– Ти чого такий похмурий? – Запитав у друга Сергій, – пів години їдемо, а ти все мовчиш і мовчиш. Сталося що?
– Лєнка на розлучення подала! – Кинув у відповідь Стас.
– З чого раптом? У вас все ж нормально було, начебто.
– Через тещу.
– Так, гаразд! Ти ж завжди казав, що тобі з тещею пощастило: у ваше сімейне життя не лізе, тебе шанує. Невже показала своє справжнє обличчя?
– Захворіла вона.
– Ну, захворіла, з ким не буває. До чого тут розлучення?
– Операцію треба робити. Дорогу.
– Так робіть. У чому проблема? Чи у вас немає грошей? Може, позичити?
– Ще чого! – Розлютився Стас, – я зроду в борг не брав.
– Ну, знаєш, усілякі ситуації бувають. Так, гаразд. Розлучення до чого?
– Лєнка хоче, щоб ми віддали на лікування гроші, які збирали на квартиру.
– І?
– Що “і”? Я відмовився!
– У сенсі?
– А з якого дива я повинен віддати все, що накопичував п’ять років – на лікування, яке в принципі марне?
– Чому марне?
– Тому, що лікарі сказали, що продовжать життя тещі лише на кілька років, не більше. І в чому сенс? Вона все одно того, а ми залишимося ні з чим!
– І ти все це сказав Олені?
– Сказав.
– Тоді зрозуміло, чому вона подала на розлучення.
– Тобі зрозуміло, а мені – не зрозуміло! Я ж про наше майбутнє дбаю! Вона зараз на емоціях, нічого не розуміє. Мусить же хтось адекватно мислити!
– Це ти називаєш адекватно? – Сергій дивився на друга, наче побачив його вперше, – а про почуття дружини ти подумав?
– Загалом, це її мати! Ти хоч розумієш, що Лєнка звинувачуватиме тебе, якщо матері не стане, якщо ти не даси грошей? Воно того варте?
– Не буде. І потім: у чому я винен? У тому, що теща захворіла? Їй уже шістдесят. Вік, таке інше. Потрібно ж від чогось на той світ йти.
– Ну, ти даєш, брате. Не чекав такого від тебе!
– Ні, а що таке? Просто стань на моє місце. Ти п’ять років орав, як каторжний, мріяв купити квартиру, відмовляв собі у всьому. Жодного разу у відпустку не їздив!
– Ти один, чи що? Лєнка лише витрачала?
– Вона теж накопичувала. Вона на свій рахунок, я – на свій рахунок. Ми спеціально їх не поєднували. Добре, до речі! Ділити не доведеться!
– Думали купимо житло, дитина з’явиться. Може навіть не одна. Теща, до речі, теж про онуків мріяла. Пропонувала, щоб ми з орендованої квартири до неї переїхали. Мовляв, скоріше потрібна сума набереться.
– Розумно. Чого ж ви не переїхали?
– Ну, ні. Готує вона, звичайно, чудово. Пироги класні пече. Але жити з нею під одним дахом – вибачте! Я не готовий. Та Лєнка й сама не хотіла.
– Ми, дорослі, самостійні люди. Мусимо самі своє життя будувати. Ось ми й будували. А тепер що? Все віддати? Ні! Вона, звісно, хай робить що хоче, а я ні копійки не дам!
– Тоді ви точно розлучитеся.
– Ну і нехай.
– А як же кохання? Пройшло, зав’яли помідори?
– Я вже й сам не знаю. Якби Лєнка мене кохала, то через якісь гроші не розлучилася б!
– Ти думаєш, вона через гроші? – Запитав вражений Сергій.
– А чого ще? – щиро здивувався Стас…
В цей час Олена була у мами. Умовляла її погодитись на операцію.
– Мамочко, спробуймо. Лікарі кажуть, що є шанси. І великі. Не можна здаватись!
– Ох, дочко, – зітхала мати, – навіщо все це? Це ж такі гроші! Та й не хочу я на старості років цього втручання. Проживу, скільки Бог дасть.
