Все життя Лідія прожила у передмісті. На роботу до міста добиралася близько години. Начебто і не дуже далеко, але це коли ти нікому нічого не винен.
У Лідії було двоє дітей, яких вона піднімала одна: чоловік пішов до іншої, коли старшому синові було всього п’ять.
Тож крутилася Лідія як білка в колесі: дітей у садок, потім у школу; приготування, прання, город, живність знову ж таки. Вставала на світлі, лягала за темно.
Вижила. Дітей виростила. Стаж виробила. На пенсію вийшла. Думала, що відпочине на повну котушку.
Але не тут було. Онуки! П’ятеро! Син і донька вирішили, що бабуся Ліда буде щасливою, якщо щоліта вся ця юрба відпочиватиме в неї.
Поки малюки до садка ходили, проблем не було. На бабусю їх почали скидати, коли вони пішли до школи.
Аргументи діти висунули цілком зрозумілі: у місті пил, асфальт від спеки неможливо жити. Вони на роботі. То що ж, дітям усі канікули вдома сидіти?
А у бабусі – повітря свіже, корівка у сусідки через три будинки, ягідки на кущиках, зелень на городі, огірочки, помідори. Ліс недалеко, в якому бабуся чудово орієнтується, а отже, і онуків зводить. І неодноразово. Річка знову ж таки.
Словом, провести все літо у бабусі – це все одно, що в раю побувати. І для здоров’я корисно, і ризиків жодних. Бабуся – людина відповідальна, онуків любить без пам’яті.
І вони, дорослі діти, хоч трохи відпочивають від своїх непосидющих нащадків.
Нічого не скажеш: ідеальне рішення!
Вперше Лідія погодилася легко.
Вже за тиждень вона про це пошкодувала.
Діти виявилися дуже розбірливими у їжі, не вміли себе зайняти, допомагати по дому – це взагалі на межі фантастики.
Крім того, вони зовсім не вміли підкорятися, постійно сперечалися, не слухалися. Лідія їм слово – вони у відповідь десять.
Єдине, що їм було цікаво – це телефони. Уткнутися в них і все: весь світ зачекає.
Яке «казку почитати»? Які походи до лісу? Річка? Це ж «відстій».
Лідія як могла, виверталася, щоб догодити онукам.
Не напружувала нічим. І все одно вони були незадоволені.
Дзвонили батькам, скаржилися. Мовляв, бабуся їм спокою не дає, кашу просить їсти, телефони ховає.
Та хіба від них сховаєш? Лідія одного разу спробувала, так сама не рада була. Внуки таке влаштували, що, здавалося, вся округа чула.
А син із дочкою навіть розбиратися не намагалися. На скарги дітей реагували миттєво. Дзвонили, вичитували матір, нагадували, що онуки до неї відпочивати приїхали, а не працювати.
Працювати! Це бабуся якось запропонувала до магазину сходити, цибулі для салату нащипати, квіти полити. Попросила молоко принести.
Відволікти хотіла дітлахів. Тяжко вже було дивитися, як вони у своїх телефонах зависають.
Все літо Лідія обслуговувала дитину.
Смаколики готувала, одяг прала. Намагалася, щоб спали на чистенькому, і щоб у будинку порядок був.
Син із дочкою жодного разу не приїхали. Допомоги не пропонували.
Дзвонили, так. Задавали питання про дітей. Тим як мамі з ними живеться, не цікавилися.
Коли Лідія питала, чому вони не приїжджають, казали, що дуже зайняті, добиратись далеко. А у вихідний хочеться відпочити.
– Далеко? – Дивувалася Лідія, – Як же я тридцять з лишком років на роботу і з роботи їздила? Без машини. Із сумками. А ви за все літо жодного разу дітей не відвідали.
– Це був твій вибір, – впевнено заперечив син, – ніхто тебе не просив. А щодо дітей, то ми з ними ще набудемося, наговоримося: дев’ять місяців попереду.
В серпні, коли онуки поїхали, Лідія буквально видихнула.
Так втомилася.
Щоправда, вже за кілька днів почала сумувати за дітлахами.
Вона – сумувала. А онуки, як поїхали, то жодного разу бабусі й не подзвонили.
Лідія спробувала сама це зробити, але розмови з жодним із онуків не вийшло. Кожен давав зрозуміти, що зайнятий, що дуже кудись поспішає чи треба робити уроки.
Образилася Лідія, звісно. Але незабаром про це забула.
Коли онуки приїхали наступного літа, вона їм цього навіть не згадала.
І знову працювала все літо, забезпечуючи онукам повноцінний відпочинок.
І знову, не дочекалася жодного слова подяки. Ні від дітей, ні від онуків.
Про це вона одного разу розповіла сусідці Галині. Поділилася, так би мовити. І то тільки тому, що син із дочкою вже зателефонували і нагадали, що скоро літо.
А сусідка й каже:
– То ти більше не бери дітей на канікули. Нехай син та донька самі справляються, – несподівано сказала Галина.
– Що означає «не бери»? Це ж мої онуки! – обурилася Лідія.
– Ну то й що? У мене також онуки. Вони влітку приїжджають лише на один місяць. Два інші – турбота батьків, – пояснила Галина.
– Скажеш також!
– Чому ні? Є інші способи організувати відпочинок: табір, санаторій, ще одна бабуся нарешті. Чому вони весь час везуть їх до тебе? – навела приклади Галя.
– Свати відмовляється сидіти з дітьми все літо.
– Ось бачиш! – Зраділа Галина. – і правильно роблять! Це тільки ти у нас така жаліслива.
