— Галино Петрівно, знову посуд брудний стоїть! А хто, цікаво, повинен за всіма прибирати?

— Галино Петрівно, знову посуд брудний стоїть! А хто, цікаво, повинен за всіма прибирати?

Оксана влетіла на кухню, як ураган, розмахуючи руками і незадоволено цокаючи язиком

Галина Петрівна, яка щойно закінчила прасувати дитячі сорочки, обернулася від прасувальної дошки.

— Оксаночко, та я ж тільки що…

— Тільки що що? — перебила невістка, ставлячи руки в боки. — Ти живеш тут, як на курорті! Їж наші продукти, комуналку не платиш, а робити нічого не хочеш!

Галина Петрівна мовчки поставила праску і почала складати випрасувані речі.

За п’ять років таких розмов вона навчилася не реагувати на перші випади. Але Оксана тільки розігрівалася.

— Знаєш що, бабусю? Мені це набридло! — Невістка зробила крок ближче, говорячи майже в обличчя літній жінці. — Думаєш, ми тобі щось винні? Думаєш, можеш тут до кінця своїх днів висіти на шиї?

— Оксано, припини, — спробував втрутитися Сергій, з’являючись у дверях кухні. — Мама допомагає з дітьми…

— Допомагає? — зареготала Оксана. — Вона допомагає? Та діти самі себе обслуговують краще, ніж ця… — Вона махнула рукою в бік свекрухи. — Я працюю з ранку до ночі, приходжу додому, а тут безлад! Кому це потрібно?

Галина Петрівна продовжувала мовчати, акуратно складаючи шкільну форму Максима. Але руки у неї злегка тремтіли.

— Слухай, Оксано, давай без крайнощів, — спробував примирити Сергій. — Мама ж намагається…

— Намагається? — Оксана повернулася до чоловіка. — Ти бачиш, як вона намагається?

Вчора я знайшла в холодильнику прострочений сир, який вона купила! На наші гроші! А твоя дочка потім з животом мучилася!

— Оксаночко, я ж не знала…

— “Не знала”! — передражнила невістка. — А знати треба! Якщо живеш в чужому домі, будь ласка, будь корисною!

— Це не чужий дім, — тихо сказала Галина Петрівна, піднімаючи очі. — Це дім мого покійного чоловіка.

Запала тиша. Оксана злобно зіщурилася.

— Ага! Ось воно що! Значить, ми тут тимчасові мешканці, так? Ми, значить, повинні на пальчиках ходити?

— Я цього не казала…

— А я кажу! — гримнула Оксана. — Досить нам тут права качати! Раз живеш в нашій родині, плати за проживання! Як всі нормальні люди!

Сергій почервонів і замовк. Він боявся цих скандалів більше, ніж розумів несправедливість того, що відбувалося.

— Скільки? — запитала Галина Петрівна, стискаючи в руках дитячу сорочку.

— Що скільки? — не зрозуміла Оксана.

— Скільки повинна платити?

Оксана розгубилася на секунду — вона не очікувала такого прямого запитання. Але швидко взяла себе в руки.

— Ну… вісім тисяч на місяць. За кімнату, комуналку, харчування…

— Вісім тисяч? — перепитала Галина Петрівна. — З пенсії в сім тисяч?

— А нам яке діло до твоєї пенсії? — нахабно відповіла Оксана. — Не можеш платити — шукай інше місце!

У цей момент на кухню вбіг семирічний Максим з пістолетом у руках.

— Бабусю Галю! Дивись, який у мене новий бластер! Тато купив!

Він обійняв бабусю за ноги, не помічаючи напруги в повітрі. Галина Петрівна погладила онука по голові, але її очі залишалися холодними

— Максимку, йди до себе, пограйся, — м’яко сказала вона.

— А ти потім прийдеш? Почитаєш казку?

— Обов’язково прийду, сонечко.

Хлопчик втік, а Галина Петрівна подивилася на Оксану довгим поглядом.

