– Ольгу пам’ятаєте? Дівчинку з дитячого будинку, яку ваш Максим за дружину взяв, а потім після наклепу доньки вашої, Віки, з дому вигнав?
– І з вашою, між іншим, участю! Пам’ятаєте, бабуся Рита?..
… Дякую, що ти так добре Олену прийняла, – Гліб обійняв матір.
– А як могло бути інакше? – Запитала Ольга. – Ви ж одружитися збираєтесь.
– Мамо, так свекрухи зазвичай невісток не люблять, – усміхнувся Гліб.
– Знаєш, синочку, була у мене свекруха, – промовила Ольга, – так я присяглася, що такою ніколи не буду!
– Це ти про бабусю?
– Ну, так, – Ольга відвела погляд, – лише однією бабусею тебе доля нагородила, та й та від тебе відмовилася, коли тобі три роки було.
– Мамо, мені вже двадцять шість, а ти тільки зараз про це заговорила? Чи це тобі статус свекрухи про це нагадав?
– Так, ось згадалося, – Ольга тяжко зітхнула, і понесла посуд на кухню.
– Мамо, ти чого? – Гліб наздогнав Ольгу. – Тоді щось страшне сталося?
– А яка вже зараз різниця? Стільки років минуло…
– Розкажи, – попросив Гліб, – якщо тобі не важко.
– Кажу ж, давно було…
***
– А хто це у нас тут такий солоденький хлопчик? Хто бабусин медовий пряничок? А – це Глібчик!
– Рито Володимирівно, – Оля простягла руки, – акуратніше, будь ласка, він може впасти!
– Руки прибрала! – грізно сказала жінка. – Я чоловіка твого виховала, і жодного разу не впустила! А онуків, тим більше по підлозі валяти не збираюся!
– Іди краще вечерю приготуй, аніж над душею стояти! Максим незабаром з роботи з’явиться!
– Добре, Рито Володимирівно, – погодилася Оля і пішла на кухню.
Покірності Олі було не позичати, у дитячому будинку цьому з пелюшок навчають. А ось за синочка вона побоювалася.
Свекруха ласкава була тільки з онуком, сином, та донькою, а з усіма іншими, – невістка не береться до уваги, їй за визначенням битою бути належить,- вона була тираном і деспотом.
А якщо слово впоперек сказати, то можна було й батьковим ременем отримати!
Премудрості укладу сім’ї чоловіка Оля вивчила у перші кілька місяців спільного проживання, а зараз просто пливла по течії.
Рита Володимирівна царювала вдома, живучи на пенсію, та гонорари покійного чоловіка. Максим, чоловік Олі, працював з ранку до ночі, а сестра Максима, Віка, поки що перебувала в опалі, й проживала на дачі.
– Безглузді твої вечірки та катання по місту – негідне заняття, – підсумувала Рита Володимирівна, – посидь у селі, розуму наберись. А коли порозумнішаєш, тоді й поговоримо!
Тільки Максим з Ольгою знали, що Віка на дачі влаштувала формений вертеп, бо нагляду взагалі не було. Вона стягнула туди всіх міських друзів.
– Ви матері ні гу-гу, – попередила Віка, – бо я вам таке влаштую..!
Максим з Ольгою старанно мовчали, а здали Віку сусіди, що заїхали з нагоди Різдва.
Будинок у напрузі чекав на повернення дочки, що провинилася, тому Рита Володимирівна відпочивала душею з онуком, готуючись рвати та метати.
Гучний скандал розбурхав багатьох сусідів, які не викликали поліцію лише тому, що знали характер Рити Володимирівни. А Віка, за підсумком, була посаджена під “домашній арешт”.
– Я так і думала, що ти мене здала! – Сказала вона, проходячи повз Олю. – Ти ще поплатишся! Слізьми вмиєшся!
– Я нічого не говорила, – спробувала виправдатись Оля, але Віка її не слухала.
Замкнулась у себе в кімнаті та ввімкнула музику на всю потужність колонок.
Передчуття грози не залишало Олю два місяці.
Вона знала, наскільки Віка підступна, а характер, точнісінько від матінки. Але того, що почалося, Олі навіть у страшному сні наснитися не могло.
– Мамо, а на кого Гліб схожий? – Запитала Віка. – На діда, чи що?
– Чому на діда? – здивувалася Рита Володимирівна. – На Максима!
