Ганна була на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. Жінка глянула на екран мобільного, і побачила, що дзвонить свекруха. – Доброго дня, Антоніна Петрівна! Щось сталося? – запитала Ганна, як тільки взяла слухавку. – Ганно, ти коли до мене зможеш прийти – у суботу чи в неділю? – запитала свекруха. – Та я наче не планувала до вас у гості…, – здивовано відповіла Ганна. – А що вам потрібно? – Як що?! Питаєш, так, наче сама не знаєш що! – обурено відповіла Антоніна Петрівна. – Я правда, не знаю…, – розгублено додала невістка, але Ганна навіть уявити не могла, що попросить свекруха.

– Ну, як, Ганно, поживаєш? – запитала подругу Настя.

– Виживаю, – відповіла та. – Якби я могла тільки припустити, що таке може статися, то я б за Віктора заміж не пішла б. Я вже й зараз іноді подумую про розлучення, тільки Дениса шкода – синові батько потрібен. Але ж не такий!

– І коли все почалося? Ви ж нормально жили, – спитала Настя.

– Коли мати Віктора свій будинок у селі продала та перебралася до міста, тоді й почалося. Поки вона там жила, все було добре: Віктор кілька разів на рік їздив до неї, вона кілька разів приїжджала до нас, коли я в декреті була.

Дружби великої між мною та Антоніною Петрівною не було, але спілкувалися без проблем. Вона зі своїми зауваженнями та порадами до мене не лізла, я намагалася бути чемною.

А коли вона на пенсію вийшла, їй у селі стало нудно. Ось Віктор і запропонував їй продати будинок з ділянкою і переїхати в місто.

– Так, це той самий випадок, коли краще було б помовчати, – посміхнулася Настя. – А чому твоя свекруха так рано на пенсію вийшла?

– Так, їй лише п’ятдесят два. Просто Антоніна Петрівна кілька років відпрацювала на важкому виробництві і тепер постійно скаржиться – тут ниє спина, там щось не так. Я її до своєї мами до клініки на обстеження відправила. Ми з Віктором все сплатили. Жодних проблем зі здоров’ям у свекрухи немає. Тиск іноді скаче – так він і в мене скаче, особливо коли вона до нас на цілий день у вихідні приходить, – посміхнулася Ганна.

– А що Віктор?

– Нічого. Останнім часом у нього одна й та сама відмовка: “Вона моя мама, вона мене одна піднімала, вона через мене на таку роботу пішла”. Не знаю, скільки я витримаю. Завтра неділя – мабуть, знову з’явиться. Цікаво, що цього разу їй буде потрібно.

Антоніна Петрівна справді після того, як переїхала до міста, сильно змінилася. Вона чомусь вирішила, що тепер тільки відпочиватиме, а борг сина і, звичайно, невістки – зробити все, щоб життя її було комфортним і безхмарним.

Віктор, Ганна та її батьки дуже допомогли Антоніні Петрівні з переїздом. Віктор переглянув понад десять квартир, поки мати обрала те, що їй сподобалося. Потім син разом із тестем зробили ремонт у квартирі, замовили машину, щоб перевезти ті речі, які жінка вирішила взяти із собою.

Ганна з мамою теж допомагали і під час ремонту, і після нього: мили двері, вікна, стіни, підлогу. Загалом дуже попрацювала вся родина. Навіть меблі зібрали та розставили так, як Антоніні Петрівні захотілося. Їй самій залишилося тільки розкласти речі у шафі та комоді та посуд на кухні розставити.

Вочевидь вона вирішила, що так буде завжди. Тому, якщо в неї щось ламалося – починав заїдати замок або підтікати кран, вона дзвонила синові і просила, щоб він відклав усі свої справи і негайно з’явився. Як то кажуть, «встань переді мною, як лист перед травою». Жодні обіцянки приїхати трохи пізніше не приймалися – Антоніна Петрівна починала спочатку плакати, а потім сваритися.

Віктор відразу збирався і їхав. Декілька разів через це руйнувалися їхні плани. Ганна вже здригалася, коли лунав телефонний дзвінок, і чоловік відповідав: «Так, мамо».