— Значить, вісім тисяч?

— Так! І щоб ніяких фокусів! Або плати, або забирайся!

Галина Петрівна кивнула і вийшла з кухні, залишивши випрасувані речі на столі.

Жінка зачинилася у своїй маленькій кімнатці і сіла на ліжко. Руки все ще тремтіли від приниження.

Вісім тисяч… З пенсії в сім тисяч гривень.

Вона згадала, як п’ять років тому Сергій приїхав на похорон батька і зі сльозами на очах благав:

— Мамо, не залишайся одна в цьому будинку! Поїдь з нами. Оксана так чекає на тебе, діти скучили. Ти нам допоможеш, а ми про тебе подбаємо.

Тоді це звучало щиро. Оксана дійсно обіймала її, називала матусею, скаржилася на труднощі з трьома дітьми.

Галина Петрівна повірила — сім’я повинна бути разом у скрутну хвилину.

Перші місяці вона відчувала себе потрібною. Забирала онуків зі школи, готувала вечері, прала, прибирала.

Оксана працювала допізна, Сергій теж. Діти прив’язалися до бабусі — вона допомагала з уроками, читала казки, водила до поліклініки.

Але поступово вдячність перетворилася на вимоги. Спочатку м’які: «Мамо, можеш завтра раніше встати? А то я не встигну поснідати».

Потім більш жорсткі: «Галина Петрівна, чому суп несолоний? Діти голодні залишилися!».

А останній рік перетворився на справжній кошмар. Оксана перестала ховатися — кричала, вимагала, звинувачувала в усіх гріхах.

Сергій мовчав, іноді навіть підтакував дружині.

«Може, вони праві?» — думала Галина Петрівна темними вечорами. «Може, я дійсно тягар?»

Але сьогодні щось змінилося. Вісім тисяч за те, що вона тут живе… У будинку, який покійний чоловік заповів їй.

Галина Петрівна встала і відкрила старий секретер. Дістала папку з документами і уважно перечитала заповіт.

Так, все правильно — будинок належить їй. Сергій отримав дачу і гараж, а основне житло залишилося за вдовою.

Син тоді не заперечував. Казав: «Звичайно, мамо, це справедливо. Ти з татом все життя прожила тут».

Тепер, мабуть, справедливість змінилася.

За стіною почувся сміх — Оксана щось розповідала Сергію, задоволена своєю «перемогою». Галина Петрівна склала документи назад і замислилася.

Через пів години вона взяла телефон і набрала номер.

— Людочка? Це мама. Як справи, донечко?

— Мамо! — радісний голос дочки зігрів серце. — Я якраз думала про тебе! Як справи? Як онуки?

— Люда, можна тебе про щось запитати? Ти пам’ятаєш агентство нерухомості, яке вам квартиру продавало?

— Звичайно, пам’ятаю. «Альфа-Нерухомість», дуже порядні. А що сталося?

— Нічого особливого. Просто… хочу дізнатися, скільки зараз коштують будинки в нашому районі.

Наступного дня Галина Петрівна встала о шостій ранку, як завжди. Зварила кашу, зібрала дітям сніданки до школи, розвісила білизну.

Все як завжди, але всередині було щось інакше.

— Галино Петрівно! — гримнула Оксана, вискакуючи зі спальні в халаті. — Знову кава закінчилася! Я ж казала вчора — купи нормальну, не цю бурду розчинну!

— Купила, Оксаночко. У шафці стоїть.

— Де в шафці? — Невістка відчинила дверцята. — Тут тільки чай якийсь!

— У верхньому відділенні, ліворуч.

Оксана з гуркотом відкрила верхню полицю і дійсно виявила банку кави.

— А не можна було поставити на видному місці? Мені що, щоранку грати в хованки?

Галина Петрівна промовчала, продовжуючи мити посуд. А в кишені халата лежала візитка ріелтора, яку вона вчора отримала.