– Ні, – Віка зморщила носик, – на Макса точно не схожий. Ніс не такий, та й вуха притиснуті. А може, на прабабку?
– У моєї бабці лопухи були, що вона їх косинкою все життя перев’язувала, – Рита Володимирівна придивлялася до вух внука, що сидів у неї на колінах. – Може в рідню невістки, їх ми не знаємо, вона ж з дитбудинку!
– Ні, від Ольги в Гліба взагалі нічого немає! – Заявила Віка. – Видно ж!
Не чути цих розмов Ольга не могла, але уваги не звернула. Як молодій господині в будинку, їй доводилося займатися побутом усієї родини.
А звернути увагу варто було, хоча б тоді, коли Віка притягла всі сімейні альбоми, та почала з матір’ю порівнювати Гліба з фотографіями всієї рідні до п’ятого коліна.
– Якась подібність є, – задумливо промовила Віка, – ось, троюрідний дядько, – вона передала фото матері.
– Осліпла? – відреагувала Рита Володимирівна. – Розріз очей зовсім інший! І вуха не ті! Взагалі не схожий!
Перелопативши всі альбоми, Віка прибрала їх із заклопотаним виглядом, залишивши маму з правильно вкладеними в її голову думками. Як насіння, рясно полите, через кілька днів воно дало сходи.
– Ти від кого Гліба нагуляла? – прямо запитала Рита Володимирівна у невістки.
– Чому нагуляла, він від Максима, – здивувалася Оля.
– Впевнена?
– Так, – промимрила Оля, рясно червоніючи, – він у мене перший і єдиний чоловік.
– Серйозно? – Засумнівалася Рита Володимирівна. – Це після дитбудинку, чи що? Казки мені не розповідай!
– Я правду говорю! – Оля спробувала виявити характер. – А що це за підозри? Ми з Максимом одружені вже три роки! Внукові майже три, а ви тільки зараз щось собі надумали!
– Заткнися! Те, що ти вискочила за мого хлопчика після зальоту, ще не дає тобі право голосу в моєму будинку! Зізнавайся, від кого нагуляла Гліба?
– Він від Максима, – заплакала Оля, – я ніколи й ні з ким! Я лише Максима кохаю!
– Кохати ти можеш, кого захочеш, це добровільна справа. А про Гліба ти мені правду скажеш! Ми з усією рідною звірили – не нашої він породи!
– Рито Володимирівно, я ж сирота, Гліб може бути схожим на мого батька, чи діда…
– Знаєш, люба моя, це може бути й так, а може й не так! А як ти можеш довести, що ти Максиму була вірна? – Рита Володимирівна грізно подивилася на невістку.
– А ви у Максима запитайте, – плакала Оля. – Ми ж з ним до весілля два роки зустрічалися, він усіх моїх друзів та знайомих знає.
– А ти на хлопчика не кивай, він не в тому віці, щоб мізки мати! Він поки що іншою головою думає! А тоді, й того більше! – відмахнулася свекруха.
– Рито Володимирівно, я вам присягаюся! Нікого в мене, окрім Максима, не було!
– Ну, припустимо, – промовила свекруха.
Відійшла на три хвилини, а потім підскочила до Ольги та, як гаркнула:
– Від кого Гліба нагуляла?
Оля підстрибнула на місці, обернулася з жахом в очах:
– Від… від.. Максима, – ледь вимовила вона.
– Гаразд, живи поки що, потім розберемося!
Потім не забарилося…
– Мамо, ось тобі офіційний документ! – Віка кинула на стіл кілька аркушів паперу. – Насолоджуйся!
– Що це за нісенітниця? – із роздратуванням запитала Рита Володимирівна. – Нічого я тут не розумію!
– А це, матусю, – заявила Віка, – прогресивний метод визначення батьківства. ДНК-тест називається!
– І що там написано?
– А те, що Олька десь нагуляла Гліба, а нам підсунула!..
– Це, синку, в 2000-ному було, тоді тільки ці тести з’являтися почали, – закінчувала Ольга розповідь, – ні процедури відпрацьовано не було, ні правової бази. Це Віка підсунула чужий матеріал, а в суді результати прийняли за чисту монету.
