телефоную, приблизно раз в місяць і їжджу до них один або два рази на рік. Рідних сестер і братів у мене немає, як і друзів.
Мої дні дуже схожі один на одного – я працюю, а потім відразу ж їду додому. Я нікого не любила, і мене теж ніхто не любив. Так і жила: дім – робота.
Якось я вирішила помити холодильник, розморозила його. Там у мене в морозилці було багато старих напівфабрикатів: пельменів, котлет, млинців. Купувала, а не з’їла. Вирішила викинути все це. Склала в коробку. Пішла викидати. А по дорозі зустріла хлопчика. Він жив на два поверхи вище, але в якій квартирі, я не знала. Хлопчику було років сім-вісім. Я його бачила кілька разів, він йшов зі своєю мамою.
Ми привіталися, і я пішла до сміттєвого бака. Я тут цей хлопчик запитує у мене: «А можна я це заберу?» І дивиться на мою коробку. Я відповіла, що там не дуже свіжі напівфабрикати, а він так жалібно подивився на мене і мою коробку і знову боязко запитав: «Можна я все одно все заберу?»
Я дозволила. Хлопчик акуратно все забрав, а я просто стояла поруч і дивилася. Потім я у нього запитала про маму. Хлопчик сказав, що його мама занедужала. І молодша сестричка теж. Хлопчик сказав мені спасибі і пішов, дбайливо притискаючи до себе, продукти, які я тільки що викинула.
Я теж пішла додому. Стала готувати собі вечерю. А думки не давали мені спокою: ніяк не могла забути цього маленького хлопчика. Я ніколи не була дуже доброю і ніколи нікому не допомагала. А тут не втрималася, відкрила дверцята холодильника, почала складати в пакет продукти: ковбасу, цибулю, сир, молоко, картоплю, м’ясо, печиво.
Я стала підніматися по сходах і тут зрозуміла, що я навіть не знаю, куди мені йти: номера квартири я ж не знала. Постояла кілька хвилин в нерішучості. Потім навмання подзвонила у двері. Мені відразу ж пощастило: двері відкрив саме той хлопчик. Я попросила його впустити мене в квартиру.
Хлопчик дозволив мені зайти. У квартирі було чисто, але все було дуже бідне і старе. На ліжку лежала молода жінка, а поруч з нею лежала на ліжку маленька дівчинка. Я зрозуміла, що і молода жінка, і дівчинка дуже хворі. Я їх погодувала і викликала швидку.
Ночувала я у Віри. Саме так звали молоду жінку. В 19 років вона вперше стала матір’ю, народивши Артема. Після народження дочки її чоловік пішов від неї. Віра жила випадковими заробітками. Ледве зводила кінці з кінцями.
Віра дякувала мені і сказала, що коли одужає, то буде прибирати у мене в квартирі і відпрацює всі гроші. Я сказала їй, що цього робити не треба.
Тієї ночі я спала дуже погано. Я все думала: а для чого я живу? Чому я так живу? Я мало дбаю про своїх батьків, нікого не люблю, гроші заробляю, а витрачати їх нема на кого.
Через кілька днів Артем приніс мені вранці цілу тарілку гарячих оладків. Ці гарячі і дуже смачні оладки розтопили лід у моїй душі. Я взяла на роботі відгул і поїхала в торговий центр. Там я купила багато одягу для Артемка і його маленької сестрички. Я зрозуміла, що робити добро так приємно і дуже приємно, коли тебе чекають і ти потрібна іншим.