Увечері, коли діти робили уроки, а Сергій з Оксаною дивилися телевізор, Галина Петрівна вийшла у двір нібито за картоплею з льоху. Насправді вона зустрічалася з оцінювачем.

— Гарний будинок, — сказав молодий чоловік, обходячи ділянку з планшетом. — Цегляний, фундамент міцний, комунікації в порядку. У вашому районі такі коштують від двох з половиною мільйонів.

— Два з половиною? — перепитала Галина Петрівна.

— Мінімум. А якщо знайдемо покупця, який готовий відразу готівкою, то і всі три потягне.

Три мільйони. Галина Петрівна прикинула — на ці гроші можна купити непогану двокімнатну квартиру в Києві, поруч з Людою. І ще залишиться на безбідну старість.

— Скільки часу займе продаж?

— При хорошому розкладі — місяць. У нас є база покупців, будинок у хорошому стані, документи, я сподіваюся, в порядку?

— У повному порядку.

Коли Галина Петрівна повернулася додому, Оксана накинулася на неї з новими претензіями:

— Де ти тинялася? Максим уроки не зробив, Даша їсти просить, а ти десь зникла!

— Я за картоплею ходила…

— За картоплею? Пів години за картоплею? — Оксана підозріло примружилася. — Не вигадуй!

І взагалі, про гроші ти подумала? Вісім тисяч на місяць — це остаточно!

— Подумала, — спокійно відповіла Галина Петрівна.

— І що вирішила?

— Вирішила, що ти права. Дійсно, кожен повинен платити за своє місце в житті.

Оксана навіть розгубилася від такої поступливості.

— Ну… добре. Значить, з першого числа починаєш платити.

— Обов’язково, Оксаночко.

Наступного ранку Галина Петрівна поїхала в банк. Дізналася, скільки коштує довідка про те, що на будинку немає обтяжень.

Потім зайшла в нотаріальну контору — уточнити, які документи потрібні для угоди.

Нотаріус, літня жінка в окулярах, уважно вислухала її.

— Розумієте, будинок записаний на вас, але ж там живе сім’я сина?

— Так.

— А вони в курсі, що ви збираєтеся продавати?

Галина Петрівна помовчала.

— Ні. Поки що ні.

— Розумію, — м’яко сказала нотаріус. — Сімейні справи бувають складними. Але юридично ви маєте повне право розпоряджатися своєю власністю.

Увечері за вечерею Оксана знову почала свої причіпки:

— Галино Петрівно, а чому суп такий рідкий? Діти не наїдаються!

— Наступного разу зроблю густішим, — покірно відповіла свекруха.

— І картоплю варити навчися нарешті! Розпадається вся!

— Навчуся, Оксаночко.

Сергій поглянув на матір з подивом. Зазвичай вона хоч якось виправдовувалася, а сьогодні просто погоджується. Але втручатися не став — аби тільки не було скандалу.

А Галина Петрівна мовчки доїдала суп і думала, що завтра ріелтор обіцяв привести перших покупців.

Покупці приїхали в четвер вранці, коли всі були на роботі і в школі.

Молода сімейна пара з двома дітьми — їм потрібен був саме такий будинок, з садом і просторими кімнатами.

— Відмінне планування, — сказала жінка, оглядаючи вітальню. — А меблі залишаються?

— Частково, — відповіла Галина Петрівна. — Що захочете, те й візьмете.

Через дві години угода була практично готова.

Покупці внесли завдаток — сто тисяч, домовилися зустрітися в понеділок у нотаріуса для остаточного оформлення.

— Коли звільняєте будинок? — запитав чоловік.

— До середи все буде готово, — твердо сказала Галина Петрівна.

Увечері вона сиділа на кухні, коли повернулася Оксана. Невістка була в гарному настрої — отримала премію на роботі.

— Галина Петрівна! А ну йди сюди! — покликала вона з передпокою. — Я тобі новину розповім!

Галина Петрівна вийшла з кухні. Оксана знімала пальто, задоволено посміхаючись.

