Надія Вікторівна поправила окуляри та подивилася на годинник. Шість вечора, Олег із Мариною запізнювалися вже на пів години.

Втім, нічого нового – пунктуальністю ця парочка ніколи не вирізнялася. Вона зітхнула і продовжила перебирати квитанції, акуратно розкладаючи їх по стосах.

За тридцять років роботи бухгалтером жінка звикла до порядку у всьому – у документах, у будинку, у житті.

Дзвінок у двері пролунав, коли вони вже почали сердитися по-справжньому.

– Мамо, привіт! – Олег, її єдиний син, увійшов у квартиру, тримаючи за руку п’ятирічну Ксюшу. Слідом увійшла Марина з трирічним Мишком на руках. Живіт невістки, обтягнутий яскравою сукнею, видавав уже пристойний термін.

– І вам не хворіти – сухо відповіла Надія Вікторівна. – Я вас на п’яту чекала.

– Ой, мамо, ну ти ж знаєш, як із дітьми, – Олег винувато посміхнувся. – То Ксюша переодягтися захотіла, то Мишко закапризував.

– Бабуся! – Закричала Ксюша, кидаючись обіймати бабусю. – А ти мені щось купила?

– Ксенія, так не кажуть, – автоматично поправила Надія Вікторівна, але одразу пом’якшала. – Є дещо. Потім покажу.

Марина важко опустилася на диван, не знімаючи взуття, чим одразу викликала несхвальний погляд свекрухи.

– Ух, ледве доїхали. Автобус натоптом, а мені з животом ніхто не поступився, уявляєте? – вона погладила свій округлий живіт.

Надія Вікторівна підібгала губи.

– Чай будете? – спитала вона, прямуючи на кухню.

– Звичайно! – Зрадів Олег. – Мамо, у тебе печиво є? Діти зголодніли.

– Щось знайдеться, – відповіла Надія Вікторівна, дістаючи кухлі.

Коли всі розсілися за столом, і діти з апетитом уплітали печиво, Олег прокашлявся:

– Мамо, ми взагалі поговорити хотіли.

Надія Вікторівна внутрішньо напружилася. Вона вже знала, що буде далі.

– Розумієш, у нас тут ситуація… – почав Олег, але Марина перервала його.

– Надія Вікторівно, нам гроші потрібні. Терміново. За квартиру другий місяць не платимо, компанія, що управляє, вже погрожує відключити електрику.

– А що сталося з тими грошима, які я вам давала минулого місяця? – спитала свекруха, намагаючись говорити спокійно.

– То це… – Олег зам’явся. – Мишкові ліки потрібні були, потім Ксюші чобітки купили, вона зі старих виросла. А ще холодильник зламався, довелося викликати майстра.

Надія Вікторівна мовчки відпила чай. Вона чула такі пояснення вже не вперше.

– І скільки вам потрібно? – спитала вона.

– Тисяч шість, – швидко відповіла Марина. – Ми віддамо, чесно. Щойно Олегу премію виплатять.

– Премію? – Надія Вікторівна посміхнулася. – А коли це буде?

– Ну… наступного місяця обіцяли, – невпевнено промовив Олег.

– Як і минулого разу? І позаминулого? – Надія Вікторівна похитала головою. – Олеже, ти вже три роки працюєш у цій конторі, і за весь час жодного разу не отримав обіцяної премії.

– Мамо, ну не починай, – скривився син. – Нині важкі часи у всіх.

– У всіх лихоліття, – погодилася Надія Вікторівна. – Але чомусь ви постійно сидите без грошей.

Марина спалахнула:

– Ви на що натякаєте? Що ми гроші тринькаємо? Та ми останню копійку на дітей витрачаємо!

– Я ні на що не натякаю, – спокійно відповіла Надія Вікторівна. – Я прямо кажу: якщо грошей нема – то й третя дитина не потрібна була.

У кухні повисла важка тиша. Навіть діти притихли, відчувши напругу.

– Мамо! – обурився нарешті Олег. – Як ти можеш таке казати? Дитина – це щастя!

– Щастя, яке потребує грошей, – відрізала Надія Вікторівна. – Памперси, суміші, одяг, іграшки, садок, розваги – все це коштує грошей! А у вас їх нема! Ви вже з двома дітьми ледве кінці з кінцями зводите, а тепер і третій буде.

Марина притиснула руки до живота, ніби захищаючи дитину:

– Ви що пропонуєте зробити?

– Я нічого не пропоную, – відрізала Надія Вікторівна. – Я лише говорю, що треба було думати головою, перш ніж заводити дітей. Особливо, якщо ви не можете їх забезпечити.

– Ми забезпечуємо! – підхопилася Марина. – Просто іноді бувають труднощі.

– Щомісяця? – скептично підняла брову свекруха. – Дивні якісь труднощі, регулярні.

Олег спробував розрядити атмосферу:

– Мамо, ну годі. Ми ж не просто так прийшли до тебе. Нам справді потрібна допомога. Ти ж не залишиш своїх онуків без світла?

Надія Вікторівна зітхнула. Цей спосіб син використовував постійно – тиснув на жалість, волав до бабусиних почуттів. І щоразу це спрацьовувало.

– Добре, – сказала вона. – Я дам вам гроші. Але це востаннє.

– Дякую! – Зрадів Олег.