А одного разу Антоніна Петрівна зателефонувала і самій Ганні, причому просто серед робочого дня:

– Ганно, ти коли до мене зможеш прийти – у суботу чи в неділю?

– А що сталося?

– Як що? Вікна вже час помити – після дощів смуги видно і пташки подекуди сліди залишили, – відповіла свекруха. – То коли прийдеш?

– Ніколи, Антоніно Петрівно. Мені у своїй квартирі роботи вистачає, – відповіла Ганна. – Ми з мамою вам допомогли прибрати квартиру після ремонту, а далі ви самі.

Увечері Віктор зробив їй догану:

– Тобі що – важко піти матері допомогти? Вона вже літня, щоб по вікнах, як білочка, стрибати. До того ж, у неї третій поверх, вона раніше у своєму будинку жила, до висоти не звикла.

– Вітя, якщо ти вважаєш, що твоя мама потребує допомоги, піди і допоможи їй сам. Моя мама – ровесниця твоєї, а вікна у себе в квартирі сама миє, – відповіла Ганна.

– А якщо твоя мати про щось тебе попросить? Ну, ось ті ж вікна помити, ти погодишся? – запитав чоловік.

– Погоджуся. Але давай згадаємо, коли мої батьки нас про щось просили? А твоїй мамі постійно щось потрібне. Як вона переїхала, жодного місяця не було, щоб вона до нас у гаманець не залізла. Я мовчу про переїзд та ремонт, які ми сплатили з тобою. Але далі: новий холодильник, мультиварка, торшер, обстеження у клініці, яке нам коштувало половину твоєї зарплати. Я вже не говорю про постійні прохання купити та привезти їй продукти. І під час її візитів до нас: «Ой, яке печиво у вас смачне! Ганно, відсип мені в пакетик, ви собі ще купите!

– Тобі шкода для моєї матері печива? – обурився Віктор.

– Не шкода. Коли вона приходить, я виставляю на стіл усе, що є. Але я звернула увагу, що за ті півроку, які Антоніна Петрівна почала жити поряд з нами, ми не змогли жодної гривні відкласти на ремонт своєї квартири. Жодної! Хоча мені підвищили зарплатню.

– Ти пропонуєш відмовляти матері у допомозі?

– Допомагай, але так, щоб це не позначалося на рівні життя нашої родини. Незабаром треба буде купувати зимове взуття та новий комбінезон Денису, і я не хочу на цьому економити тільки тому, що твоїй мамі сподобалося кашемірове пальто.

– Ти ж зовсім недавно купувала Денису комбінезон! – обурився чоловік.

– Твій син росте! Йому треба міняти одяг та взуття двічі на рік! Тож я попрошу тебе пояснити це своїй мамі, – сказала Ганна.

– Так, ти маєш рацію: це моя мама! Вона виростила мене! Вона працювала заради мене!

– Зупинися, Вітя. Я чула це вже сто разів. Твоя мама народила тебе, бо сама так захотіла. То був її вибір. Не твій. Я не знаю, чому твої батьки розлучилися. Але ні ти, ні я і тим більше наш син у цьому не винні. І не нам відповідати за це.

Твоя мама працювала заради тебе і вважає, що тепер ти їй винен довічно. Але ми з Денисом їй нічого не винні. Чи ти вважаєш, що всі твої нащадки до сьомого коліна завдячують Антоніні Петрівні? А ми в неї нічого не брали. І попрошу з мене нічого не просити.

Твоя мама – цілком працездатна, самостійна жінка. Вона чудово впорається зі своїм життям. Просто їй сподобалося, що ти останнім часом бігаєш навколо неї, наче вона сама кроку ступити не може. Згадай: минулого літа вона самостійно відремонтувала ганок у своєму будинку, а восени за три дні всю картоплю зі свого городу одна викопала. І ти хочеш сказати, що ця жінка не може вимити вікна і зробити прибирання?