— Отже, бабусю. Мені сьогодні дали премію — тридцять тисяч! Думаю, пора нам оновити меблі у вітальні. Цей старий диван уже зовсім розвалився.

— Зрозуміло, — спокійно сказала Галина Петрівна.

— І ще. Щодо твоєї плати за проживання. Я подумала — вісім тисяч замало буде. Давай десять. Все дорожчає ж!

— Оксаночко…

— Не заперечуй! Десять, і крапка! — відрізала невістка. — А то розслабилася зовсім. Думаєш, можеш тут дармоїдкою сидіти до кінця життя?

У цей момент прийшов Сергій, втомлений після зміни.

— Що за крики? — запитав він, вішаючи куртку.

— Та ось, з твоєю матусею питання вирішуємо, — бадьоро відповіла Оксана. — Про плату за проживання. Тепер десять тисяч на місяць платитиме.

Сергій покосився на матір, але промовчав. Галина Петрівна зітхнула.

— Діти, мені є що вам сказати. Сідайте.

— Що ще за діти? — насторожилася Оксана. — Ми тобі не діти!

— Сідайте, кажу, — повторила Галина Петрівна більш твердо.

Щось у її тоні змусило їх пройти до вітальні і сісти на диван. Галина Петрівна залишилася стояти.

— Я продала будинок.

Зависла тиша. Оксана моргнула, не розуміючи.

— Що… що значить продала?

— Значить те, що значить. Знайшла покупців, взяла завдаток, у понеділок підписуємо документи. До середи вони в’їжджають.

— Ти… ти жартуєш? — пролепетав Сергій.

— Не жартую, синку. Абсолютно серйозно.

Оксана підхопилася з дивана.

— Ти здуріла?! Як це продала? Без нашого відома? Ми тут живемо!

— Живете в моєму будинку, — спокійно відповіла Галина Петрівна. — А тепер будете жити в іншому місці.

— Та як ти смієш?! — закричала Оксана. — У нас діти! Де ми будемо жити?!

— Не знаю. Це ваші проблеми.

Сергій зблід і схопився за голову.

— Мамо, що ти робиш? Ми ж сім’я! Не можна так!

— Сім’я? — Галина Петрівна посміхнулася. — А коли твоя дружина вимагала від мене десять тисяч на місяць, ми теж були сім’єю?

— Це інша справа! — закричала Оксана. — Ти зобов’язана брати участь у витратах!

— Зобов’язана? — Голос Галини Петрівни став сталевим. — П’ять років я вас обслуговувала, як прислуга.

Готувала, прала, прибирала, сиділа з дітьми. А ти мені щодня втирала, який я тягар!

— Мамо, ну почекай… — спробував втрутитися Сергій.

— Не перебивай! — відрізала мати. — Ти мовчав, коли вона мене принижувала! Мовчав, коли вона вимагала гроші! Де була твоя совість?

Оксана металася по кімнаті, як звір у клітці.

— Ти не маєш права! Це наш будинок! Ми тут прописані!

— Прописка не дає права власності, — холодно відповіла Галина Петрівна. — А право власності у мене. І я ним скористалася.

— Мамо, ну не можна ж так! — Сергій встав з дивана, благально простягаючи руки. — Ми виправимося! Оксана більше не буде…

— Пізно, синку. Занадто пізно.

— Та пішла ти! — верескнула Оксана. — Стара відьма! Думаєш, нас на вулицю викинеш? Ми до суду подамо! Визнаємо тебе недієздатною!

Галина Петрівна дістала з кишені довідку.

— Вчора проходила медкомісію. Повністю дієздатна, психічно здорова. Тож навіть не мрій.

Оксана схопила довідку, пробігла очима і кинула на підлогу.

— Я тебе знищу! Розумієш? Знищу!

— Погрожуєш? — Галина Петрівна дістала телефон. — Давай, повтори при свідках. Запишу на відео.