– Я просто хочу допомогти дітям. Вони теж потребують відпочинку.
– А тобі самій хтось колись допомагав? Вони тобі допомагають? Щось я їх тут не бачу. Привезуть дітей, скинуть тобі і гайда на волю! Добре влаштувалися. А ти, мамо, справляйся як хочеш. Грошей багато дають?
– Яких грошей? – розгубилася Лідія.
– На харчування. Тільки не кажи, що всю цю юрбу ти за свої годуєш?
– Та хіба ж це годування? – Посміхнулася Лідія, – вони ж їдять як кошенята.
– Стривай, – сусідка буквально витріщила очі, – ти правда годуєш онуків власним коштом?!
– Ну так… А що тут такого? Ти ж не хочеш сказати, що я маю брати у дітей гроші, щоб зварити кашу чи напекти онукам пиріжків?
– Звичайно, повинна! А з якого дива ти утримуєш п’ятьох дітей цілих три місяці! У тебе що, космічна пенсія? Потрібно було взяти гроші на харчування!
– Мені їх ніхто не пропонував, – тихо промовила Лідія.
– А я у своїх беру не лише на харчування, а й за роботу.
– Яку роботу?
– За те, що цілий місяць стежу за онуками.
– Ти жартуєш?
– Чому? Син із невісткою відпочивають, я – працюю. Ні, спершу я теж грошей не брала. Але після того, як син заявив, що ніхто нікому нічого не винен, я змінила тактику. Він не повинен мені на городі допомагати? Отже, я не зобов’язана безкоштовно стежити за дітьми. Хочеш, щоб вони влітку відпочили? Плати. Ось і все. З того часу він мені онуків тільки на місяць привозить. А я рада. І з онуками побуду, і гроші отримаю, і з городом у спокійному режимі впораюся.
– Все одно, – задумливо сказала Лідія, – це якось не по-людськи.
– Згодна. Не дуже по-людськи. А де ти сьогодні людяність бачила? Твої он: п’ятьох дітей на три місяці матері скинули і все, більше ні про що не думають. Ні сорому, вибач, ні совісті. Так що, давай-но, став їх на місце. Для їхньої ж користі. Може, щось і зрозуміють про це життя.
Довго Лідія думала. І надумала.
Зателефонувала синові та повідомила, що може взяти до себе онуків лише у червні.
– Як? Чому? – здивувався син, – а куди ми подімо їх у липні та серпні?
– Не знаю. Придумайте щось, – спокійно відповіла Лідія.
– Цікаво, а чим ти сама займатимешся в цей час?! – Запитав син єхидно.
– Мої плани вас не стосуються, – знову ж таки дуже спокійно відповіла мати.
– Ясно, – кинув син, – ти займатимешся якоюсь нісенітницею, а твої рідні онуки будуть сидіти в місті і дихати пилом. Нічого не скажеш: чудова бабуся!
– Ну чому пилом? – Лідія посміхнулася, – ви можете пожити у моїй оселі. Усією родиною. Місця вистачить. Тим більше, що мене в ці місяці не буде.
– У твоєму домі? І звідти на роботу їздити? Ну, ні. І куди це ти зібралася?
– До сестри поїду. Вона давно кличе.
– Мало що вона кличе, – усміхнувся син, – ти хоч розумієш, у яку копійчину тобі ця поїздка виллється?
– Розумію, – Лідія навіть зраділа, що син заговорив про гроші, – ось ти мені грошей і підкинеш.
– Я?
– Так. Я забула сказати, що сидіти з дітьми безкоштовно більше не буду. Тож, синку, готуй гроші і на харчування своїх дітей у червні, і за мою роботу.
– Ти що, таке кажеш?
Син кинув слухавку.
Приблизно така сама розмова вийшла у Лідії і з дочкою.
Півтора місяці після цього діти матері не дзвонили.
Травень, тим часом, закінчувався.
Лідія вже шкодувала, що це затіяла. Переживала, що син із дочкою образилися і більше ніколи не привезуть до неї онуків.
Даремно переживала.
Дітей привезли. Грошей на харчування дали. І зарплатню матері видали. Суму визначили самі. Лідія навіть не очікувала, що отримає стільки.
Крім того, син та дочка розмовляли з матір’ю спокійно, шанобливо. Лідія навіть розгубилася, оскільки звикла до брутальності з їхнього боку.
Все стало зрозуміло, коли син акуратно спитав:
– Мамо, а навіщо ти їдеш до сестри так надовго? Може, вистачить одного місяця? А ми за липень тобі заплатимо, і грошей на харчування дамо. І взагалі: найкращий час для відпочинку – вересень. Оксамитовий сезон.
– Точно, – усміхнулася Лідія, – я якось про це не подумала.
– То, може, у вересні й поїдеш? – зраділи діти.
– Тобто, ви хочете знову привезти мені онуків на все літо?
– Звісно!
– Ні, дорогі мої. Я не можу на це погодитись. Тяжко мені з ними однією. Не впораюся я.
– А ми по черзі тут житимемо, – несподівано видав син, – ми вже домовились.
– А на роботу як же? – усміхнулася Лідія.
– Мамо, ти не забула? Ми ж на машинах!
– Пам’ятаю…
– Ну що, ти згодна?
– Ну, якщо допомагатимете…
– Будемо! – майже хором вигукнули син та дочка…
Увечері Лідія пішла до сусідки.
– Дякую тобі за науку, – сказала вона, – всі проблеми вирішилися.
– Ну от, – усміхнулася сусідка, – а всього-то треба було – правильно поговорити…
