Один чоловік придбав собі за час земного життя дуже багато різного добра, розважався у веселих компаніях, жив без Бога, але одного разу захворів на невиліковну хворобу.
Цей чоловік дуже боявся смерті, про несподіваний візит якої ніколи не думав. Тому покликав до себе жінку і почав просити: «Моя дорога дружино, допоможи мені, чим можеш, бо я дуже боюся помирати». А жінка зі сльозами на очах відповіла йому: «Чим я можу Допомагати тобі, коли вже лікарі не мають на тебе ради?»
Тоді він закликав свого сина і говорить: «Сину мій, для тебе я трудився усе своє життя, не раз наражався на небезпеку задля тебе, і все, що я придбав, віддаю тобі, але допоможи мені тепер, щоб я так не мучився». Із великим жалем син споглянув на батька і мовив: «Дорогий тату, ви знаєте, що я люблю вас від усього серця, завдячую вам за все. Я дуже радо допоміг би вам, однак це не в моїх силах».
Хворий скликав усю родину, всіх слуг, однак отримав від них таку ж відповідь. Тоді у відчаї закричав: «О брехливий світ, як жорстоко обманюєш людей! Я так вірно служив тобі тілом і душею, через що запропастив свою душу. Невже ж у нагороду за це я повинен гинути, а ти не хочеш допомогти мені? А де це щастя, що ти обіцяв мені? Люди добрі, я сам себе обманював. Хіба не краще було служити вірно Господу Богові, а Він, напевно, сьогодні допоміг би мені!»
Як часто людина приходить до потрібного переконання у годині смерті, особливо коли не підготовлена відходить у вічність. Золото і срібло випадає з її рук, все минає, немов сон. Тому нагадує нам Святе Писання: «У всіх ділах твоїх пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш» (Сир. 7: 39).