У цей момент з вулиці долинули дитячі голоси — онуки поверталися зі школи.

— Діти, — тихо сказала Галина Петрівна. — Подумайте про дітей.

Максим першим вбіг до будинку, за ним Даша і чотирнадцятирічний Артем. Вони відразу відчули напругу.

— Що сталося? — запитав Артем, дивлячись на заплакану матір і розгубленого батька.

— Нічого, — твердо сказала Галина Петрівна. — Ідіть робити уроки.

— Бабусю, а ти чому така сумна? — Максим підійшов і обійняв її за ноги.

— Бабуся не сумна, сонечко. Просто… трохи втомилася.

Діти неохоче пішли до своїх кімнат, але було видно, що вони щось чули.

Оксана впала на диван і заплакала. Не від каяття — від злості і безвиході.

— Що ми тепер будемо робити? — схлипувала вона. — Де жити? На що знімати квартиру?

Сергій сидів, сховавши обличчя в долонях.

— Мамо… мамочко… — прошепотів він. — Пробач нас. Пробач мене.

— За що пробачати, синку?

— За те, що я боягуз. За те, що дозволив Оксані тебе принижувати. За те, що забув, скільки ти для нас зробила.

Галина Петрівна дивилася на сина довгим поглядом.

— П’ять років, Сергію. П’ять років я була для вас безкоштовною прислугою. А ви вважали це нормальним.

— Мамо, я розумію… — Сергій підняв голову, очі були червоні. — Але діти… що буде з дітьми?

— А про мене хто думав? — Галина Петрівна сіла в крісло. — Коли твоя дружина вимагала від мене гроші, хто думав, як я буду жити?

Оксана раптом перестала плакати і підняла голову.

— Галино Петрівно… — її голос тремтів. — Я… я розумію, що поводилася жахливо. Але я не знала, що ви так все сприймаєте…

— Не знала? — Галина Петрівна холодно посміхнулася. — А як ще можна сприймати образи щодня?

— Я… вибачте. Справді вибачте. Я була неправа.

Тиша затягнулася. Потім Галина Петрівна дістала з сумочки документи.

— Будинок проданий за два мільйони вісімсот тисяч. На ці гроші можна купити трикімнатну квартиру в спальному районі.

Сергій і Оксана переглянулися з надією.

— Мамо… ти хочеш сказати…

— Хочу сказати, що я купую вам квартиру. Невелику, але свою. — Голос Галини Петрівни став м’якшим. — Діти не повинні страждати через дурість батьків.

Оксана схлипнула і кинулася до свекрухи.

— Дякую! Дякую! Я буду іншою, чесне слово!

— Відійди, — спокійно сказала Галина Петрівна. — І запам’ятай: це не прощення. Це останній шанс. Але жити з вами я більше не буду.

— А де… де ти будеш жити? — запитав Сергій.

— У Людмили. Вона мені вже квартиру пригледіла поруч із собою.

Галина Петрівна встала і попрямувала до своєї кімнати.

— Збирайте речі. У середу звільняємо будинок. А в п’ятницю їдемо дивитися вашу нову квартиру.

Біля дверей вона обернулася.

— І ще, синку. Навчися бути чоловіком. Захищати тих, хто тебе любить. А не тих, хто голосніше кричить.

Увечері, коли діти лягли спати, Сергій постукав у двері матері.

— Мамо… можна?

— Заходь.

Він сів на краєчок ліжка, де Галина Петрівна складала у валізу старі фотографії.

— Ти мене колись пробачиш?

Галина Петрівна подивилася на сина — вже немолодого, втомленого, з першою сивиною.

— Сергій, я завжди буду твоєю матір’ю. Але повагу потрібно заслужити заново.

— Я заслужу, мамо. Обіцяю.

— Побачимо, — тихо сказала вона і продовжила складати речі.

А за вікном йшов перший весняний дощ, змиваючи старий біль і готуючи ґрунт для нових надій.