Чи може одне слово перевернути шлюб догори дриґом? Виявляється, так, якщо це слово — «закусон», а субота раптом перетворюється на безкінечну зміну на кухні. Ось моя історія про те, як я повернула собі власний вихідний і свій дім.
– До нас завітали гості! – сказав чоловік. – Трошки посидимо та розійдемося.
– Посидите? – я так швиргонула ганчірку в мийку, що бризки полетіли на плитку, на стіну і мені в обличчя.
– Сергію, коханий, твої гості не «сидять»! Вони «лежать»! Вони розповзаються по всій квартирі, мов татаро-монгольське ярмо!
– Ой, почалося… – закотив очі чоловік. – Не заводься, гаразд? Не псуй мені настрій. Хвилин за сорок усі розійдуться!
Я тільки тяжко зітхнула. Прекрасно розуміла, що сорока хвилинами тут і не пахне.
…Був теплий жовтневий суботній вечір. Я впоралася з усіма хатніми справами і, чекаючи чоловіка з роботи, читала книжку.
Сергій трохи затримувався, я якраз збиралася йому зателефонувати й уточнити, коли він буде… І тут, хвилин десять тому, в передпокій із реготом і гуркотом ввалилися п’ятеро. І серед них – Сергій.
Декого я вже бачила — наприклад, величезного й гучного Дімона. Решта — зовсім незнайомі.
Але всі вони вже тут: шумні, задоволені, з пакетами, з яких стирчать шийки пляшок, і я нічого з цим вдіяти не можу.
– Привіт, господине! – заволав із порога Дімон. – А є що перекусити, га?
Я вже розкрила рота, щоб сказати щось пристойне й чемне… Мовляв, у мене вихідний, гостей я не чекала, але Сергій уже тягнув друзів у вітальню.
– Зараз усе буде! – весело пообіцяв він.
– Аліночко! Організуй нам закусочки, гаразд? – покликав він мене. – Поріж ковбаску, сальце. Добре?
І я порізала. Та цього виявилося замало: приблизно за годину надійшло «замовлення» на салат.
Ще хвилин через сорок мій благовірний майже благально попросив посмажити на всю цю орду курячі крильця, які я берегла для мангалу. І я посмажила.
Посиденьки тяглися до одинадцятої вечора, потім уся чесна компанія стала роз’їжджатися по домівках на таксі. Ледь тримаючись на ногах від утоми, я спитала чоловіка:
– Сергію, може, хоч допоможеш мені на кухні?
– Ой, ні… – позіхнув він. – Я стомився.
Побоюючись, що я примушу його мити посуд, він нашвидкуруч поплентався у спальню.
– Сергію, – сказала я за сніданком, – взагалі-то про такі речі попереджають заздалегідь.
– Про які саме? – не відриваючись від телефону, поцікавився він.
– Про нашестя! – пояснила я.
– Зрозумів, – кивнув. – Розумієш… У Кольки був день народження. Ми спочатку заскочили в кафе, а потім вирішили до нас. Якось само собою вийшло.
– Сподіваюся, це вперше і востаннє? – запитала я.
Чоловік нарешті підняв голову і подивився на мене чесними очима.
– Вперше і востаннє, – запевнив він.
Мені дуже хотілося йому повірити.
Але за тиждень усе повторилося. У суботу ввечері ті самі гості з’явилися знову. Вони прийшли саме в ту мить, коли ми з мамою, яка навідується до мене від сили раз на місяць, пили чай.
– Алі-і-і-но-о! – заревів із порога Дімон. – Господине! Готуй закусон, мужики прийшли!
Ми з мамою перезирнулися.
– Це що? – спитала мама. – Хто ці люди?
– Друзі Сергія, – пояснила я.
– Угу, – мама стиснула губи. – І вони… часто отак… з’являються?
– Другу суботу поспіль, – зітхнула я.
З вітальні тим часом долинув гучний регіт. Хтось почав розповідати вульгарного анекдота про тещу.
Мама подивилася на мене довгим, принизливо-ясним поглядом, від якого мені захотілося провалитися крізь підлогу, потім підвелася, взяла сумочку і попрямувала до виходу.
