Баба Ганна допила кисле молоко, перехрестилася та почала готуватися до сну. Коліна сьогодні боліли більше, ніж завжди.

Розтирання на спирту не допомагало, а мазь закінчилася. Ех, дожилася… Очі вже погано бачать, спина скручена, ноги не слухаються. І коли вже Господь забере її до себе?

Там чоловік Іван, син Степан, батьки, а вона тут кукує одна, сумно, як ніколи. Життя вже не тішить, одна нудьга та самотність. Старий пес у будці, кіт Василько – ось і вся її родина…

Раптом почувся скрип дверей. Знову забула замкнути на ніч.

Пролунали важкі кроки.

– Гроші давай, бабо! – хрипким голосом кинув хтось. У кімнату зайшов чоловік, обличчя його погано було видно в темряві.

– Синку, та не кричи так, я ще не глуха. Поки що. Гроші, кажеш? Та лишилося щось із пенсії в гаманці, глянь он там у шафі, на верхній полиці.

Незнайомець завмер, мов укопаний.

– Ну чого став, бери, раз прийшов. Видно, зовсім тобі кепсько, горе ти моє нещасне. Раз уже дійшов до того, що бабусь обкрадати… Видно, дуже тобі треба.

– А мені багато не треба, хліб є, крупи трохи, якось переб’юся… Може, ти голодний? Поїсти хочеш? Помідори рожеві є, сусідка пригостила. Сала б відрізала, та нема його. Не їм – тиск скаче.

Чоловік узяв гаманець, відкрив. Потім поклав назад, нічого не взявши.

– Бабцю, я… Не буду брати твоїх грошей. А от поїсти – не відмовлюся…

– Як тебе звати, синку? Посидьмо, поговорімо, раз уже зайшов. До мене рідко хто заглядає, хіба що сусідка Клавдія, чи листоноша. А так – пустка та тиша. Як у тебе справи, біда тебе якась спіткала?

– Погано, бабо… З місць не дуже віддалених щойно повернувся. Жити ніде, батьків нема, колишня дружина в місті живе, щаслива без мене. І їй не потрібен, і дочці теж. Віктором мене звати…

Баба Ганна підвелася з ліжка, підійшла до холодильника. Дістала помідори, шматок сиру, нарізала хліба, налила кисляку.

– Бери, Вітю, їж, усе свіже. Кажеш, дитині не потрібен? Ну, видно, наробив колись лиха, болить у неї душа за минуле. А за що сидів?

– За бійку. Під хмелем був, наробив дурниць… Жінка відразу пішла, заміж знову вийшла. Жодного разу не навідалася, навіть листа не написала. Будинок продала, бо записаний був на неї. Ось тепер я безхатько. Дожився – бабусь грабувати пішов…

Віктор схопився за голову, а потім затулив обличчя руками.

– Поплач, синку, легше стане. Я, як мого Степана не стало, плакала так само. А потім він снитися мені почав. Казав: «Мамо, залила ти мене слізьми, годі вже, сиро мені тут…» І я припинила.

– Бо що ті сльози? Не повернеш минулого. Лише надія, що скоро зустріну всіх моїх рідненьких, та Господь чомусь не кличе мене ще. Ото й живу, як доведеться. Чекаю своєї години.

Нічого мені вже не треба, паркан перекосився, сад заріс, город у бур’янах – а мені байдуже. Для кого дбала? А звати мене Ганною. Якщо що – баба Ганна.

Віктор витер рукавом сльози, сів за стіл і жадібно почав їсти помідори, присолюючи їх, запиваючи кисляком.

– А якщо хочеш, лишайся у мене. Є вільне ліжко. Відчуваю, що людина ти добра, тільки доля тебе потріпала. Треба тобі знайти місце в житті, роботу.

– Знаєш, робота лікує душу, сенс дає. Людям треба користь приносити. А зло не роби більше, синку. Відповідати доведеться за все…

– Дякую вам, бабо Ганно. У мене, до речі, бабуся теж Ганною була. Добра була людина, пиріжки пекла смачні, з рибою. А на Великдень – паски.

– І я колись пекла… А тепер тільки спогади залишилися. Жили хоч і бідно, але щасливо. Дід мій був золотою людиною, добрим господарем… І Степан такий же.

– Кульгав із дитинства, але ніколи в житті нікого не скривдив. І на той світ пішов, рятуючи дівчинку… Вантажівка на неї летіла, він побачив, штовхнув її вбік, а сам…

– Почекайте! А він випадково не бував у селищі Тошківка років тридцять п’ять тому?

– Він часто там був. У сестри гостював майже на всіх канікулах.