– Тільки зважте: більше я вам не банкомат. У мене також не нескінченні ресурси.

– Звичайно, звичайно, – закивав Олег. – Ми все розуміємо.

Марина промовчала, демонстративно погладжуючи живіт.

Надія Вікторівна встала та вийшла в коридор. Повернувшись, вона простягла синові гроші:

– Ось тут шість тисяч. І, будь ласка, витратьте їх на квартплату, а не на чергові дрібнички.

– Ображаєш, мамо, – Олег швидко сховав гроші в кишеню. – Ми ж не божевільні.

– Надія Вікторівно, – раптом заговорила Марина. – А ви знаєте, що у нас буде дівчинка?

– Вітаю, – сухо відповіла свекруха.

– Ми хочемо назвати її Надією на вашу честь, – продовжила Марина з усмішкою.

Надія Вікторівна уважно подивилася на невістку:

– Не треба підлещуватись, Марино. Це виглядає не щиро.

– Я не підлещуюся! – спалахнула Марина. – Я просто хотіла зробити вам приємне!

– Приємне мені зробите, коли навчитеся жити власним коштом, – відрізала Надія Вікторівна. – І припините ходити до мене з простягнутою рукою.

– Мамо! – обурився Олег. – Ну, навіщо ти так? Марина в положенні, їй не можна нервувати!

– А мені, виходить, можна? – Надія Вікторівна посміхнулася. – Я, між іншим, також не залізна. Мені теж нерви лікувати доводиться, коли я бачу, як ви тринькаєте гроші, а потім приходите до мене за новими.

– Ми не тринькаємо! – Вигукнула Марина, і на очах у неї виступили сльози. – Ми все на дітей витрачаємо!

– Справді? А новий телефон Олегу – це також для дітей? А твої нескінченні манікюри та брови? Це також необхідні витрати?

Марина схопилася з місця:

– Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви … ви просто зла і черства жінка! Вам заздрісно, що у нас сім’я, діти, а ви одна!

– Марино! – Обсмикнув дружину Олег. – Припини!

Але Марина вже не могла зупинитися:

– Ні, хай знає! Ми приходимо до неї не від гарного життя! Думаєте, мені приємно щоразу принижуватись і просити?

– Але ж у нас діти! Їм треба їсти, вдягатися! А вона сидить тут зі своїми накопиченнями, та ще нотації читає!

Надія Вікторівна зблідла:

– Геть із мого будинку. Зараз же.

– Мамо, ну що ти… – почав Олег, але Надія Вікторівна перервала його:

– Я сказала – геть. Забирайте дітей, та йдіть.

– Ходімо, Олеже, – Марина схопила Мишка на руки. – Нам тут не раді.

Олег розгублено переводив погляд із матері на дружину:

– Мамо, ну вибач, Маринка не подумала …

– Усе вона подумала, – твердо відповіла Надія Вікторівна. – І сказала те, що давно хотіла сказати. Що я зла і черства стара, яка заважає вам жити. Що ж, не заважатиму більше. Справляйтеся самі.

– Мамо …

– Ідіть, Олег. І гроші можеш залишити собі. Вважай це прощальним подарунком.

Коли за ними зачинилися двері, у жінки в голові продовжували крутитися образливі слова невістки. Невже вони так про неї думають? Що вона зла і заздрісна? Що вона спеціально читає їм нотації?

Адже вона просто хотіла, щоб вони навчилися жити самостійно, щоб думали про майбутнє, щоб не плодили злидні. Хіба це погано? Хіба вона не має рації, кажучи, що, якщо грошей немає – то й народжувати не треба?

Телефон задзвонив за годину. То був Олег.

– Мамо, вибач Марині, вона не хотіла тебе образити. Просто гормони, сама розумієш…

Надія Вікторівна мовчала.

– Мамо, ну не гнівайся. Ми завтра прийдемо, гаразд? Поговоримо спокійно.

– Не треба, Олеже, – тихо відповіла вона. – Не приходьте більше. Ні за грошима, ні просто так.

– Мамо, ну що ти таке кажеш? Ми ж сім’я!

– Сім’я? – гірко посміхнулася Надія Вікторівна. – Ні, Олег. Сім’я – це не тоді, колись приходять тільки за грошима.

– Сім’я – це коли поважають одне одного, дбають одне про одного. А ви… ви просто використовуєте мене, як банкомат.

– Неправда! – обурився Олег.

– Все, Олеже. Розмова закінчена. Живіть, як знаєте.

Вона поклала слухавку і довго сиділа в тиші. Десь у глибині душі жевріла надія, що син схаменеться, що вони з Мариною зрозуміють, нарешті, що не можна жити в борг, що дітей потрібно не тільки на світ приводити, а й забезпечувати.

Але інша, реалістичніша частина її розуміла: цього не буде. Вони так і будуть плодити злидні, яких не зможуть утримувати, і ображатися на її справедливі зауваження.

І від цього розуміння ставало гірко й самотньо. Адже вона справді любила і сина, і онуків. Просто хотіла для них кращого життя. Життя без боргів та принижень. Але вони цього не розуміли. І, здається, ніколи не зрозуміють.

Телефон задзвонив знову. Надія Вікторівна не стала брати слухавку. Досить. Настав час припиняти це порочне коло. Нехай навчаються жити самостійно.

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? А що скажете про монолог невістки? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.