– Мамо! – я кинулася за нею. – Ти куди?
– Додому, – сказала, взуваючи туфлі. – Я… Вибач, але я не можу дивитися на цей цирк.
– Мамо! – намагалася втримати її я. – Та ми з тобою бачимося раз на сто років! Ми ж навіть чай не допили, мамо!
– Аліно, – зітхнула мама, – ти в мене розумна дівчинка. Ти ж столичну консерваторію закінчила! Ти Шопена грала так, що педагоги плакали. А тепер ти… готуєш «закусон» якимось…
Вона не договорила, махнула рукою й пішла. А я… Залишилася.
Та це не означало, що я змирилася. Коли Сергій, прямуючи у ванну, заглянув на кухню й поцікавився, чи не можна повторити «закусон», я схопила його за комір футболки й притиснула до стіни.
– Ти що робиш? – здивувався він.
– Те, що мушу! – огризнулася я. – Сергію, я не офіціантка! І не твоя покоївка! Це мій дім теж, чуєш? І я не зобов’язана…
– Ой… – Сергій легко висмикнувся. – Аліно, та навіщо ти з мухи слона роздмухуєш? Посидимо трохи — і по домівках… Будь лагіднішою, добре? Це ж не важко, га?
Ті посиденьки тягнулися до півночі. Я знову залишилася сам на сам із горою брудного посуду, а Сергій знову відмовився допомагати.
Уночі я майже не спала — думала, згадувала… Ми з Сергієм познайомилися рік тому, а через п’ять місяців розписалися. Спочатку він був напрочуд ніжним. Щовечора приносив мені квіти, а я грала йому Баха. Він слухав так, ніби й справді розумів.
Ми довго гуляли на набережній, заходили в парк, їздили на дачу до моєї мами… А потім почалися суботні навали — і все пішло шкереберть.
Зате до наступної суботи я була готова.
Коли вони знову вдерлися до нашого передпокою, а Дімон знову прорався, вимагаючи «закусон», я затягла чоловіка на кухню і сказала:
– Слухай уважно, любий. Хочеш закусок — подбай про них сам! Я більше не працюватиму безкоштовним кухарем, офіціанткою та посудомийкою у свій законний вихідний!
– Аліно… – промимрив він. – Ну… хлопці ж прийшли…
– Я їх не кликала!
– Я кликав! – підвищив голос Сергій.
– От і чудово, – усміхнулася я. – Готуй і накривай на стіл.
– Е-е! – обурився він. – Як це «готуй»? А ти для чого?
Я подивилася на нього пильно.
– А й справді, Сергію, для чого я тобі? Щоб годувати всю цю орду? Щоб потім годину драїти після них посуд? А ти знову скажеш, що втомився, і просто підеш спати? Так?
– Ну ти ж… – він розгубився. – Жінка… І, начебто, це твій обов’язок…
– Щотижневе обслуговування твоїх друзів точно не входить до моїх обов’язків, – холодно відрізала я. – Повторюю, любий: у мене вихідний. І якщо ти тут знову влаштовуєш посиденьки, то я поїду до мами.
– До мами? – здивовано звів брови. – А… А я?
– А ти роби, що забажаєш, – усміхнулася я. – Але на мене, повторюся, не розраховуй.
– А що я мужикам скажу?! – обурився він. – Як це — запросив, а тут таке… Ні закусона, ні…
– Ти дорослий хлопчик, – відповіла я. – Якось поясниш.
І я справді поїхала до мами. Вона прийняла мене тепло й сказала, що я вчинила правильно.
За годину зателефонував чоловік і ображено повідомив, що, якщо вже так, то вони з друзями підуть у бар. Я сказала, що повернуся в неділю ввечері, і завершила розмову.
Минуло трохи більш як місяць. Друзі Сергія у нас більше не з’являються. Та іноді вночі мені сниться гучний крик Дімона: «Закусо-о-он!» — і я прокидаюся в холодному поту. Добре, що це лише сон…
Пишіть у коментарях, що ви про це думаєте, та ставте вподобайки!