– Далі зрозуміло, – кивнув Гліб, – розлучення, виправлення у свідоцтві про народження…
– І дуже багато нервів та бруду, – додала Ольга. – А потім було складно, але, як бачиш, і ти виріс, і я не загнулася. Та й живемо ми добре!
– Прикро, мамо, – промовив Гліб. – Зрозуміло, що сімейка та ще, але так не справедливо вчинити! Я, як уявлю, що ти одна, без рідні, без підтримки, з дитиною на руках…
– Але ж ми вижили, – відповіла Ольга.
– А могли б і пропасти! А все через цих мерзенних родичів!
– Залиш, – мляво махнула Ольга рукою, – кажу ж, багато часу минуло.
Гліб кивнув, але почуття несправедливості продовжувало свербіти, вимагаючи помсти!
***
– Я всіх знайшла, – сказала Олена, – але історія там дивна.
– Ну що за історія? – Запитав Гліб.
– Твій батько за ґратами, – Олена дістала з теки копії документів, які змогла знайти, – а сидить він за те, що спалив власну дачу, де його сестра проводила час із друзями.
Загинули й сестра, твоя тітка Віка, і гості. І сидіти твоєму батькові ще довго. Так, ну з тіткою зрозуміло, ось дані про поховання.
А бабуся твоя жива, щоправда, перебуває в будинку для літніх людей. Коли її сина зачинили, а доньку поховали, вона трохи розумом рушила.
– На думку спадає закон бумеранга, – промовив Гліб.
– Я думаю, може, ну їх? – Олена подивилася на нареченого. – Вони, начебто, своє вже отримали…
– Отримати отримали, – кивнув Гліб, – а от за що, я думаю, варто їм повідомити!
Давай адресу батькового притулку, та адресу будинку для людей похилого віку. Робитимемо все по закону!
***
Від побачення з батьком Гліб відмовився, але через суд поновив батьківство, а батькові Максимові відправив лише рішення суду.
Звісно, з місць не дуже віддалених, одразу посипалися листи Глібу, але він їх викидав, навіть не відкриваючи.
А до бабусі Рити, Гліб поїхав особисто.
– Максиме! Максиме! – Вигукнула Рита Володимирівна. – Ти до мене приїхав!
– Я не Максим, – відповів Гліб, – але приємно чути, що бабуся визнала в онуку свого сина!
– Ні, ти не Максим, – розгубилася бабуся, – у нього інший голос. Не такий твердий!
– Тому, що я його син, а відповідно – твій онук!
– Онук?
– Глібом мене звуть, я син Ольги. Ольгу пам’ятаєте?
– Дівчинку з дитячого будинку, яку ваш Максим за дружину взяв, а потім, після наклепу доньки вашої, Віки, з дому вигнав! І з вашою, між іншим, участю!
– А потім і батьківство анулювали за фальшивими тестами! Пам’ятаєте, бабуся Рита?
– Гліб! – зі слізьми на очах промовила Рита Володимирівна. – Як же ти на татка свого схожий! А він зараз…
– Знаю, – кивнув Гліб, – сидить. Саме за злочин над сестрою і сидить! Вона тут вже розрахувалася, а на тому світі, їй дідько ще дров підкине! – Гліб підвищив голос.
– Татка я теж повідомив, що в нього тепер син є! Нехай тепер сам себе гризе, бо я, навіть йому слова не напишу, і ніколи не захочу його бачити!
– Онучок! Глібушка! – плакала старенька, сидячи на ліжку. – Та як же так? Хіба так можна?
– А що, не заслужено? – посміхнувся Гліб. – А мені здається, саме по ділу! І ти доживай тут свої дні і знай, що ваша сім’я сама покарала себе, і все це ви отримали по справедливості!
Він розвернувся і вийшов із палати.
Гліб йшов по коридору, а його наздогнали крики старої:
– Гліб! Онучок! Пробач нас, заради Христа!
Гліб йшов гордо, з почуттям задоволення. Він відстояв честь матері, і тепер можна спокійно жити далі.
– Гарної помсти не вийшло, але справедливість, чорт забирай, перемогла! Можливо, хтось скаже, що це не по-людськи, не милосердно, жорстко – але мені начхати!
А по-людськи було рости без батька? А страждання матері виправдані? А наклепи, брехня, підступність… Тож, горіти їм в пеклі, за справи їхні!
А ви що скажете з цього приводу? Син має рацію, чи перегнув палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