Я не проти допомоги батькам, але в усьому має бути міра. І якщо переді мною стане вибір: купити зимовий одяг синові або оплатити послуги стоматолога твоїй матері, я виберу сина. А якщо твоїй мамі щось потрібне, вона може купити це сама. Назбирати – і купити. Ту ж путівку до санаторію, яку вона зараз від тебе вимагає.

– Ганно, але у мами зовсім невелика пенсія.

– Вітя, пенсія у твоєї мами вища за середню по країні – я чула, як вона хвалилася про це своїм сусідкам біля під’їзду, коли ми в черговий раз привезли їй продукти. Ти поніс пакети до квартири, а ми з Денисом чекали тебе внизу. Отож: Антоніна Петрівна розповідала, як багато вона у житті працювала і саме тому у неї така пенсія.

А якщо їй не вистачає, то в п’ятдесят два роки можна ще влаштуватися на роботу: ось наша сусідка – Надія Михайлівна – працює вахтером у коледжі, а їй уже майже сімдесят.

– Добре. Що ти хочеш? – спитав Віктор.

– Я хочу, щоб ти визначився, нарешті, де твоя родина. Якщо це Антоніна Петрівна, а ми з Денисом – так, за залишковим принципом, тоді, можливо, тобі є сенс жити з мамою?

Віктор нічого не сказав. Одягнувся і вийшов із квартири.

Ганна, звичайно, знала, що чоловік пішов до матері, але навіть не здогадувалася, про що вони говорили цього вечора.

– Мамо, я Ганну люблю і Дениса. Я не хочу розлучатися. Але ти знаєш, як Ганна ставиться до того, що я часто буваю в тебе і допомагаю грошима. Я не знаю, що робити. Якщо все продовжиться так, як зараз, мені доведеться переїхати до тебе. А я не хочу бути недільним татом для Дениса і з Ганною розлучатися не хочу.

– Переїхати сюди? До однокімнатної квартири? Ні, як ми тут із тобою помістимося? Тут все пристосовано для життя однієї людини. Удвох буде тісно. А Ганна вже все вирішила? Вона тебе виганяє? – занепокоїлася мати.

– Ні. Але вона сказала, що я маю обрати.

– А квартиру, в якій ви зараз живете, її батьки так на вас і не переписали?

– Ні, це квартира матері Ганни, – відповів Віктор.

– Ну що ж? Тоді доведеться погоджуватися на їхні умови. Чого вона хоче? Приходити до вас один раз на місяць. Дзвонити тобі буду в крайньому випадку, коли сама вже зовсім не впораюся. Ось із грошима що робити? Синку, я все життя заощаджувала. Мріяла хоч на старості літ нормально пожити, – зі сльозами в голосі промовила Антоніна Петрівна.

– Мамо, але ми теж не мільйонери. Нам ремонт треба робити. Ганна мріє Дениса на море відвезти – це теж гроші потрібні. Та й не стара ти зовсім. Може, спробуєш знайти собі якусь нескладну роботу? – обережно запропонував Віктор. – Ти сидиш сама у квартирі – тобі нудно. Іноді з сусідками-пенсіонерками на лавці біля під’їзду побалакаєш. А так будеш у люди виходити. Все цікавіше буде життя. І заробиш трохи.

Коли Віктор прийшов додому, Ганна вже поклала сина і сама теж збиралася лягати спати.

– В матері був? – запитала вона чоловіка.

– Так. Ми з нею поговорили. Обіцяла не смикати мене так часто. Перед тим, як до нас прийти, дзвонитиме. І щодо грошей також поговорили.

– І що? – запитала Ганна.

– Поки що не знаю. Подивимося.

– Вітя, адже я не проти допомогти, коли це дійсно потрібно. Але оплачувати забаганки…

PS. Звичайно, все не змінилося в один день. Але Антоніна Петрівна виконала свою обіцянку і не смикала сина по всякій нісенітниці. Прибиранням своєї квартири вона теж займалася сама.

А за місяць влаштувалася на роботу: у торговому центрі, розташованому по сусідству, відкрився приймальний пункт хімчистки. Зарплата була невелика, але й працювати потрібно було через день.