– Мамо! Ну ти ж доросла людина! А розмірковуєш, як дитина. Хочу, не хочу! Ти сама завжди говорила: є таке слово: “треба”. Це саме такий випадок!
– Ні, Оленко. Я не погоджуся. Не проси. І потім: я не маю таких грошей. Так-так, я знаю, що майже всі вони є у вас.
– Але я не хочу, щоб ви витратили їх на моє лікування. Ви краще з покупкою квартири поспішайте. Може, я внука ще встигну на руках потримати. Бог милостивий.
– Не буде жодної квартири, мамо. Ось заберу тебе з лікарні, й житимемо разом.
– А Стас не проти?
– Це вже не має значення, мамо. Я хочу бути поряд із тобою.
– Дякую, звичайно, – мати погладила Олену по руці, – але ти не маєш рації, дочко. Як же ти чоловіка самого залишиш?
– Не можна так. Він багато працює, про нього дбати треба. А що я? Мені багато не треба. Я впораюся. Не лежача, поки що.
– Мамо, я переїжджаю до тебе. Це вирішено.
– Щось ти не домовляєш, дочко, – розхвилювалася мати, – ну, розповідай, що трапилося.
Олена чудово знала: від мами нічого не приховаєш, тож брехати не стала. Тим більше, що їй треба було якось пояснити свій переїзд.
– Я подала на розлучення, мамо, – тихо сказала вона.
Мати не промовила жодного слова. Пильно дивилася на дочку, намагаючись щось прочитати на її обличчі.
– Чого ти мовчиш? – не витримала Олена.
– А що говорити? – у голосі матері пролунали металеві нотки, – я хочу почути, що ти скажеш. Тільки кажи правду, Олено. Ти пам’ятаєш, що я не терплю брехні.
І Олена розповіла. Про те, як вони зі Стасом накопичували гроші на квартиру. Як планували своє майбутнє? Як вона попросила чоловіка гроші для мами, як, і в якій формі він відмовив.
– Ти ж розумієш, мамо, я не можу залишатися з людиною, яка має замість серця, банківський рахунок! І справа тут навіть не в грошах. Просто…
– Я раптом уявила: якщо зі мною, чи з нашою майбутньою дитиною, щось трапиться, він теж не захоче витрачатися.
– Гроші для нього – головна цінність! От нехай із ними й залишається. Не хочу, і не житиму з людиною, на яку не можна покластися у скрутну хвилину!
– Значить, грошей на лікування нема? – спитала мати, ніби з усього сказаного почула тільки це, – то навіщо ж ти мене просила підписати згоду?
– Все є, мамо. Не хвилюйся. Ми обійдемося без нього.
– Значить, ти остаточно вирішила?
– Так. Навіть не намагайся мене відмовляти.
– А я й не збираюся. Тому, що повністю з тобою згодна…
– Дякую, мамо…
– І не тому, що твій чоловік не дав грошей тещі. Думаю, він не дав би їх і своїй матері.
– Давай не будемо про це, мамо, – попросила Олена, ти краще скажи, коли тебе випишуть. Треба ж удома марафет навести, святковий обід приготувати, та готуватися до майбутнього лікування. Ми з тобою все витримаємо разом.
– Це ти у лікарів спитай. А я – хоч зараз в рідні стіни! А про все інше, потім поміркуємо – мама посміхнулася. Зрозуміла, що дочка намагається змінити тему.
– Піду і спитаю. Не нуди, – Олена вийшла з палати.
«Бідна ти моя, дівчинко, – подумала мати, – така зрада. Ну, нічого. Буде ще у твоєму житті справжнє кохання. Жаль тільки, що онуків можу не дочекатися».
Стас та Олена розлучилися. Мама Олени пройшла курс лікування, та терапії, жива й досі, хоча минуло сім років.
Три роки тому вона стала бабусею, обожнює онука. Здається, вона навіть помолодшала від радості.
А Олена готується стати мамою вдруге, чоловік умовив. Він мріє про велику щасливу родину…