– То він і мене врятував! Я тоді ще малим був, у річку поліз, а назад вибратися не міг. Захлинався вже, коли якийсь хлопець мене витягнув. Пам’ятаю, що Степаном звали, і на одну ногу накульгував…

– Ото ж я і кажу, що серце у мого сина добре було… Шкода, що життя коротке мав, а сім’ї та дітей, так і не завів…

– У вас чудовий син був! Доля таки, дивна штука… Ноги мене привели до вас, хоч і з поганим наміром, але не просто так. Ви знаєте, я ваш боржник. Віддячу вам. У пам’ять про Степана.

– Я вам і паркан полагоджу, і сад упорядкую. Не бійтеся мене. Я більше не заподію зла.

– Лишайся, Вітю… На все Божа воля. Але пообіцяй мені, що ніколи більше не зробиш нічого поганого. Житимеш чесно.

– Обіцяю, бабо Ганно…

Віктор простягнув руку і взяв її суху зморшкувату долоню, а вона погладила його по щоці.

– Не голений… Прямо, як мій Іванко. Ніколи не любив голитися. Завтра сходи, купи собі бритву, та й сорочку зі штанами. Я дам тобі грошей. І роботу шукай. У нас у селі чоловічі руки завжди потрібні.

І почали вони жити разом… Віктор влаштувався різноробом, купував продукти, готував їжу. Привів себе до ладу, і виглядав тепер зовсім по-іншому – високий, кремезний, з сильними, жилястими руками. Полагодив паркан, впорядкував сад і город.

– Бабо Ганно, посадімо картоплю, щоб своя була. Помідори, огірки, капусту – все своє вирощуватимемо!

– А ще, хочу санвузол добудувати, грошей трохи відкладу, і зроблю.

– Дякую, синку. От тільки тобі б ще дружину хорошу знайти… Придивись до Віри, що в продуктовому працює. Гарна жінка, добра, порядна, та й самотня.

– Знаю її, приємна жінка, мені подобається… Та й, здається, я їй теж.

– От і добре, Вітю. Дивися, як життя твоє налагоджується. Ти прям розцвів, і мені тепер веселіше стало. Сусідки, правда, пліткують, мовляв, «беззаконника» в хату пустила. Та й нехай! Не їхня справа. Дякую тобі, сину, за все…

Минуло кілька місяців. Віктор одружився з Вірою, та привів її жити до баби Ганни. Вона сама так наполягла.

– А що мені самій тут киснути? Тепер у хаті життя буде, а то вже здавалося, що й не жила зовсім. А так, ніби й син, і донька в мене з’явилися…

Вони зробили ремонт, і баба Ганна не могла натішитися. Віктор і Віра ставилися до неї з пошаною, теплом, любов’ю.

– Ой, як я тепер живу! Мов королева! І хусток накупили, і халатиків, і ліків. Навіть прибирати та готувати не треба – все ви за мене робите. Весело мені з вами.

– Ось навіть серіали дивитися почала. І знаєте, на той світ зовсім перехотілося. А скоро у Вірочки дитинка буде… Ото буде радість! Поняньчити малого – боже ж мій! Душа, аж співає!

У Віри з’явився хлопчик. Віктор вирішив назвати його Степаном – на честь сина баби Ганни. Дружина не була проти.

– Ой, рідні мої, розчулили мене до сліз… Степан – викапаний батько, такий же богатир. Дай Боже йому здоров’я, як і вам, мої любі. Вікторе, я на тебе заповіт написала… Більше мені й нікому.

І справді, вони стали їй рідними. Стільки тепла і турботи вона отримала за ті роки, що жила з ними.

Пішла із життя баба Ганна тихо, вночі, уві сні. На похорон прийшли сусіди, знайомі.

– Вікторе, Віро, дякую вам, що зробили її життя світлим. Очі у неї світилися радістю, а раніше були тьмяні.

– А останнім часом вона постійно посміхалася… Видно було, що щасливою пішла, – зі слізьми на очах подякувала їм сусідка Клавдія.

Віктор усе життя пам’ятав бабу Ганну. Вона врятувала його в найважчий момент, дала йому шанс змінитися, знайти правильний шлях.

І він вірив, що не випадково його ноги привели саме до її оселі. Це Степан, без сумніву, допоміг – і своїй матері, і йому самому.

Не хотів, щоб вона сама віку доживала, от і звів двох знедолених. Можливо, ми хочемо вірити, що саме так все відбулося. А, можливо, він і справді є – той світ, де всі будуть, рано, чи пізно.

А ви що думаєте з цього приводу? Пощастило Віктору, чи доля така? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.